У місті Ірпені, під Києвом, пройшов II студентський фестиваль «Фаст-фест уїк-енд» — акція досить молода, і в розкладі інших осінніх свят Києва вона ще не ствердилася. Звичайно, будь-який фестиваль — насамперед чудовий привід для тусовок і спілкування. «Фаст-фест», схоже, і створювався як такий привід. Зібрати якнайбільше творчої молоді на лоні природи — сама по собi мила витівка. Щоправда, ще треба було дивитися кіно.
З цим було трохи складніше. За задумом своїм фестиваль зорієнтований на малий екран. Відео-арт тут — найбільш шановане слово. Проте з тим, що це таке, визначеності немає. Майже все, що показували як у конкурсі, так і поза ним — це студентські роботи: або зроблені на відео короткометражки, або, здебільшого, чисто телевізійні репортажі і замальовки. Свої фільми і студентів прислали московський ВДІК, Санкт-Петербурзький інститут кіно і телебачення, Білоруська академія мистецтв, Тбіліський інститут театру і кіно. Україну представляли Харківська академія мистецтв, Київський театральний інститут, кілька осіб від Центру сучасного мистецтва (колишній Сороса). Найряснішою була делегація Університету культури. Власне, і сам фестиваль — це дітище співочого ректора Поплавського і його команди. Виявляється, кіно або чимось схожим займаються у нас достатньо людей. Інше питання — результати цих занять. Після всього переглянутого залишилося враження, за Сковородою, «нерівної рівності». Білоруси були нічим не гіршими від москвичів, а тбілісці, попри очікування, прислали роботи добротні, але не більше того.
Камера в руках — хороший засіб для того, щоб розповісти історію, дати великий буттєвий план героя. Саме такі історії виявилися у журі в фаворі. Так, другу премію в конкурсі відео-арту «Глек любові» отримав фільм студента Київського театрального інституту Євгена Матвієнка «Іграшка» — сповнена гумору і драматизму новела про хлопчика-інваліда. Тема милосердя, судячи з усього, взагалі не чужа молодим творцям: літні і діти — були героями кількох фільмів. Спеціальний приз милосердя отримав білоруський фільм «Гучні кроки в тихому будинку» (режисура Олександри Бутер). Мінський десант взагалі виявився одним з приємних сюрпризів фестивалю — їхні роботи добре поєднували експеримент і дорослу твердість руки. Цілком логічно гран-прі «Велика золота макітра» разом з відеодвійкою від телеканалу IVK дістався студентові Білоруської академії мистецтв Сергієві Рибакову за «Одну просту казку» — дотепний, чітко вибудуваний нарис про успіх і життєві цінності. Троє однокласників фотомоделі, яка нині досягла успіху в Англії, згадують про її шкільні роки. Уся гамма почуттів, від заздрості до обожнювання, а через них — доля цілого покоління — вмістилися в декількох хвилинах екранного часу.
Відео, власне, й народжувалося як мистецтво насамперед експериментальне і самостійне. Відео-арт — це якраз назва жанру малого екрану, незалежного від кінематографа. У такому відео на першому місці — авторська концепція, виражена різноманітними способами. Важливий не сюжет або наявність героя, а напруження думки, сила та оригінальність образного потоку. Така робота — прерогатива насамперед художників, що змінили пензель на камеру. Творів, витриманих за чистотою жанру, було дуже мало. Найбільш витриманою — не в останню чергу через вплив учителя — виявилася програма ВДІКівців, студентів майстерні Володимира Кобріна — одного з найвідоміших візуальних вигадників Росії. Одна з цих робіт — побудоване на образах радянського живопису 1920-х років і комп'ютерних ефектах «Небо Шагала» — отримала третю премію з дивним формулюванням «за збереження культурних традицій у кіно». Проте докази наявності відео- арту найбільш переконливо представив Центр сучасного мистецтва — дві стрічки, виконані на високому художньому рівні — «Знаки води» і «Метелик» — запам'яталися багатьом. Перша — дуже своєрідний, трохи містичний погляд на природу; друга ж — ні що інше, як ясно виражена авторська концепція культури — справжній філософський трактат у мініатюрі, де замість силогізмів та умовиводів діяли яскраві образи. «Знаки води» отримали заохочувальний приз від спонсорів, а «Метелик», на жаль, демонстрували поза конкурсом. Усього ж різного роду призами нагороджено понад десять робіт.
«Фаст-фест», звичайно ж, ще немовля. Хвороби — теж дитячі. Це і бажання якомога ефектніше виявити себе перед гостями — наприклад, орендою надто дорогого клубу «Заїр» на останній вечір ( потім ті ж гості вимушені були добиратися своїм ходом до місця ночівлі через увесь Ірпінь), і досить обмежена, не завжди позначена гарним смаком програма дозвілля, і неувага до справді нових віянь, до того ж багато разів заявленого відео-арту. Свого фестивалю малого екрану в Києві немає. Наскільки вдалося заповнити цю нішу «Фаст-фесту» — якщо таке завдання взагалі ставилося — сказати складно. Думається, однак, що за більш продуманої організації, за справжнього бажання розвивати візуальний експеримент, за чіткого відмежування від посередності та ремісництва (а також від «великого» кінематографа), «Фаст-фестові» вдасться стати форумом, що не має аналогів щонайменше у нашій країні.
