Білява дівчинка Ніна (Катерина Самсонов), дочка відомого політика, безслідно зникає. Батько вважає, що її викрали й віддали в бордель для малолітніх дівчат. Для визволення дитини наймають колишнього військового на ім’я Джо (Хоакін Фенікс), який спеціалізується на подібних випадках. Спочатку завдання не викликає ускладнень, Джо рятує Ніну. Однак доволі швидко з’ясовується, що за викраденням стоять впливові, корумповані люди. Ситуація стає цілковито непередбачуваною.
«Тебе ніколи тут не було» — кримінальний трилер шотландської режисерки Лінн Ремсі. Картина отримала приз за найкращий сценарій на останньому Каннському фестивалі, а Хоакін Фенікс відзначений там само як найкращий актор.
Лінн Ремсі відома непередбачуваними, повними насильства сюжетами, які тою чи тою мірою стосуються родини. До цього часу її найвідомішої роботою була драма «Щось не так з Кевіном».
«Тебе тут ніколи не було» в певному сенсі є дзеркальним відображенням «Кевіна». Тут убивця в ім’я добра — там завчасно і моторошно доросле юне дияволеня. Пару Джо складає маленька дівчинка, яку він хоче врятувати; в Кевіна — мати (Тільда Свінтон), яку він намагається зжити зі світу чи звести з розуму.
З другого боку, мати Джо — літня красуня, з якою в нього дуже теплі, повні гумору стосунки: достатньо лише подивитись, як вони граються в фільм «Психо», відтворюючи сценки з шедевру Хічкока.
Ремсі непрямо наслідує автора «Психо» в схильності до формалізму. Її естетика — холоднувата, відсторонена інколи до ясності операційної кімнати. Сцени насильства в такій оптиці виглядають рівним чином нестерпно й ефектно, однак Ремсі додатково переломлює їх, показуючи то в чорно-білому полі камер спостереження, то у відбитті на дзеркальній стелі. Кольорові акценти майже ріжуть очі. Улюблений колір Ремсі — червоний. Його було більше ніж досить у «Кевіні», але й тут є причини для його появи, бо трупів не бракує, аж до сцени, в якій Ніна їсть картоплю з тарілки, залитої кетчупом, чи, ймовірно, кров’ю свого кривдника.
Не буде перебільшенням сказати, що кіно ще не бачило такого кілера, як Джо-Фенікс. Метаморфози цього героя не менш захопливі, аніж основний сюжет. Спочатку Джо — масивний, неговіркий мачо, в повній відповідності збаналізованому амплуа крутого, невразливого найманця. Всі замовлення виконує, всіх ворогів суворо карає, зброю має особливо бузувірську — молоток.
Але з плином екранного часу в бездоганній фортеці з’являються пролами, крізь які просвічує інакша сутність. Вступ у дію Ніни лише посилює цю образну ерозію, чи, точніше, переродження. Такими пробоїнами стають численні флешбеки (улюблений прийом Ремсі), з яких з’ясовується, що Джо мав дуже травматичне дитинство. Далі — більше. Непропорційно короткі, зовсім не вбивчі руки. Все більш дитинне здивовано-згорьоване обличчя. Зворушливі до комізму жести.
Так поступово окреслюються дві різні оповіді з двома різними героями: жорстоким, але справедливим лицарем і травмованим на все життя хлопчиськом.
Найцікавіше відбувається при дотику цих ліній. Точніше — найсмішніше. Бо Джо, чим глибше занурюється в кривавий морок, тим кумеднішим стає, в повній відповідності з характеристикою шотландського гумору, даною кимсь у Інтернеті:
Розпач = кумедно.
Розпач x 2 = ще кумедніше.
Тож, хай як би дивно це звучало, «Тебе тут ніколи не було» — трагікомедія. Справді смішна, справді страшна.
Оригінальна назва фільму — You Were Never Really Here — «Тебе ніколи тут насправді не було». Дійсно, Джо в цій реальності, у цьому «тут і зараз» ніколи не був присутній. Рятуючи усіх цих дітей — рятував себе; рятував від минулого з пакетом на голові, з молотком у руках батька-психопата, з матір’ю, загнаною під стіл.
Завдяки Ніні йому це вдалося, нарешті.
Він є.
