Ідея втілити оповідання М. Матіос на сцені у відомої артистки Лариси Кадирової і режисера Сергія Павлюка виникла майже одночасно. Так народився спільний проект Національного театру ім. І. Франка та Херсонського академічного муздрамтеатру ім. М. Куліша (художній керівник проекту Олександр Книга) і прем’єру моновистави «Не плачте за мною ніколи» за М. Матіос уперше зіграли у херсонському театрі.
Дійство відбувається на великій сцені, де майданчик для гри й місця для глядачів об’єднані єдиним простором. Сільське подвір’я, огороджене тином, посередині стоїть щось, накрите яскравою різнокольоровою веретою. Повільною старечою ходою вийде Баба Юстина (Лариса Кадирова), тримаючи в руці саморобний ліхтар — банку з пшеницею, в яку встромлено свічку. Це живе світло свічки задасть тон щирої відвертості оповіді, яку розпочне проста сільська жінка. Справа її тут на подвір’ї буденна, та через ту буденність проявиться головна життєва розмова, яку поведе Юстина сама із собою, долею, своїм призначенням на землі. Вона втягне у власні роздуми всіх присутніх.
Як говорити про смерть? Таке вічне, болюче питання, якого зазвичай уникають. А от весело, відверто, без усіляких побоювань... Про смерть — із повагою, але без туги, з розумінням невідворотності, адже тільки завдяки смерті можна зрозуміти найголовніше про життя, дізнатись, яким прийдеш до останньої межі.
І глядач переживає емоційний шок, бо предметом у центрі сцени під веретою, яку Юстина-Кадирова бережно знімає з нього, виявляється справжнісінька... труна. Це той останній будиночок Баби Юстини, кінцевий притулок, що вона собі придбала і який повинен стати достойним підсумком життя, до речі, будь-якого.
Юстина наче найдорожчі скарби зі священної скрині, виймає з труни те, що надбала собі на смерть. На очах глядачів народжується багатовимірна образна метафора плину життя. Колиска — труна — печальний човен у вічність... І все ж таки — чарівна скринька, що таїть неймовірні несподіванки.
Виймає Юстина сорочку-вишиванку, постоли, запаску, поминальну свічку, тернові хустки з яскравими візерунками, білосніжні вишивані рушники, широкі стрічки з національними орнаментами, букети з духмяних польових трав, розкладає все це кругом по деревинам тину і наче «оживає» українським вишиваним килимом життєве коло цього окремого двору окремої людини, яке стає уособленням вигляду й суті цілої країни.
Лариса Кадирова знаходить у своєму акторському арсеналі свіжі несподівані фарби. Її Юстина надзвичайно природна, наче акуратно «вилучена» з колориту українського краю. Характерна карпатська говірка, притаманний природний гумор, схильність до пісні, як вислову тонких порухів душі, вміння покепкувати з себе і проявити споконвічну житейську мудрість. Такою постає ця українка з лагідним і сильним характером, що висновками своїх життєвих спостережень прагнула довести думку — кожне прожите життя повинно бути достойним смерті, що смерть — не просто кінець існування, це точка найвищого духовного сенсу.
Із оповіді простої сільської жінки режисер С. Павлюк, завдяки знайденим образним асоціаціям, спромігся зробити глибоку філософську притчу про сенс буття, про те, яким чином людське життя має дорівнятися смерті. Разом із виконавицею він віднайшов виразні паралелі цієї конкретної історії, суголосні з нинішньою ситуацією нашої країни.
