У Москві стартував VI Міжнародний театральний фестиваль імені А.П. Чехова, який проходить раз на два роки. Як це й годиться таким заходам, відкривався він вуличним дійством, мета якого — перетворити на театр якщо не весь світ, то щонайменше всі захоплені акторами, музикантами й іншими вуличними комедіантами території.
Для створення атмосфери театрального свята упорядники фестивалю покликали з Європи свого колишнього співвітчизника Славу Полуніна. Популярний клоун, мім, та й просто милістю Божою наділений хистом лицедійства великий артист привіз до Москви 50 французьких саксофоністів, які разом з акторами влаштували в саду «Акваріум», у якому поселився театр Моссовєта, усе ще досі модний перформенс. Утім, музиканти французького ансамблю «Урбан сакс» почали дудіти у свої саксофони ще біля метро «Маяковська», неспішно просуваючись повз театр Сатири в напрямку до «Акваріума». Тут їх уже чекала заінтригована публіка, частково роздратована тим, що в натовпі не все вдається роздивитися. Ворота до саду, як і дерева, газони, рекламні тумби театру Моссовєта, були вкриті білим пухом і пір’ям.
На величезних «пухнастих» воротах влаштувалися два актори, вибілені обличчя, тіла та білий одяг яких наводили на думку про ангелів, які охороняють і як саме дійство, назване «Урбан сакс в «Акваріумі», так і весь чеховський фестиваль. Перед вортами з’явився і сам Полунін, в майстерно скуйовдженому волоссі якого красувалися білі пір’їни. Ось вона, природа таланту, що вміє з усього витягнути сенс та красу — здавалося, що може бути безглуздіше за викачану в пуху людину, є навіть вислів «чудо в пір’ї». А на полунінській голові, як і в усьому саду, пір’я мало красивий вигляд. А що стосується якогось особливого значення, яке інші глядачі намагалися виявити в дії, що розгорнулася на кількох імпровізованих майданчиках, то воно залишалося таким самим легким і невловимим, як і сам літаючий у повітрі пух. Саксофоністи видували зі своїх «дудок» мінімалістську психоделічну музику, нав’язливі монотонні мелодії якої привносили у вечірнє московське повітря тривогу та тугу за якимись іншими, білими та пухнастими світами. На деревах у гамаках під целофаном лежали артисти, деякі з них «літали» завдяки натягненим у саду тросам, а ті, хто залишився на землі, меланхолійно ходили поміж публікою, бентежачи її своїми вибіленими обличчями та сумними очима. Сумний клоун Полунін, який прийшов на Землю з якихось далеких планет, укотре висловив свою ностальгію за іншим, невидимим і незнаним нам життям.
Тоскно живеться і герою швейцарської вистави «Ерарітжарітжака» (Театр Віді-Лозанн Е.Т.Е.), поставленої режисером Хайнером Геббельсом за мотивами прози німецькомовного письменника, лауреата Нобелівської премії Еліаса Канетті. Протягом півтори години струнний Мондріан Квартет з Амстердама виконував на сцені твори Баха, Равеля, Шостаковича та сучасних композиторів, до яких належить і зіграний французьким актором Андре Вільмсом герой вистави. Немолодий уже композитор і диригент увесь час запитує себе про давно втрачений сенс, у його уривчастих фразах, із яких глядач може виловити кілька афоризмів і парадоксів, ховається та екзистенціальна тривога, на яку європейські інтелектуали не перестають хворіти з часів Сартра. Режисер грає не лише словами та значеннями, а й простором — герой, супроводжуваний відеокамерою, сходить зі сцени та прямує до виходу. Далі глядач спостерігає за життям композитора на екрані, в який перетворилася стіна білого будиночка з чотирма вікнами. Персонаж сідає в машину, їде московськими вулицями, заходить до квартири, готує омлет, читає газету, з якої ми дізнаємось, що «українські депутати захистили Юлію Тимошенко від нападок Бориса Нємцова». Проте до фіналу вистави з’ясовується, що диригент, разом із музикантами, перебуває на сцені, ми бачимо їх через вікна білосніжного будинку. Отакий театральний фокус.
Утім, у програмі чеховського фестивалю багато різних фокусів і смакот, якими театральні гурмани ласуватимуть до кінця липня.
