Ця подія є вікопомною з кількох причин. Вперше за всі роки незалежності робота Муратової виходить в український прокат, котрий до того просто ігнорував творчість нашого великого режисера. По-друге, цей фільм Кіри Георгіївни — знов-таки, вперше — зроблений цілковито на українські гроші (Міністерство культури та «СОТА сінема груп»). По-третє, сам вихід картини облаштований як справжнє свято: з офіційною прем’єрою в кінотеатрі "Киів", проходом зірок по червоній доріжці, з презентацією альбому «Кадр за кадром» (автор фото — Констянтин Донін), присвяченого зйомкам картини, та велелюдною прес-конференцією за участі Кіри Муратової, Богдана Ступки, Наталії Бузько, Ніни Русланової. І, найголовніше — «Два в одному» є одним з найкращих фільмів Муратової за останні роки.
«День» уже подавав рецензію на цей фільм; сьогодні ж ми пропонуємо нашим читачам короткий аналіз основних ролей (з ним можна також ознайомитись у 35-му номері журналу «Кіно-коло», цілком присвяченому творчості Муратової, та на сайті 2in1.net.ua), виконаних Алєксандром Башировим, Сергієм Бєхтєрєвим, Наталією Бузько, Рєнатою Літвіновою та Богданом Ступкою.
АЛЄКСАНДР БАШИРОВ
У першій частині фільму, котра відбувається на сцені театру в середовищі монтувальників декорацій (автор новели — Євген Голубенко), нема протагоніста, тобто одного значущого актора-героя, на якому зазвичай і будується дія. «Монтувальники» — це своєрідний хор характерів, танок багатьох масок, однак на передній план виходить найяскравіша з них — герой Алєксандра Баширова, робітник сцени Вітя Уткін.
Баширов — ідеальний виконавець для пізніх фільмів Муратової в силу того, що ексцентричність та надмір, притаманні цим картинам (а в «Двох в одному» ці якості ще підсилюються театральним простором) — безсумнівно, його стихія. Збуджена, вибухова манера гри, обличчя, саме по собі схоже на блазнівьку маску — все це використовується вкрай ефектно. Ба більше.
У «Двох в одному» Муратовій вдалося те, що до неї, ймовірно, не вдавалося нікому — виявити красу цього актора. Гострохарактерні, комедійні артисти не можуть бути гарними в загальноприйнятому сенсі — але режисер знаходить у Баширові його власну таємницю, підкреслює якісь до цього часу непомітні оку деталі, і той вже стає майже драматичним і по-своєму глибоким персонажем. Тому читання ним з авансцени монологу з «Гамлету» в пролозі фільму — баламутство лише наполовину. Баширов тут — блазень-убивця, джокер без ковпаку, дрібний бес, смішний і страшнуватий водночас. А також, вочевидь, Уткін — такий собі дух-охоронець театру, не дуже доброзичливий, нечистий на руку, але від самого театру невіддільний. І вбивство в його виконанні виглядає цілком логічним, притаманним його природі. Дуже театральне вбивство, між іншим.
СЕРГІЙ БЄХТЄРЄВ
Герой Сергія Бєхтєрєва — за великим рахунком, найзагадковіша постать у фільмі. Рядовий прибиральник, котрого всі звуть Бориска, що не розлучається з грубою двірничою мітлою, одягнений при цьому в сорочку з краваткою, блискаючий каблучками з кожного пальця. Усміхнений, ввічливий і безжальний. Дуже добре обізнаний щодо того, що відбувається довкола нього, також і освічений — знає закони, висловлюється літературно.
Роль Бориса близька до хрестоматійної маски резонера. Це говіркий комедійний персонаж, який геть усіх повчає, напучує і закликає до виконання писаних і неписаних правил. Він, власне, тому так і зветься, що постійно відшукує і тут же висловлює «резони» — тобто причини, обгрунтування — для того, чому треба робити так, а не інакше. Своє правдолюбство прибиральник цілком і повністю обрушує на одну людину — монтувальника сцени Вітю Уткіна у виконанні Баширова. В цьому нема особливої ворожнечі, особистої неприязні — він, істинний резонер, отримує задоволення від самого процесу. Адже це не тільки викриття пороку чи боротьба за справедливість — а ще й ігра. Бориска грає правдолюба і викривача, і явно насолоджується цим. Він ані на хвилину не забуває, що знаходиться на сцені, він постійно показує себе уявному глядачу. А щоб виглядати найефектніше, потрібен партнер, бажано в негативній ролі. І більш підходящий об’єкт, аніж Уткін-Баширов, важко знайти. Виходить справжній театр у театрі. Захоплюючий спектакль, однак, закінчується трагічно — але навіть останню мить свого життя ця дивна Людина З Мітлою встигла розцвітити дещицею пафосу.
НАТАЛІЯ БУЗЬКО
Наталії Бузько як виконавиці ролі дочки Андрія Андрійовича у другій половині фільму (за новелою Літвінової «Жінка життя») дісталася партія жертви, для кінематографу Муратової дуже важлива.
Це, загалом, украй цікавий момент: практично у всіх фільмах Кіри Георгієвни, від найдраматичніших до комедійних, комусь із героїв обов’яково випадає страдницька доля. Когось обов’язково пригноблюватимуть, надурять, обікрадуть або навіть уб’ють. При цьому протилежний бік в особі пригноблювача-злодія- вбивці може бути навіть дуже й дуже привабливою. Що ж до жертви, то з нею кожного разу трапляються дивовижні метаморфози; при цьому, знов-таки, не факт, що нас обов’язково закличуть до співчуття. Маша — саме така непередбачувана жертва в світі Муратової.
Пік насильства над героїнею Бузько — напад на неї Андрія Андрійовича: спочатку напівпримусове оголення, потім взагалі в справу йде ніж. Роздягнена до поясу, Маша-Бузько не сексуальна і не беззахисна — вона, скоріше, смішна. Є також певний елемент мазохізму в її поведінці. Вона підтримує доволі небезпечно гру, розпочату батьком. Кричить від страху, але далеко не тікає. Коли ж треба діяти жорстко й рішуче, її наче підмінюють: Маша сама вже виявляє себе здатною на насильство. Варто також звернути увагу на те, як Муратова використовує хореографічну підготовку акторки: Бузько не просто красиво рухається, пританцьовує, а ще й мовби грає всім своїм тілом, не даючи нам ані на хвилину забути, що в рамку екрану поміщений театр, і те, що тут відбувається — гра, проте гра найвищого гатунку.
РЄНАТА ЛІТВІНОВА
Літвінова в ролі вагоновожатої Аліси цілковито зламує гламурний образ, що в останні роки завзято створюється довкола акторки. Проте і професія її героїні умовна і потрібна, власне, заради розкішного фіналу, коли Аліса веде свій святково освітлений трамвай, роблячи по телефону (!) фатальне зізнання в крадіжці ікри, котру тут таки, прямо в кабіні, і ласує.
Сюжетне призначення Аліси — стати «жінкою життя» для похилого, однак все ще сильного і тілом і темпераментом мачо — Андрія Андрійовича (Богдан Ступка). На щастя, Літвінова не грає манірну спокусницю, що було б найменш доречним. Ії Аліса — корислива і недалека. В крикливо яскравій одежинці, з хвостом та гіпсом, багато і вульгарно регоче, злодійкувата. Саме до таких небагатих духом «другорядних» людей особливо охоча Муратова. Режисер підбирає ці образи, огранює, вкладає в того чи того актора — і вони починають блищати. Аліса-Рената настільки же нехитра, наскільки прекрасна в своїй приземленості, і, подібно до Андрія- Ступки, являє собою цілісний і завершений характер. Якщо знов-таки вести мову в контексті театру з його масками та амплуа, то вона наслідує тих служниць і спритних штукарок, на котрих так багата класична комедія; а работа у них єдина — запаморочити голову ласолюбному багатію, щоби потім обдурити і посміятися. Правда, в «Двох в одному» майже відсутні інтриги та переодягання, обов’язкові для такого сюжету, та в них і нема потреби. Адже в дуеті Аліси й Андрія кожний, мов дзеркало, відбиває суть іншого достатньо чітко для того, щоб стало зрозумілим, хто здатен кохати по-справжньому, а хто — відщипувати від життя доступні шматочки. Поза сумнівом, ця роль є однією з найоригінальніших у творчості Літвінової.
БОГДАН СТУПКА
Як здається, запрошення Богдана Ступки у фільм Кіри Муратової стало викликом для актора. Адже за Ступкою на екрані вже закріпився певний образ, що передбачає серйозність, солідність і місцями пафос, а роль старіючого ловеласа і багатого дивака Андрія Андрійовича дуже далека від того, що пан Богдан грав раніше. Окрім того, Муратова для нього режисер радикально новий і незвичний. Кіра Георгієвна знайшла єдино вірний підхід до нашого патріарха — просто дозволила йому грати досхочу, навіть використовувати власне акторські штампи. Помітно, наскілько плідним виявилося це розкріпачення. В першій частині фільму Ступка якраз і виконує таку собі зірку сцени, всіма и всеми незадоволену: це дуже точне втілення заслуженого и забронзовілого лицедія — таких на внутрішньотеатральному жаргоні називають «Актор Акторичами». А в «Жінці життя» Ступка переконливо перевтілюється втілюється на справжнього демона спокуси, навіть в похилі роки переповненого житєвою силою до такого ступеню. Тому колізія фільму набуває хай пом’якшеної, але все одно драматичної розв’язки — тому, що наскільки цікавий та щирий в своїй нестриманості Андрій Андрійович, настільки вульгарна і дрібна знайдена ним «жінка життя» Аліса-Літвінова. Але головне — герой Ступки тут єдина, хай суперечлива, але особистість, єдина людина, здатна на кохання у найвищому сенсі; і навіть те, що він робить, насамкінець виявляється його способом любити.
