Уже довго працюючи в театрі, я незмінно залишаюся в захопленні від здатності цього організму реагувати на невидимі, безшумно-зичні сигнали життя. Особливо яскраво ця здатність театру реалізується в діапазоні класики.
Хвиля інтересу до чеховської драматургії стала не акомпанементом до ювілею генія (2012-го відзначалося 150 років від дня народження), а дзвінким відлунням його передбачень, передчуттів, співзвучності вічним вібраціям людської душі.
Сьогодні в Києві за п’єсами та оповіданнями Антона Павловича йдуть вистави на 16 великих і малих сценах.
Дуже сподіваюся зацікавити колег ідеєю єдиної чеховської афіші, яка явить яскраву картину самоцінних сценічних прочитань. Наша газета писала про виставу «Дядя Ваня» в Московському театрі ім. Є.Вахтангова («Хто боїться «Дядю Ваню», №103, від 16 червня 2010 р.), «Вишневий сад» в Національному театрі російської драми імені Лесі Українки («Хто посадить новий сад?», № 216 від 25 листопада 2010р.), «Три сестри» в Київському академічному театрі драми та комедії на лівому березі Дніпра («Сто валіз страждань», №55 від 30 березня 2011р.). Обов’язково поділимося враженнями про «Чайку» в Національному академічному драматичному театрі ім. І.Франка та «Вогні» в Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір’я».
Герой дня сьогоднішнього — «Вишневий сад» у Київському академічному театрі на Липках (ТЮГ). Стовпами цього Храму мистецтва слугують актуальні прочитання вічного: Леся Українка «Лісова пісня», В.Шекспір «Гамлет», «Сон літньої ночі» й остання прем’єра — «Вишневий сад». І перш ніж вдатися до розгадування задуму режисера, сценографа, малюнків ролей кожного з чудового ансамблю акторів цієї вистави, маю не рекламно, а абсолютно відповідально заявити про набуття театром здатності працювати не на хвилях дошкільнят, старшокласників, дітей із батьками, а на абсолютну вікову категорію. ТЮГ у цьому сенсі — унікальний театр. Ми з дружиною дивилися «Вишневий сад» і уявляли, що поруч із нами сидять наші діти, онуки, й всі ми розуміємося одне з одним у спільному та індивідуальних сприйняттях. Я часто повторюю, що вважаю театр місцем координації життєплинів, і на виставах Віктора Гирича радію синхронності хвилювань із молодшими та набагато молодшими людьми в глядацькій залі. Аналізуючи режисерський інструментарій, радієш його простоті й універсальності: лаконічність дієвих епізодів, ритмічна зміна настроїв і темпів, наполегливе ствердження думки без декларацій і нав’язливих формулювань; нарешті, надзвичайно близьке, можливо не тільки мені, розуміння ідеї не головною думкою, сформульованої як дієвий заклик, а генеральним хвилюванням твору.
Час актуалізує найболючіше в творі, який багатовимірністю хвилювань завоював право долучитися до Вічності. Раптом — мотиви втечі від дійсності, пошуку кращого життя деінде, й не у своїй країні; гіркота усвідомлення провінційності свого існування, читай — самодостатності, самовдоволення, самоцінності й ще тисячі «само» замість універсаму «спів», зливаються зі стогоном, останнім подихом, останнім вибухом струни, каната, ланцюга — словом, того що єднало-єднало та й розірвалося.
Раневську привозить із Парижа донька Аня, щоб вона якось захистила домочадців від загрози втрати родового маєтку, даху над головою, і взагалі виправдання їхньому існуванню.
У глибині сцени банери з фотозображенням квітучого весняного вишневого саду, які розповзаються на шматки, незважаючи на спроби якось їх скріпити. На вірьовках сушаться простирадла, скатертини, віконна тюль. І хоча про приїзд спасительки всі домашні знали заздалегідь, та все ж таки чи то не встигли з підготовкою, чи то, навпаки, цю підготовку демонструють. Молодий поміщик Лопахін, опікуючись достойною зустріччю Раневської, притомився й заснув у вітальні. Його не будять, і в такий спосіб позбавлятються товариства нуворіша. Лопахіну сниться епізод із дитинства — коли Раневська захистила його від батьківської жорстокості, приголубила, й він уперше в житті відчув жіночу ласку по-чоловічому. За висоту цього почуття він готовий боротися, платити, жертвувати, бо ж як іще пояснити готовність бізнесмена ділитися прибутковими ідеями, сплачувати борги сторонніх людей, платити непомірні гроші за маєток жінки його мрії. А насправді виявляється, що їй ніщо не дороге. І якщо Раневська Тетяни Назарової у «Вишневому саду» Російської драми — жінка, скоординована в пристрастях, пріоритетах, байдужа сентиментам із приводу малої та великої батьківщини, вправно проливає сльози, згадуючи загиблого сина, й абсолютно спокійно залишає напризволяще своїх рідних, приголомшених дійсністю, то Раневська Анжеліки Гирич виконує борг людолюбства. Вона так наполегливо дарує усім своє тепло, ласку, що навіть вічний студент Трофімов (Дмитро Усов, Руслан Гофуров) сприймає це як запрошення до близькості, а рідний брат Гаєв (Олександр Ярема) констатує — «вона порочна». На доказ цієї тези художник по костюмах Костянтин Кравець реалізовує репліку «вдягнена за паризькою модою» гіпюровими сукнями, з-під яких досить сміливо проглядають панчохи, й око глядача беззастережно бентежать корсети.
Чехов у листі з Ялти від 5 жовтня пише про задум «Вишневого саду»: «У першому акті у вікні проглядаються квітучі вишні, суцільний білий сад і дами в білих сукнях», а говорячи про погоду в місті, помічає: «іде сніг»...
Дуняша вмить теж стає модною завдяки тому ж корсетові, вдягненому просто на сарафан. Сорочка слуги Раєвської — Яші (Сергій Кучера, Олексій Петрожицький) з тієї ж тканини, що й сукня господині. Таким чином, закордонне представляється смішнуватим і недолугим, для провінціалів неприйнятним, але бажаним, а вільний світ виявляється примарою щастя.
Без закликів і дороговказів режисер компроментує так густо поширену сьогодні ілюзію достойного життя виключно по закордонах. Імігрувати, виїхати на роботу й не повернутися, за кордоном взяти шлюб багатьма розуміється еталоном життєвого успіху. І це один із важливих сигналів, які транслює вистава. У цілому ж усіма мистецькими посиланнями вона закликає відкрити своє духовне око, витрачати себе на сердечність і любов.
К.Реріх дещо видозмінив знаменитий вислів Ф.Достоєвського й проголосив: «Усвідомлення краси врятує світ». Усвідомлення краси тексту, хвилювань, палітри почуттів єднають концепцію вистави Віктора Гирича та Михайла Френкеля з найяскравішими знахідками попередніх постановок.
«Вишневий сад» для Д.Стрелера був історією про поміщиків, які гинуть від неробства, та капіталістів першого призову. Дуже часто п’єсу ставили про антагонізм духовного та матеріального. Вистава Театру ім. Лесі Українки вийшла про страх перемін. Фірс ностальгує за кріпацтвом і, називаючи волю великим нещастям, ніби промовляє вголос думки всіх домашніх. У Театрі на Липках вийшла розмова про гармонію культури й цивілізації, яка має їх з’єднати в цілісне вище.
У виставі французького режисера і актора Роже Планшона білими були одяг акторів і сцени, меблі, стовбури дерев, майже весь час із «небес» падав сніг вишневого квіту.
Антон Чехов у листі з Ялти від 5 жовтня пише про задум «Вишневого саду»: «У першому акті у вікні проглядаються квітучі вишні, суцільний білий сад і дами в білих сукнях», а говорячи про погоду в місті, помічає: «іде сніг»...
У виставі Стреллера сад, ніби невидимий покров, проявлявся тінями на персонажах. Сценограф М.Френкель побачив сад застиглим у останньому подиху.
Зараз, згадуючи бачені постановки п’єси, про яку йдеться, раптом задумався: а чому Чехов не зробив сад яблуневим? Може, тому, що тоді все крутилося б навколо дерева пізнання, про плоди якого добре відомо, а от про цвітіння, слава Богу, ніколи не згасають мрії та сподівання. «Вишневий», як мені здається, тому, що вишня благородна років за двадцять перетворюється на дичку. Сьогодні про це знають тільки дачники.
Початок і фінал п’єси, за ремаркою драматурга, відбуваються в дитячій кімнаті. Режисер Гирич іде від побуту, а точними деталями, грою акторів акцентує увагу на болю похованого часом дитинства. Фірс (Леонід Марченко) пропонує Гаєву дитячі штанці. Шафа, в якій мало б зберігатися щось із життєвої далечини, в момент спогаду про Париж, як у вітрині на вулиці червоних ліхтарів, опиняється зайнятою голими коханцями.
Третій акт має відбуватися в більярдній. Не пам’ятаю, в якій саме виставі величезний більярдний стіл, вправна гра на ньому всіх домашніх, ніби демонстрували їх справжніми, але вже колишніми, без азарту боротьби. Гаєв, не здатний до гри, лише пригадує терміни, й від того Лопахін (Олександр Зіневич) сприймається ще азартнішим гравцем.
Мені особисто завжди здавалося, що дуже важливий звук шарів, які б’ються один об одного й, може, розбиваються, зливається в єдиний стогін із струною, а разом вони доєднуються у фіналі до потужного хекання сокир, що рубають сад. Трактувань цього дивного звуку було дуже багато. Для Гирича це скоріше голос долі, почувши який, усі збиваються докупи, ніби тільки біда здатна об’єднувати.
Здавалося б, така загальнозрозуміла від малого до старого тема дерибану землі, швидкого багатіння на продажу престижних дач могла вийти на перший план і, цілком можливо, надати постановці гостро-комедійного забарвлення.
Вистава тюгівців не оминає матеріальних аспектів фабули, але стверджує думку про те, що почуття власності вимірюється не речами, а думками. Можна мати речі й не бути їхнім власником.
Переказувати сюжет «Вишневого саду» так само безнадійно, як ділитися роздумами з приводу його прочитання, сьогоднішнього звучання, потужністю передбачень із тими, хто не знає тексту взагалі.
Утім, тих, хто зустрінеться з цим твором уперше в житті, а саме в ТЮГу такої юні, може бути досить багато; я певен, вони почують серцем сигнали нового світовідчуття, нового розуміння явища краси; побачать нове по-своєму, цілком можливо, не все, не зовсім або й зовсім не так.
Газета «День» вправно намагається ретранслювати сигнали мудрості, краси, таланту й добра, які дедалі потужніше чути з різних висот життя, зокрема й театрального. Цілком можливо, що не всі їх сприймають. Ну що ж, не завжди ми бачимо промені сонця, але завжди сонце зігріває землю.
