Починаючи говорити про щось вельми нове й сучасне, згідно
з відомою максимою, непогано подивитися якнайдалі назад. Рівно сорок років
тому, 1959 року, на екрани вийшов фільм Жана-Люка Годара «На останньому
диханні», що назавжди розділив світовий кінематограф на «до» та «після»
себе. Проте йтиметься не про «Останнє дихання» й навіть не про Годара,
хоча він- то саме серед свого покоління шестидесятників був найбільшим
«іксом» — модним і екстравагантним. Йтиметься тут про певну нову точку
спостереження — а значить, і існування — навколишнього світу. Найголовнішою
особливістю «Останнього дихання», що й зараз вражає, був ніколи до того
не бачений, абсолютно алогічний монтаж. Зображення сіпалося і рвалося в
найнесподіваніших, здавалося б, місцях, ракурси й плани змінювали один
одного абсолютно хаотично, передаючи ритм життя головного героя — самотнього,
загнаного з усіх боків і приреченого.
Кожній епосі — своїх ідолів. Навряд чи хтось із нинішніх
або колишніх іксерів зможе додивитися до кінця «На останньому диханні»
— не по- сучасному тягучий і уповільнений. Але експерименти нових хвиль
у кіно призвели до народження вкрай цікавого, ультрамодного й стрімкого
дитяти — кліпу.
Пояснення тут зайві. Кліп взагалі не мислить словом, текстом.
Дві енергії, два основнi інстинкти рухають це надкоротке мистецтво — образ
і ритм. Способи виконання можуть бути різними. Можливе практично нескінченне
число варіантів — від чисто віртуальних, виморочених химер поза контактом
із реальністю як такою до зроблених за законами класичної постановки міні-
фільмів із зав'язкою і розв'язкою, головними героями та іншими атрибутами
великого кіно. Цілі також можуть бути різними. Кліпи й одурюють (найближче
підтвердження — реклама на наших ТБ-каналах), і просвіщають, і вводять
у транс. Уже давно кліпмейкерство стало окремою галуззю візуального мистецтва,
й задіяні в ньому часом вельми серйозні уми й таланти — варто назвати того
ж Андрона Кончаловського, який у свою бутність у Америці доклав руку до
створення стильних музичних роликів.
Більш того: зараз наочно можна пересвідчитися в тому, наскільки
все ж парадоксально розвивається візуальна культура — жваве чадо вже на
повний зріст диктує навченому батькові свої напрацювання й прийоми. Досить-таки
популярні фільми, зняті в дрібнофаршированій кліпній естетиці. Досить пригадати
тих же «Природжених убивць» Олівера Стоуна або ж культову продукцію «Біжи,
Лоло, біжи» Томаса Тіквера.
Взаємовплив і способи передачі візуальної інформації сьогодні
дійсно підлеглі ритміці діловитої динамічності кліпу. Однак суть не лише
в стильових пертурбаціях. Зараз, коли вже важко встановити кордон між сітчаткою
ока й склом екрана, об'єктива, монітора, стає зрозумілим, що знову, як
сорок років тому, змінюється ракурс світосприйняття. Відмінність у наявності:
дивна картинка «Останнього дихання» була дуже точним зображенням вмирання
головного героя. Співтовариство «ікс» або ті, кого можна було б так назвати,
не просто споживають кліпи — вони рухаються у своїх просторі й часі в цьому
надшвидкісному й одночасно невротичному ритмі. Торжествує жадібне пожирання
життя, перетворення всього буття на щільний потік яскравих візуальних образів,
що відторгають або породжують один одного. «И жить торопится, и чувствать
спешит», — хоч коли було сказано, але й зараз дуже актуально. Життя катастрофічно
не вистачає на всіх. Єдине, що залишається — шити з його обривків клаптеву
ковдру. Але й під нею швидким, неструнким тремтінням видає себе страх —
страх спізнитися жити.
