Традиція «horrow» в Україні доволі благенька. Від нашвидкуруч виданої
антології вітчизняних «страшилок», переважно ХIХ сторіччя, відгонить казковим
спокоєм. Гоголівський «Вій» — самотній виняток в океані української незворушності.
Тільки лякає тут не зграя картонних відьом і почвар, лякає ледача одностайність
пересічних селян, які посилають на загибель Хому Брута. Із цих позицій
першотравнева демонстрація 1986 року в Києві була цілком логічна й законна.
(Щодо вурдалаків, то вони нічим не нагадували голлівудських монстрів: у
середині ХVIII століття на Волині було схоплено підозріло червонощокого
шляхтича, для якого його квітучий вигляд виявився фатальним. Бідолаху обмазали
дьогтем і спалили живцем без суду і слідства). Отже, з «horrow» у нас лише
«Вій». Та ще художник Іван Марчук. Не випадково ж, згадує М. Литвин, «в
одиночній камері слідчого ізолятора КДБ мені снилися Іванові корови й страхолюди...»
В одному з численних інтерв’ю (сповнених враженнями від західного життя
та скаргами щодо цінової політики на твори мистецтва) автор прохоплюється:
пояснюючи характерну фактуру своїх полотен, для якої необхідно було навіть
«склепати» спеціальний термін, «плетенізм», І. Марчук пригадує колоритний
епізод із власного дитинства. Матір мила сестрам голови, а потім приказувала,
розчісуючи їхнє волосся: «Хто ж їх так заплів, що й розчесати не можна?»
«Розчесати» плетиво Марчукових хащ — все одно, що вибратися з лабіринту
без нитки Аріадни, й автор принципово не бажає нам її дати. У якомусь химерному
капкані застряг його «Добрий пастир», всепроникні ліани знищують усяку
відмінність між Я і Не-Я в його «Діалозі». Жіноче тіло з’їдене якоюсь коростою,
а вцілілий сосок горить, як яблуко («Я чекаю тебе»). У лісі Марчука годі
відшукати стежки — тільки блідавий місяць (на одній його виставці — не
менш як півдесятка місячних краєвидів!) освітлює ряд домовин. «Десь загублено
сліди...» — що ж, іще ближче до істини, як і таке: «І заглибився світ у
темряву».
Невтомний павук пряде на Марчукових полотнах нескінченне, в’язке плетиво.
(Симптоматичний біографічний штрих: 1965 року Марчук працював у науково-дослідному
інституті нетривких металів; із того часу визнання до нього приходило насамперед
із боку технократів, фізиків і медиків, іноді — літераторів, засліплених
барвистістю назв його картин. І значно рідше — із боку колег-художників).
Павутина оповиває його бідолашних персонажів із голови до ніг так само,
як хижі дротенята заплутують хлопчину в одній із серій «Полтергейсту».
Інші ж картини нашого митця могли б чудово правити за підготовчі ескізи
до усіх серій «Чужого» або ж «Повсталих із пекла».
Саме в такому контексті — з Карпентєром, Весо Крейвіном, Кроненбергом
і Тобі Хупером (не здивуюся, коли художник і не чув про імена класиків
«horrow») — я радив би і сприймати його творчість. Порівняння це не є аж
таким скороспілим та принизливим, як це може здатися на перший погляд:
кращі американські «трилери» і задумувались як екологічне попередження,
і кому як не нам одразу б це утямити. Американці занедбали свій індіанський
цвинтар, ми занедбали свій Чорнобиль, у цьому ми брати-близнюки. Так ні
ж. Кіножахи сприймаються як розвага. Марчук — як «кряж духу», «єдиний у
республіці майстер сучасного мистецтва», «фаворит ліній», «митець великої
сили та пристрасті», «Куїнджі сьогодні» (цитую захоплені мистецтвознавчі
відгуки про нього). Хтось навіть охрестив його «Золотим Солов’єм нашого
живопису», хоча із цим дуже важко погодитися.
Марчук лякає, і нам стає справді трохи моторошно. На його виставці в
музеї Т. Шевченка усім видають — о, звісно, крім американців! — зворушливі
сіренькі капці з поворозками «а-ля Петергоф», і всі кумедно чалапають.
З огляду на «домовинний» настрій Марчукової творчості, їх було б доцільно
перефарбувати в білий колір. Усе одно, виходячи, їх доведеться знімати.
Однак він ще й пробує залюбити нас у свої візії. І це йому вдається,
хоча подекуди й «зі скрипом». Утім, у нього є незмінно вдячна аудиторія,
передусім серед жіноцтва, що вшановує його поряд із Висоцьким і Кастанедою.
Бути «культовим художником» на Русі, де пріоритет традиційно віддається
слову, а не зображенню, зобов’язує і до «позитивної програми», а не лише
до «мінору», якого тут надмір.
«Золотий Соловей нашого живопису» признається: «Я нот не розрізняю»
— і сміється з того, хто підозрює в його арсеналі музичну освіту. А втім,
серед аксесуарів у руках його персонажів музичні інструменти посідають
чи не перше місце. В ієрархії Марчукових образів вони — відразу після яблук,
найчастіше — гниличок, але зрідка — пронизливо червоних... як післярадіаційний
урожай або щоки вурдалака. Тільки грати на цих скрипках і сопілках — зась!
Або ж їх тендітну плоть пожирає якась невідома хвороба, або інструмент
просто зламано й замість музики нам пропонується її ретроспективний проект
(«Лірична мелодія», «Реквієм», «Затихлі струни», «Звуки органа», «Ліричні
звуки» «Розірвана мелодія», «Бриніли струни по весні»). Все. Догралися.
Концерту не буде. Концерт переноситься на позавчора. У скрипаля — нежить.
В органіста — бронхіт.
P. S. Вийшовши з виставки, взяв у бібліотеці томик Тичини. І
прочитав: «Горять світи, біжать світи Музичною рікою...»
