Її автор Казімєж Мочарський — вояк Армії Крайової, учасник антигітлерівського підпілля, волею випадку чи комуністичної служби безпеки опинився в одній камері з Юргеном Штроопом, генералом СС, найбільшою «заслугою» якого було знищення близько 70 000 євреїв у Варшавському гетто. Уже засуджений на смерть американським трибуналом, Штрооп чекає на вирок польського суду. Того самого суду, який згодом винесе смертний вирок і полякові Мочарському. Абсурдність нової влади не могла виявити себе краще, ніж прийнявши рішення посадити до однієї камери нещодавніх заклятих ворогів.
«Бесіди з катом» — це 255 днів розмов про те, чого жоден із героїв книги не виказав би навіть під найжорстокішими тортурами слідства. Репортаж, який міг бути похований будь-якого дня з тих двох років, коли Мочарський очікував виконання свого смертного вироку.
Вирок не виконали. Натомість Мочарський відсидів понад десять років у в’язниці. Чи шкодував він за цими роками? Однозначно — ні. Перебування у в’язниці на той час, за його словами, давало можливість уперто дотримуватися своїх принципів, не підпадаючи під дію необхідності й обставин. Особливо ж він не шкодував за 255-ма днями, проведеними в бесідах з Юргеном Штроопом. Наслідком цього спільного перебування стала книжка «Бесіди з катом» — розгорнута відповідь на запитання, який механізм перетворює звичайних людей на безжальних душогубів.
Наскільки можна довіряти свідченням Штроопа, записаним Мочарським лише після виходу з в’язниці? Тобто, наскільки книжку можна приймати як історичний документ? Звичайно, генерал СС не говорив слово в слово, як записано в книжці, головне — передано суть його суджень. Людина за крок від смерті навряд чи брехатиме. Навпаки, вона захоче виплюнути «тюремну жуйку», як називали процес очищення совісті тодішні в’язні. Принаймні судова стенограма справи Штроопа, де він відкидає всі звинувачення й не виявляє навіть тіні розкаяння, дасть вам не більше інформації про цього злочинця, про мотиви його страшних діянь і тверду переконаність у їхній абсолютній правильності. Аби розібратися в цьому, необхідно написати, як це зробив Мочарський, чи прочитати, що залишається нам, «Бесіди з катом».
Український переклад книжки у виконанні Олеся Герасима щойно побачив світ у чернівецькому видавництві «Книги-ХХІ». Власне, «Бесідам» передує ѓрунтовна передмова відомого польського дисидента й журналіста Адама Міхніка, який особисто знав Казімєжа Мочарського і навіть сидів у тій самій в’язниці, що звела докупи вояка Армії Крайової та переконаного нациста. До речі, Штрооп надзвичайно любив Україну, особливо її чорноземи. Він планував оселитися тут по війні. На початку українці були б потрібні для різних чорних робіт, але згодом їх могло стати забагато. Генерал СС мав до геніальності простий план розв’язання цієї проблеми — тотальний алкоголізм. Зрештою, такі ж методи психічного й біологічного виродження населення мали застосовуватися й до інших народів СРСР, а також до поляків.
«Відлига» 1956 року посприяла звільненню й реабілітації Казімєжа Мочарського. Він, за правдивими словами Адама Міхніка, став символом. Але символом не лише честі Армії Крайової, а й тієї нескореної Польщі, яка вистояла в боротьбі проти двох найбільших тоталітарних машин в історії людства — нацистської й більшовицької...
