Коли пишеш про короткометражну анімацію, рідко видається можливість присвятити текст одному чи навіть кільком фільмам. Програма будь-якого фестивалю — КРОКу, в тому числі, — нараховує десятки мультфільмів, з яких у гіршому разі штук двадцять (а в кращому — штук сорок) заслуговують на розмову. Так що навіть найбільший текст за обсягом дозволяє лише в загальних рисах описати конкурс, присвятивши по реченню основним призерам і приділивши ще фразу чи дві фільмам, які сподобалися особисто автору.
Щоб текст не перетворився на нагромадження синопсисів, намагаєшся зосередитися на деяких тенденціях: вимушено об’єднуєш фільми різних національних шкіл, вільно поводишся з поняттями і термінологією, і цілком безпідставно сподіваєшся на ерудицію читача, який, згідно з цим сподіванням, має доволі широкі пізнання у сфері... або у найгіршому разі, просто розуміє, що анімація не зводиться до слинявих мальованих історій про зайчиків і білочок і сучасних серіалів про Симпсонів і Південний парк.
Адже щоб всерйоз вести розмову про тенденції, довелося б для початку розповідати про цілковито незнайоме для широкого глядача мистецтво під назвою «анімація», про сотні різних технік, які використовується і вигадуються анімаційними режисерами, про імена великих класиків і першовідкривачів. Весь цей лікнеп, який можна опустити у разі ігрового кіно (не треба ж пояснювати, хто такі Тарковський і Бергман), у разі анімації потребує докладного викладу. Особливо, коли мова йде про тенденції — адже для того, щоб відзначити нове, його треба порівняти зі старим і усталеним.
Через неможливість попередньо розповісти історію анімації, розмова в статті про тенденції звичайно зводиться до найзагальніших моментів. Таких, наприклад, як поголовна комп’ютеризація мультиплікаційного кіно. І говорити про ці загальні моменти також доводиться найзагальнішими словами, не вдаючись в подробиці, від яких формується помилкове уявлення, наче всі мультфільми стали схожими на 3D з американських повнометражних мультфільмів.
Насправді ж комп’ютер використовується в анімації дуже по-різному. Представлений в КРОКівському конкурсі французький фільм «Десять» (реж. Біф), наприклад, схожий на ігрове кіно. Колізія замішана на поширеній фобії — не наступати на тріщини в асфальті і на стикувальні шви підлогових плит. Герой проходить страшним коридором з плитами, що рухаються — варто оступитися, і він позбавляється якої-небудь частини тіла. Брутально, але ефектно, і абсолютно неможливо виконати без участі комп’ютера.
Інший глобальний тренд пов’язаний з дорослішанням анімаційного кіно. Якщо раніше анімація мала «славу дитячого мистецтва», то сьогодні суто дитячого продукту майже не залишилося: творці намагаються зацікавити не стільки малюків, скільки їх батьків. На жаль, ці намагання нерідко призводять до результатів «Мадагаськарівського» сенсу, коли у фільм вставляється безліч жартів «нижче поясу», і з дитячої казки він перетворюється на дурнувату дорослу комедію.
На щастя, фестивальна практика знає і інші варіанти. Це і досвід Ніка Парка, що вибирає для своїх «Уоллеса і Громіта» універсальні, широко вікові сюжети і жарти. Цього разу у «Справі про смертельну випічку» йдеться про маніяка, що вбиває пекарів, і про те, як Уоллес ледве не одружився на прекрасній, але підступній жінці.
Ще один спосіб «одорослити» фільм — це зробити його гранично зворушливим. Так вчинила Софія Кравцова у своєму «Пуде». Невідомо, чи подобається картина дітям, але у дорослих ця історія про хлопчика, який набешкетував і має намір тікати до Америки від гніву гостя батьків, викликає нездоланний напад сентиментальності. Згадуючи свої дитячі ігри, химери і страхи, дорослі розчулюються і видають «Пуде» приз за призом (цього разу Кравцова отримала спецприз за кращий дитячий фільм).
Нарешті, найбільш вишуканий спосіб зробити дитяче доросле кіно проглядається в таких артистичних проектах як «Пташина абетка» південноафриканського режисера Діка Гроблера. У цьому дуже простому освітньому фільмі, який має навчити дітей абетці, кожній літері привласнюється якась ситуація з життя пташок. Задум такий оригінальний, а виконання таке витончене, що з прикладного фільму для дітей, «Пташина абетка» перетворюється на «бенкет очей» для дорослих.
Такі загальні тенденції — як комп’ютеризація або дорослішання анімації — помітні неозброєним оком і можуть бути визначені навіть не великим знавцем мультфільмів при погляді на ті мультфільми, які досягають великого прокату. Куди складніше (але і цікавіше) говорити про тренди більш локальні, про якісь нові прийоми, яким навчається анімація в наші дні, про нові жанри, які вона освоює, про деякі настрої, які її охоплюють.
Ось хоча б загравання з документальним жанром, модне в останні роки серед аніматорів. Тут і знаменитий «Вальс з Баширом» (реж. Арі Фольман), і «Раби», які отримали цього року гран-прі Аннеси ( реж. Ханна Хейлборн і Девід Ароновітч), і різноманітні експерименти Йонаса Оделла, який збирає живі інтерв’ю на різні теми (про перший секс або про брехню) і оформлює ці розповіді анімацією. До КРОКівського конкурсу анімаційних документалок не потрапило — лише в панорамі можна було побачити відгомін цього актуального тренду в фільмі латиського режисера Едмундса Янсона «Щоденник пташки», де одухотворені мальовані щоденники латиської художниці Ірини Пільке.
Документальний жанр з’явився в анімації, треба сказати, не на порожньому місці. Якщо раніше анімаційні режисери використовували як сценарії прості історії, анекдоти і казки, то зараз сюжети жанрово урізноманітнюються і аніматорів дедалі частіше тягне до різноманітних і складних оповідальних форм. У КРОКівському конкурсі — було щонайменше два тому приклади. «Мотопила» австралійця Денніса Тупікоффа — має вельми нестандартну літературну композицію. Формально цей фільм — розширена реклама мотопили: він починається з оспівування прекрасних робочих властивостей цього інструмента, а закінчується застереженням про те, що пила може бути небезпечна. У цю рекламну історію вставлена трагічна повість про ошукане кохання і подружню невірність, яку, у свою чергу, заримовано з реальною історією з життя знаменитостей (у фільмі використано кадри хроніки). Ще більш складне, хоч і позбавлене слів, оповідання можна побачити в фільмі «Життя без Габріелли Феррі» естонця Прійта Пярна. Пярн, який завжди прагнув стирати межу між анімацією і ігровим кіно, цього разу зробив майже повний метр (43 хвилини) з дуже хитромудрим любовно-детективно-шпигунським сюжетом.
Звичайно, експериментують і грають аніматори не тільки з сюжетами, але і з формою. Один з найактуальніших трендів сьогодні — це використання міських краєвидів, як основа, на яку накладається анімаційний матеріал. Таким чином було зроблено безліч ефектних робіт, починаючи з фільму «Для квадратноголових краватка-метелик обов’язкова» (режисера Стефана Флінта Мюллера) або бразильського «Тигра» (реж. Гілермо Марконде) і закінчуючи студентськими експериментами, в яких будинки і дорожні знаки пішли в танок. Зараз головна зірка цього напряму — аргентинець Блу, який пристосувався оживляти графіті. Його «Трансформація» (або Muto — фільм уже прославився в Інтернеті під своєю латинською назвою) отримала чимало призів на найрізноманітніших кінооглядах.
Тут уже навіть КРОКівське журі не поскупилося і нагородило художника, що намалював кадр за кадром на стінах будинків метаморфози дивної істоти, вузько професійним спецпризом «за кращий мультиплікат» (послідовне прорисовування руху). Таке формулювання наводить на думку, що високоповажні члени журі не дуже стежать за суміжними мистецтвами, а тому бачать в «Муто» оригінальний технічний екзерсис, а не типовий зразок певного напряму.
Підозра ця підкріплялася і всім іншим призовим списком, що складається переважно з традиційних робіт із пострадянського простору. При цьому традиційний і пострадянський звучать в даному контексті майже як синоніми, оскільки на вітчизняній анімації актуальні світові моди і тренди відбиваються дуже слабко. Ще хоч якось прагнуть виглядати сучасно прибалтійські режисери. Ті самі естонці, наприклад, час від часу використовують оригінальну техніку і незвичайний відеоряд, це помітно і в двох фільмах, що отримали призи на фестивалі КРОК. Гран-призер нинішнього фестивалю «Лілі» Ріхо Унта тішить незвичайною історією про те, як пацюки пристають до вмираючого солдата, намагаючись з’ясувати, хто така Лілі Марлен із пісні, що звучить. А володар призу імені Татарського — фільм Рао Хедмется «Природжені зобов’язання» — гідний компліментів за пікантну суміш піксиляції (покадрової зйомки живих акторів) з ляльковою анімацією.
І все ж, незважаючи на свою оригінальність, фільми не виглядають ультрамодними. Оскільки навряд чи просунутий західний режисер став би знімати кіно, яке, подібно до «Природжених зобов’язань», повстає проти впливу реаліті-шоу. Не те щоб їх там не хвилював вплив телевізора на мозок людини... просто, схоже, передові зарубіжні художники вже не думають, наче анімація здатна перевиховати людей (в останні роки повчальна соціальна анімація з’являється в основному серед студентських робіт).
Ще консервативніша за естонську анімацію мультиплікація російська і українська з їх любов’ю до виразності, до розповідної манери, до дитячого стилю в малюнку і максимальній простоті в історії, до хорошого гумору і технологічного пуризму. Все це можна побачити в українських фільмах сьогоднішньої КРОКівської програми — прекрасних короткометражках, зроблених переважно вручну і з гумором, що оспівали прекрасне, добре і вічне. Так відомий український режисер Євген Сивоконь у своєму новому фільмі «Врятуй і збережи» з гумором обговорює взаємини людини з її янголом-охоронцем, Степан Коваль у витонченому пластиліні і з чудовим гумором розказує про те, як важко м’якій людині прожити наше жорстке життя («Бути твердим»), а Марія і Сергій Дяченки свою мальовану «Червону жабу» будують навколо смішних пригод заголовної тварини.
Звичайно, в ігноруванні західної моди і відданні переваги вічним темам над злободенними, немає нічого ганебного. Ображає інше. Всі ці дрібні і начебто незначні західні тренди об’єднуються в одну загальну тенденцію (на жаль, поки дуже далеку від вітчизняної анімації), яку можна позначити, як прагнення анімації інтегруватися у світ мистецтва.
Поки західні режисери мультиплікаційного кіно щосили взаємодіють з сучасною літературою, відео-артом, фото, танцем і музикою, наша анімація ніяк не може вибратися зі своєї резервації, куди її оселила радянська ідеологія. Від творів наших художників виникає відчуття, що вони відчувають себе не учасниками всесвітнього художнього процесу, а індіанцями, замкненими колючим дротом формальних обмежень. Нескінченно упираючись в міркування про те, що ця анімація цілком анімаційна, а та недостатньо мультфільмна, в те, чим відрізняється хороша драматургія від поганого сценарію і в те, як правильно робити «вісімку», вони, в результаті, не знімають анімаційних романів, уникають замішувати мультфільми на відео-арті, не прагнуть здобрювати своє кіно документальною інформацією.
На жаль, ця ситуація залишається незмінною вже кілька років. Так що головною тенденцією української і російської анімації в останні роки залишається цілковита відсутність будь-яких тенденцій. Пострадянська школа, неначе, випала з плину часу — відразу у вічність — і щоденною новиною стає для неї відсутність новин. Так що залишається тільки гадати, скільки ще мине часу, перш ніж наші анімаційні художники відчують себе громадянами величезного і прекрасного світу під назвою «мистецтво», якими відчувають себе аніматори західних країн.
