На нещодавніх гастролях Львівського театру ім. М. Заньковецької у Києві відомий український режисер презентувала виставу «Валентин і Валентина» М. Рощина. Цю відому ще за радянських часів п’єсу Бабенко прочитала по-новому. Через 30 років після написання львівські «Валентин і Валентина» знову хвилюють глядачів. Балансування на межі загальноприйнятого — владою, публікою, колегами — живить режисерську думку Алли Бабенко при виборі п’єси, призначенні виконавців, при розмовi з глядачем. Та цей шлях не гарантує успіху, особливо касового, а тим більше безпроблемного життя виставі й режисерові.
Алла Григорівна людина дуже талановита й водночас дуже скромна. Вона не любить помпезності, ніколи не виходить на поклони після прем’єр своїх вистав, не фотографується з шанувальниками, хоча «фанів» у пані Бабенко не тільки у Львові, а й по всій Україні та за її межами є чимало. Кожна її сценічна робота не схожа на попередню. Глядачі та критики завжди з нетерпінням чекають: чим на цей раз здивує режисер? І вона дивує! У Алли Григорівні є свій режисерський стиль, а її виставам притаманна висока постановочна культура, логічність образних рішень і висока майстерність акторів; несподіваний ракурс і тонкий ліризм — вона вміє побачити навіть відому п’єсу по-бабенківські інакше.
Однією з перших вистав режисера на заньківчанській сцені стала «Кафедра» В. Врублевської, яка «струсонула» ідеологічне тодішнє чиновництво простою думкою: освіта й талант швидше заважають, ніж допомагають у радянській науці...
Коли Алла Бабенко починає працювати над п’єсою, ніколи не можна спрогнозувати напевно, так званий, виробничий результат. Це може бути цілковите володіння запитами й потребами залу, а може — розбіжність, касова неконкурентність. Причому, художня суть вистави здатна існувати цілком незалежно від обох цих чинників.
ДОБРЕ ЗАБУТЕ СТАРЕ
«Розорене гніздо» Янки Купали — одна з кращих постановок Алли Григорівни. Те, що це стане знаковою виставою львів’ян ніхто навіть не зміг прогнозувати. Твір брався до репертуару як класика братньої республіки, та через років, на гастролях заньківчан, саме ця вистава вразила білорусів просто в серце. Українські актори проспівали пісню про сумну красу народу на своїй землі, та не в своїй хаті. Уже гудів 1988 рік, острови свободи, у нас — Рух, у них — «Паходня», «Тутейшиє». Іконну досконалість героїв «Розореного гнізда», добуту з-під хрестоматійного небуття заньківчанами, нам відкрили самі білоруси...
Вибір Алли Бабенко п’єси «Житейське море» І. Карпенка- Карого багатьох колег здивував, бо чомусь цей твір вважався «непопулярною класикою». Та серед закулісної суєти, адюльтеру, боротьби талантів та амбіцій, богемної атрибутики режисеру вдалося прокласти вісь координат. Вона розмовляла з глядачами про відповідальність за дар Божий, про Хрест, який стає тим важчим, чим краще ти його несеш...
А перед постановкою «Отелло» не проголошувала, як заведено, чим збирається омолодити старого Шекспіра. У Бабенко артисти працювали завзято. Вітрило, лежачи на сцені-палубі, нагадувало шахівницю (сценографія Кипріяна), якою нестримна сила запрограмовано гнала пішаків до відомого нам фіналу, хоча забарвлення персонажів було однозначне: за Бабенко генерал Отелло та Дездемона були білі, а Яго — чорний. Отелло, страждаючи, зворушував публіку своєю майже дитячою безпосередністю, та він не знав того, що за допомогою режисера знали ми: саме його щасливий егоцентризм і добровільна сліпота стали причиною, спустили пружину страшної гри...
Чимало нервів попсували режисерові за «Тартюфа». За радянських часів вистави здавали не тільки художній раді, а й громадськості Львова. Одна кореспондентка місцевої газети «Ленінська молодь», аналізуючи виставу Бабеко і К о підкинула тодішнім партійним органам тему до роздумів: як може Тартюф викликати не відразу, а симпатію? Тим більше, що грає його актор, який щойно блискуче виступав у ролі Леніна? Зараз це здається смішним, а тоді стаття мало не підвела виставу під закриття, а також суттєво ускладнила життя чудовому акторів Богдану Козаку. Він віртуозно, як його герой Тартюф, змушений був пояснювати ідеологам, що актор має переконливо грати різних персонажів. Та все ж вистава стала знаменитою. Там режисер зібрала чудову команду: Іван Бернацький (Клеонт), Лариса Кадирова (Ельміра), Таїсія Литвиненко (Доріна), Тетяна Каспрук (Маріанна), Олег Драч (Валер), які, граючи крізь сміх, розповідали, яким небезпечним є бажання чути лише те, що хочеш, і як швидко тоді знаходяться в служінні готові небезкорисно й постійно виконувати його. На фоні симпатичного, але добровільно здитинілого, Оргона (Федір Стригун) та пригніченої його авторитетом сім’ї, Тартюф (Богдан Козак) натхненно ковзав лезом, щоразу дістаючи козир із рукава. Чи це його вина? Якби гріх був гидким, хто б грішив?
Роком раніше (1985 р.) Алла Бабенко дуже хвилювалася за долю «Безприданниці» за Островським. Бо коли репетиції львів’ян iшли на повну силу, стало відомо, що ось-ось вийде фільм Ельдара Рязанова «Жорстокий романс» де зібрана яскрава акторська команда: Микита Міхалков, Анатолій Мягков, Аліса Фрейндліх. Та конкуренція не відбулася. У «Жорстокому романсі» прекрасні акторські інтерпретації послужили думці, що використовувати почуття навіть сіренької й невиразної людини — аморально. А у виставі Бабенко, яка без кінозасобів, на хисткій і непевній території чи то причалу, чи то трактиру-поплавця (художник Левченко) розповіла про всіх, хто «навчився жити», і одну, яка «вчитися» не хоче...
АНСАМБЛЬ
Це — чи не головна причина, з якої режисер може як завгодно мордувати актора, коли ансамблю немає, й обсипати компліментами, до смішного перебільшеними епітетами, коли здалося, ніби вимальовується. А завтра змінюється оцінка й кандидатура, і все повторюється з точністю до навпаки. Алла Григорівна Бабенко, у всякому разі, працює саме в цій амплітуді. Немає таких мук, сумнівів і творчого відчаю, яких би вона не переживала, занурюючи акторів у цю чашу з головою. Робота нервова, виснажлива, й без гарантії на тривіальний успіх.
І разом з тим, важко описати завзяття, з яким кидаються до роботи актори, творчу тему, в якій вони охоче перебувають у весь репетиційний період. І навіть граючи вже давно обжиту виставу. Алла Бабенко — це щоразу завищена планка, щоразу несподіванка й ризик, але ж, коли успіх, то який! Так, у «Житейскому морі» Федір Стригун у ролі Барильченка — логічне продовження «Суєти», першої частини дилогії І. Карпенка-Карого, де він теж грав Івана. Що сталося з романтичним максималістом за кілька років? Режисер і досвідчений актор виставили йому великий рахунок. Чесна самооцінка, мабуть, найважча річ. Проте констатуємо разом з Іваном: «Жадання правди і добра» зі сцени зараз несе втомлений обов’язковим самолюбством професії, примхливий прем’єр, за яким ховається малодушний, дріб’язковий і нещасливий чоловічок. Акторський ансамбль: Таїсія Литвиненко (Ваніна), Володимир Максименко й Петро Бенюк (Стьопочка), Володимир Глухий (Усай), Вадим Яковенко (Кактус), Катерина Марусяк, Олександра Гуменецька (Маруся), Іван Бернацький (Хвиля) і всі інші були прокурорами-адвокатами. Вони дорікали й засуджували, але люблячи й розуміючи, яка то непроста штука — духовна піднесеність над побутом. До речі, ця бабенківська вистава так вразила Георгія Товстоногова й Євгена Лебедєва, що вони збиралися брати п’єсу в БДТ до постановки.
Ансамблевість «Розореного гнізда», «Лісової пісні» Лесі Українки, «Чорної Пантери і білого Ведмідя» та «Брехні» В. Винниченка, «Провінціалок» Я. Стельмаха, «Мужчини» Г. Запольської, «Тартюфа» Ж.-Б. Мольєра, «Філумени Мартурано» Е. де Філіппо — це вистави, яким дала довге сценічне життя Алла Бабенко.
ЕКСПЕРИМЕНТ
Загальновідомо, що митці сцени нудять світом і навіть хворіють без роботи. І на цьому тлі Алла Григорівна має репутацію людини, яка ніколи не відпочиває. Ще не загравши прем’єри, відчайдушно читає-перечитує, просить, напитує п’єси, щоб розпочати відразу нову роботу. Так, її «Філумена Мартурано» виникла з виробничої паузи й творчої туги. Режисер зібрала кількох майстрів і молодь, пішла до Будинку актора. У вільний час, без наказу, без костюмів і оформлення, вони почали репетиції. Треба зазначити, що у 1984 р. камерні форми були рідкістю в наших театрах. А у Бабенко мікроскопічна, непристосована для вистав сцена виявилася оптимальною. На розпеченому п’ятачку йшло змагання материнської любові (Філумена — Т. Литвиненко) з себелюбством (Доменіко — Ф. Стригун). Результат хто знав, а хто передчував, та головне було не в ньому, а в процесі. Альфредо (Ю. Брилинський), Розалія (Г. Шайда), друзі-нахлібники, дурненька коханка Діана (Л. Разік), сини (Ю. Глущук, В. Яковенко, О. Феоктистов), незалежно від своєї лінії в сюжеті, ділилися з глядачем любов’ю до життя. Дитячий егоїзм у особі здоровенного дядька Доменіко був покараний, але не близькими, а законом природи. Героя любили й глядачі, захоплено слідкуючи за віртуозним веденням його конфліктів із кожним персонажем.
З «Філумени», власне, почалася камерна сцена заньківчан, як творча внутрішня потреба колективу. Зараз її репертуар об’єднує 20 вистав, а значна частина серед них — інтерпретації Аллою Бабенко творів А. Чехова. Треба зазначити, що режисерським «коником» Алли Григорівни є «Чехоніана». Критики порівнюють її вистави за творами Антона Павловича з «мереживом» — настільки тонко, психологічно сильно й переконливо Бабенко читає російського класика. Декілька хвилин — і глядачі забувають, що Чехов звучить по-українськи (настільки органічно грають актори, що здається, наче саме цією «солов’їною мовою» й творив письменник). Алла Григорівна дуже прискіпливо ставиться до слова і якщо використовує переклади, то вони зроблені на найвищому рівні.
Її вистава «Дядя Ваня» складалася з призначень, несподіваних для глядачів і для самих виконавців. Для Серебрякова й Марії Василівни наче б то замолодими були актори Ярослав Мука й Галина Давидова, а роль Соні — стала стрибком у долі Надії Шепетюк. Головна, та ще й трагічна роль, на котрій тримається вся побудова бабенківської постановки — новина для В. Яковенка. Необхідність зіграти роздвоєне почуття, не чіпляючи своїй героїні ярлика — трохи передчасне завдання для Альбіни Сотникової, жорстка пристрасть Астрова (Тарас Жирко)…
Виставу «Дама з собачкою» рецензенти назвали « ковтком чистого повітря, хоч це кохання — безвихідь». У цій камерній постановці актори були максимально наближені до глядача, а глядачі — до акторів. Любов Боровська й Тарас Жирко не грали, а немов жили на сцені. А кожна чеховська постановка режисера — це зустріч із високим мистецтвом і тому вистави Бабенко — завжди бажаний гість на фестивалях у Москві та в садибі-музеї письменника в Мелехово, звідки львів’яни щоразу привозять диплом і захоплені відгуки першорядних чехознавців та критиків...
Зараз на виході в заньківчан прем’єра «Травестія», яку Алла Бабенко ставить за твором румунського драматурга А. Баранги. Ця добута зі «стратегічних запасів» п’єса все ж дочекалася свого втілення. Після репетиції Алла Григорівна підсміюється, дивлячись на колег вологими очима. Вона знов хвилюється: чи вдасться зачепити публіку розповіддю про те, від чого зараз сама не спить? Про це узнаємо тільки після прем’єри...
«У МЕНЕ АЛЕРГІЯ НА ПОГАНУ СЦЕНІЧНУ МОВУ»
Алла Григорівна не любить давати інтерв’ю, вважаючи, що краще за слова розказують її постановки. Та для читачів «Дня» зробила виключення й відповіла на кілька запитань.
— У вас акторське минуле і ви могли розраховувати на провідні ролі (Бабенко-актриса зіграла епізод у фільмі Сергія Параджанова «Українська рапсодія». Вона навіть була затверджена на головну роль у легендарному фільмі «Тіні забутих предків». Та, на жаль, не склалося... У 60-ті роки працювала в Львівському ТЮГу. У виставі «Небезпечний вік» її партнером був Роман Віктюк і ця постановка дуже подобалася глядачам (тільки за один сезон її зіграли 100 разів!). Чому ви зайнялися «чоловічою» професією — режисурою?
— У студії я вчилася в легендарного Бориса Тягна. Театр, до якого він виховував у нас смак, був зовсім іншим, ніж той, що можна було тоді побачити на наших сценах. Я цікавилася розвитком сучасного європейського театру: Пітер Брук, Отомар Крейча, пошуки Єжі Гротовського. А тому уявити себе артисткою побутового театру не могла... Страшно бути актрисою й від усіх залежати. Я два роки працювала актрисою — у Львові, потім у Липецьку (Росія) і на Кіностудії імені Довженка. І добре знаю, що це таке — акторство. Знаєте, актрисою я могла б працювати лише у Ефроса. Одного разу, приїхавши до Москви, я потрапила на його репетицію, і це стало вирішальним для вступу на режисерський факультет Вахтанговського вищого театрального училища. Та коли я закінчила навчання, то зіткнулася з проблемою: жінок-режисерів ніде не брали на роботу. Ризикнув лише Орлов, і я три з половиною роки «відпрацьовувала» диплом у Казанському драмтеатрі. Взагалі, Орлов був дуже цікавим режисером, недарма зараз цей Челябінський театр має його ім’я.
— Алла Григорівна, ви досить успішно працювали у Росії, але ж все-таки повернулися в Україну. Що стало поштовхом?
— Обравши професію режисера, я хотіла працювати на Батьківщині, але за радянських часів треба було «відпрацювати» диплом. Львівський театр обрала свідомо, бо наприкінці 70-х там керував дуже цікавий і талановитий режисер Сергій Данченко, який вивів український театр на міжнародний рівень. Втім, Сергія Володимировича «кинули на прорив» у Київ (він очолив Театр ім. І. Франка), а у мене «театральний роман» із заньківчанами триває вже три десятиліття...
— Свідомо йдучи в режисуру, все ж таки, ви, напевно, мали ілюзії. Ніколи не шкодували, що обрали таку виснажливу професію?
— Режисура —не ілюзія, мені постійно цікаво працювати. Добре розумію, що з іншою професією й моїм характером такого цікавого життя, як у театрі, я б не мала.
— Скажіть, якими якостями повинен володіти актор, щоб вам було цікаво з ним працювати?
— Тільки двома: вмінням бути в процесі творчості та здатністю щохвилини бути незапрограмованим, несподіваним.
— Чи є у вас улюбленці в Театрі ім. М. Заньковецької?
— У принципі, я працюю з усіма акторами нашої трупи, хоча є кілька осіб, які, як кажуть, зовсім іншої групи крові. Втім, дуже люблю працювати з молодими акторами. Вони, як м’яка глина, з них добре ліпити... Єдине, що я не терплю — погану сценічну мову. У мене алергія на будь-яку погану мову, не лише на українську.
ДОВІДКА «Дня»
Алла Григорівна БАБЕНКО (режисер, народна артистка України) народилася в Дніпропетровську. Закінчила Львівський державний університет ім. І. Франка (філологія), акторську студію при Львівському театрі ім. М. Заньковецької, режисерський факультет Вищого театрального училища при Державному академічному театрі ім. Є. Вахтангова (Москва). Працювала артисткою Львівського театру юного глядача ім. М. Горького та Липецького драматичного театру; режисером Казанського Великого драматичного театру ім. В. Качалова, режисером-стажистом Московського театру ім. Моссовєта. З 1977 р. — режисер-постановник Національного театру ім. М. Заньковецької. У її творчому доробку багато вистав, зокрема: «Німий лицар», «Кафедра», «Житейське море», «Розорене гніздо», «Лісова пісня», «Безприданниця», «Отелло», «Макбет», «Тартюф», «Федра», «Чорна Пантера і білий Ведмідь», «Брехня», «Гедда Габлер», «Сейлемські відьми», «Медея», «Моральність пані Дульської», «Мадам Боварі», «Ідіот», «Любий друг», «Дядя Ваня», «Дама з собачкою», «Вітрогонка», «Дім з мезоніном», «Валентин і Валентина» та інші.
