У їхнього роду дивна річка часу. Її берегами бродять коні в густій траві, а на дереві життя співає чарівний птах. Виблискують золотисті узори, випромінюють тепло шерстяні пасма, прозоро світяться барви на шовку. Три покоління однієї сім’ї — й усі художники, які володіють магією лінії, форми, кольору. А першим був чоловік сонячного таланту і незвичайної долі Олександр Саєнко (1899—1985).
УЗОРИ, ЩО СПІВАЮТЬ
Зберігся дитячий спогад: мама взяла Олександра з собою до сусідів. На стіні — полиці для посуду, прикрашені орнаментом із соломки. Хлопчика зачарували химерні узори, він дивиться на них, не відриваючи погляду. Тонкі лінії спалахують у променях світла, переплітаються, складаються в таємничий і манливий світ...
Доля з самого дитинства випробовувала його на міцність — у дворічному віці, перехворівши скарлатиною, хлопчик утратив слух і мову.
Олександр Саєнко народився в містечку Борзна Чернігівського повіту. Батько його, Ферапонт Петрович, директор Школи садівництва, городництва і бджільництва, мріяв перетворити борзнянську землю в квітучий сад. І не просто мріяв — трудився, не покладаючи рук, господарство вів зразково, виписував насіння і саджанці з інших країн. Видатного садівника, талановитого педагога і Почесного громадянина Борзни поважали всі жителі краю. А в неспокійні часи початку ХХ століття Ферапонт Петрович повірив у соціалістичні ідеї й 1905 року, коли почалися революційні хвилювання, активно в них брав участь, ходив на мітинги, залучав студентів, за що був заарештований і відправлений у заслання. Дружина Матрона Іллівна залишилася одна з п’ятьма дітьми, і звісно, життя сім’ї було дуже нелегким.
А коли Саші виповнилося вісім років, сталися несподівані події. Неподалік, у селі Мотронівка, жила Ганна Барвінок, дружина Пантелеймона Куліша, яка високо цінила працю Ферапонта Петровича і писала про його роботу в Школі садівництва. Одного разу вони з Петром Ге, сином відомого художника Миколи Ге, проїжджали дорогою, де гралися діти. Помітили, що один хлопчик вирізає орнаменти на гілках верби, а узори зафарбовує дьогтем. Зацікавилися, запитали в дітей, що він робить.
— А це Сашко — художник. Він не чує.
Подивившись Сашині малюнки, зрозуміли — є в дитині особливий дар, творча іскра. І порадили Матроні Іллівні відвезти його в Петербурзьке імператорське училище для глухонімих, запропонувавши допомогти грошима. Коли приїхали, виявилося, що під час вступу проводять відбір: дітей на деякий час оселили окремо від батьків, і педагоги спостерігали, як вони поводяться, як граються разом, як сприймають знання. І вибрали зі ста осіб — десять, серед них Сашу Саєнка.
За роки навчання, з 1908 по 1916 рік, він отримав класичну освіту, аристократичне виховання. Багато чудових відкриттів подарував йому сам Петербург з його музейними колекціями, архітектурою, парками. До училища приходили викладачі Петербурзької академії мистецтв і працювали з тими вихованцями, які хотіли малювати. А ще дітей навчали розмовляти і обходитися без жестів, прочитувати інформацію за рухом губ співрозмовника, що, звичайно, полегшувало зв’язок зі світом.
Повернувшись додому, вже не сумнівався — «буду художником!». У складні роки громадянської війни продовжував вчитися всюди, де тільки було можливо: в рідній Борзні — у вихованця Петербурзької академії мистецтв Андроника Лазарчука, в Київській школі малювання, в Миргородському художньо-промисловому інституті, в Межигірській керамічній школі. І нарешті вступив до Української академію мистецтва (з 1922 року — Київський художній інститут), де став учнем Михайла Бойчука і Василя Кричевського. Закінчивши інститут 1928 року, створив дві видатні роботи — «Козак Мамай» і «Невільники» для оформлення історичної секції Всеукраїнської академії наук, куди його запросив Василь Кричевський.
Надзвичайно насичений шлях привів його від класичної реалістичної школи до монументально-декоративного бачення. Він знайшов себе в дуже рідкісній техніці — мозаїці соломою, зрозумів, що зможе втілити свої задуми саме в цьому чарівному матеріалі, характерному для народної творчості України. Зображав те, що його оточувало, що любив усім серцем: плавають гуси під вербою, махає крилами вітряк, вівчар грає на сопілці біля річки, осінь палахкотить переливами фарб. У нехитрій простоті його композицій — свіжість першого погляду й усмішка мудреця.
Художник успішно пробував себе в різноманітних напрямах: живописі, графіці, декоративному мистецтві — кераміці, текстилі. Створив неповторно прекрасну українську Мадонну з квіткою — «Жіночий портрет». Залишив чудові портрети Тараса Шевченка і героїв — Семена Палія та Івана Сірка.
Пережив розгром школи Михайла Бойчука, фізичне знищення товаришів і вчителів. І зберіг вірність українському монументально-декоративному мистецтву. Те, що він створював, ніяк не укладалося в рамки соцреалізму, були навіть критики, які називали Саєнка націоналістом за колірну гамму: жовта солома на синьому фоні. Тому його творчість, хоча й не була під забороною, довго залишалася невідомою для глядача.
Жив, не думаючи про визнання та славу. Виховував дочку Ніну. Дружина Ганна Третяк, сільська вчителька, померла, коли дівчинці було десять років.
Збирав предмети народної творчості — ікони, рушники, килими. Багато сил вклав у створення Музею історії Борзнянського сільськогосподарського технікуму, на який була перетворена Школа садівництва.
Період невідомості закінчився в часи «відлиги», коли 1962 року відкрилася його перша персональна виставка в Києві, — й стала сенсацією. Заговорили про феномен Саєнка: здавалося неймовірним, що в роботі з природним матеріалом можна досягнути таких висот. Мистецтвознавці відзначали тонку стилізацію, динамізм орнаментів, елементи модерна, а про декоративну картину «Козак Мамай» відгукувалися одним словом — «Геніально!». Художнику тоді виповнилося 63 роки. 1975 року отримав звання «Народний художник України». А наприкінці ХХ століття про нього дізнався весь світ: 1999 рік був оголошений Роком Олександра Саєнка, і його ім’я було занесене ЮНЕСКО в список видатних діячів світової культури. Сьогодні на батьківщині майстра, в Борзнянському художньо-меморіальному музеї-садибі, зберігаються його сонячні твори.
Він казав: «Я щасливий, що міг своїм мистецтвом дарувати радість людям». І дійсно, в його творчості закладений сильний позитивний початок. Таким було світовідчуття художника, якого надихала краса світу. Він і сам був красивою людиною. Хто знав його, згадують — високий, ставний, із променистим поглядом блакитних очей, а у стосунках із людьми завжди відкритий, доброзичливий. Важко було повірити, що він живе у світі без звуків.
Приховується в його роботах незбагненна таємниця, та, що завжди супроводжує справжнє мистецтво. Неначе художник чув свою, нечутну іншим музику, і зумів передати її звучання фантастичними узорами соломи.
СВІТАНОК НА ДЕСНІ
Із Ніною Саєнко і Лесею Саєнко-Майданець ми познайомилися на виставці «Сіверська борозна», що представляє творчість дочки та онучки видатного українського майстра.
Ніна Олександрівна Саєнко — художниця декоративного мистецтва, мистецтвознавець, заслужений діяч мистецтв України, автор чудової книги «Олександр Саєнко». Два крила її творчості: мозаїка соломою і ткацтво.
— Я з дитинства вчилася у батька, з десяти років він показував мені, як клеїти солому. Спочатку це була реставрація його робіт, що довго зберігалися у вологому місці, й стебла відклеїлися. Я допомагала йому, а потім почала створювати власні композиції. Відчувала щастя, коли опановувала цей матеріал, і поступово полюбила його, зрозуміла, яка це могутня сила. Любов до мистецтва виросла через матеріал.
А в 70-ті роки батько вирішив повернутися до своїх задумів двадцятих років, які він тоді не зміг реалізувати. У нього збереглися чудові ескізи килимів, гобеленів, і ми з ним поїхали на Решетилівську фабрику, щоб виконати їх у матеріалі. Разом фарбували вовну, спостерігали, як працюють майстрині. Там я вперше сіла за станок і ткала гобелени батька, осягаючи за допомогою ткаль таємниці ручного ткацтва. Полюбила шерстяну нитку, вона зачарувала мене. Коли бачиш, що в тебе на очах зростають такі прекрасні твори, це захоплює, як магічне дійство.
Ніна із захватом працює в двох техніках. Від батька перейшло до неї уміння відчувати природні особливості соломи — ритм, геометричність ліній і природність форми. З мозаїчного панно «Сонце сходить», «Тече вода з явора», «Чар», «Лісова рапсодія», «Дивосвіт» струменіє живий потік природи, багато квітів, дерев і птахів на одній планеті.
А її килими і гобелени нагадують балади і легенди — «Птах у колі», «Рай-дерево», «Купальська ніч», «Терновій цвіт». На килимі «Княгині» в кожної квітки свій образ, ніжний і величний, немов не квіти — красуні з народних казок населяють теплий простір.
Про створення килима «Серпанок» художниця згадує:
— У нас дача на Десні. Одного разу я рано встала, коли ще не зійшло сонце, і пішла купатися. Йду — туман над рікою, дерева в серпанку. І раптом — сонце встає! Вся природа ожила, на зміну передранковим сутінкам прийшов ранок. Сонячні промені освітили все, засяяла природа, квіти в крапельках роси, дерева. Диво — перетворення природи в таку красу, від темряви до світла, було схоже на казку. Мені дуже захотілося розповісти про це, прийшла додому і відразу намалювала в кольорі, як оживає на світанку земля.
Леся Саєнко-Майданець — магістр живопису, доцент кафедри художнього текстилю Інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. Михайла Бойчука. І високопрофесійна художниця, яка створює розписи по шовку, гобелени, килими і живописні картини гуашшю. Перші уроки отримала в діда — сиділа в нього на колінах за столом і малювала, а він допомагав. Закінчила Львівську академію мистецтв (факультет художнього текстилю). На дипломній роботі, присвяченій Олександру Саєнку, символи його творчості: гуси-лебеді, пташка, кінь вороний, хатина, тополі, млин, дівчина зустрічає козака з походу. А на цьому фоні зростає дерево життя, що об’єднує покоління.
Леся — філософ-казкарка, її творча мова насичена свіжими образами, а палітра — соковитими кольорами. У справжній казці завжди ховається глибокий сенс — такі «Чумацький шлях», «Різдвяна ніч», «Місячній вершник», «Знак Сонця», «Лісова пісня». Про що вони? Звичайно, про дорогу, що веде в небо, і тому від споглядання на душу лягає прозора радість. Гобелен «Осениця» (дохристиянська назва осені) пронизаний ніжною осінньою мелодією, центральну частину — з деревом і чарівним оленем, обрамовує традиційна облямівка, а на ній своє життя — ліс, козлики і трави.
Саша, син Лесі, народився в рік сторіччя Олександра Ферапонтовича Саєнка і названий був на честь прадіда. Хлопчик захоплюється керамікою, на легких крилах дитячої фантазії літають його «Парусник», «Замок», «Котик».
А ще на виставці експонувалися дитячі роботи — мозаїки соломою, гобелени, малюнки. Їхні автори — учні Студії мистецтв для дітей, позбавлених слуху, яку ось уже десять років ведуть Ніна Саєнко і Леся Саєнко-Майданець на доброчинних початках.
— Батькові з дитинства на всіх етапах життєвого шляху допомагали добрі люди, — каже Ніна Олександрівна. — Під час навчання в Петербурзі дуже підтримував Петро Ге, запрошував у свою сім’ю, возив на Борзнянщину. Бойчук і Кричевський допомогли йому стати художником. Михайло Стельмах, Василь Касьян, Микола Іщенко, Петро Тронько багато зробили, щоб його праця була гідно оцінена.
І ми з Лесею намагаємося взяти на себе цю місію, хочемо допомогти дітям, передати їм наші знання. Донести до них приклад Олександра Саєнка, який був вражений тією самою недугою, що й вони, але досягнув успіху своєю працею і талантом. Навчаємо дітей на зразках народного мистецтва, на роботах батька і Марії Примаченко. Діти талановиті, розумні й працелюбні — приємно бачити, що зерна падають на благодатний грунт.
Назва виставки «Сіверська борозна» символічна. Батько проклав свою борозну на ниві українського мистецтва, і кожний із нашого роду прокладає свою. А початок — на Чернігівщині, й це традиції сіверської землі. Тягнеться жива творча нитка від Олександра Саєнка до нашого часу, проростаючи в майбутнє.
