Але чи не дивно, що, визнаючи природність і навіть необхідність
змін, значущість якихось нових і незнайомих речей, що поступово заповнюють
наше сьогоднішнє існування, нарікаючи й на минуле, й на майбутнє, й на
сьогодення, ми все-таки відчайдушно прагнемо відшукати в них певну «непорушність»...
Раніше до Нового року ми купували більш як двісті яскравих
кольорових листівок. Їх вибір був значно бідніший, ніж зараз, а знайомих
— тоді ще живих і здорових, які не поїхали з країни, не перетворилися ще
на чужих людей з відстороненим поглядом — значно більше. І листівки купувалися
не оптом, а вибиралися ретельно і з любов'ю, щоб кожному було приємно.
Окремою радістю в ці дні бували непередбачені надходження
друкарської продукції дружніх соціалістичних країн до магазину «Дружба».
Там шикувалися галасливі черги, в них зав'язувалися нові знайомства, виникали
симпатії, давалися консультації з усіх питань. З особливою гордістю там
демонструвалися нові ялинкові іграшки. І оскільки вони дійсно заслуговували
на похвалу, то черга плавно переміщалася до прилавків інших магазинів,
туди, де в плетених дротяних кошиках виблискували та іскрилися, немов льодяники,
посипані цукровою пудрою, різнокольорові скляні кульки та бурульки.
Вдома дорогоцінну здобич — новорічні подарунки — дбайливо
розпаковували і ретельно ховали в найбільш важкодоступних, а тому всім
відомих місцях, і протягом усього передноворічного тижня ми залазили в
шафу, на антресолі та в буфет із чесно закритими очима, щоб не псувати
батькам сюрпризу. Ялинкові іграшки укутували у вату і засували кудись угору,
до урочистого моменту прикрашання ялинки. А ось листівки...
Глянцеві, пахучі стоси ділили порівну між усіма членами
сім'ї, а потім зосереджено творили, стараючись, щоб десятки новорічних
поздоровлень не були схожими одне на одне, щоб кожному з друзів дістався
шматочок щирої ніжності, яку саме до нього й відчували.
А потім вони розліталися до Москви та Ленінграда, Тбілісі
та Сухумі, Риги й Таллінна, Воронежа і Харкова, Херсона та Скадовська,
за Урал, до Сибіру, на Далекий Схід. А оскільки телефони були лише в небагатьох,
то й до Києва, Києва, Києва...
Цими днями поштова скринька в нас насилу відчинялася —
так щільно вона була набита листами і листівками...
... Тітка Нюра приходила зі своїм стосиком листівок: писати
вона не вміла, і цей обов'язок із задоволенням виконувала за неї моя бабуся.
Щодо тітки Нюри — все для неї робили із задоволенням.
Їй було вже близько вісімдесяти, і обличчя в неї було дійсно
як печене яблучко з двома величезними сливами темних і прекрасних очей.
Вона працювала цілими днями, миючи підлоги і прибираючи квартири в усьому
нашому величезному комунальному будинку — й усьому раділа. Раділа, що роботи
нескінченно багато, а в неї вистачає на все сил; раділа, що рідко приходить
син — значить, йому добре вдома з його дружиною і дітьми; раділа, коли
онуки по секрету показували їй щоденники із записами про прогули — набігалися
дітки, нагулялися (щоденник у таких випадках підписувала також бабуся);
раділа, коли бачила нас. Вона взагалі вважала, що людина, якщо вже живе,
повинна жити на радість усім. Тоді я ще не здогадувалася, яка це складна
наука.
Тридцять першого грудня, об одинадцятій вечора всміхнена
листоноша приносила мені найбільшу й найкрасивішу вітальну телеграму, яку
тільки можна було відшукати на Головпоштамті: «Дорога Вікулька, мила моя
дівчинка, будь розумниця, живи на радість усім... Цілую міцно. Любляча
тебе тітка Нюра».
Я знала, що вранці тітка Нюра приходила до нас, брала бабусю
або маму і вела їх на пошту. Вони пропонували їй часто, що самі збігають
і відправлять телеграму за свої гроші (для неї це було дуже дорого), але
вона завжди гнівалася й відмовлялася. Для тітки Нюри було надзвичайно важливо
бути присутньою там і обов'язково самій диктувати текст. Єдиний раз за
двадцять років вона порушила це правило, і я відразу зрозуміла, що шикарна
листівка, надіслана від її імені, написана кимось іншим. Там не вистачало
багатьох звичних і таких душевних побажань...
У цьому році, як і в минулому, наша поштова скринька не
тріщала. Благо, що хоч відчайдушно дзвонив телефон, і всі додзвонилися,
і це свідчить лише про те, як мало нас, друзів, нині залишилося.
Але я подумала, що хоч як не змінювалося б життя, якісь
речі залишаються непорушними. Просто треба, щоб нам частіше про це нагадували.
І те, що тітка Нюра давно вже в іншому — впевнена, що прекрасному і справедливому
— місці, зовсім нічого не значить: адже вона не змінилася...
Я пішла на Головпоштамт, вибрала найшикарнішу і найдорожчу
вітальну телеграму і почала писати: «Дорога Вікулька, мила моя дівчинка,
живи на радість усім...»
