Приїзд Театру імені Шота Руставелі для Києва завжди щось більше, ніж просто гастролі. Це якесь особливе відчуття внутрішньої спорідненості, розуміння без зайвих слів і декларацій. Багато в чому такий зв’язок створено зусиллями людини, яка, власне, і зробила грузинський театр всесвітньо відомим, — його головного режисера Роберта Стуруа. Навряд чи у рамках газетної шпальти можна додати щось ще до того, що вже сказано про цього видатного майстра. Його легендарні «Кавказьке крейдяне коло», «Макбет», «Король Лір», «Добра людина iз Сезуана», «Річард III» — наріжні камені, частина фундаменту театрального мистецтва як такого. Поспілкуватися з Робертом Робертовичем вдалося під час прес-конференції, що передувала виступу Театру імені Шота Руставелі у рамках проекту «Гранди мистецтва у Києві».
— Роберте Робертовичу, що зв’язує вас з Києвом?
— Моя рідна тітка, сестра мого батька, Олена Стуруа, познайомилася з київським диригентом Борисом Пономаренком, — він пізніше став директором Київської опери, — під час війни, в евакуації. Вони одружилися і переїхали до Києва. У них був свій будинок у Конча-Заспі, в якому я розмалював стіни, навіть ще не будучи студентом. Моя тітка говорила, що вона там не може спати, у неї видіння починаються... Потім вони повернулися до Тбілісі, але Борис не виніс розлуки з Україною, почав пити. А коли померла моя тітка, через місяць помер теж. У мене до вашого міста особливе ставлення, раз у два роки обов’язково приїжджаю сюди.
— Ви привезли нову версію «Гамлета». Це друга ваша постановка шекспірівської трагедії після «Сатирикону»? І взагалі, чим ця п’єса актуальна?
— Це вже третя постановка. Попередні я зробив у Лондоні в 1992 році, а потім у «Сатириконі». Нарешті, цього року дійшла черга і до мого театру. Я навіть почав відчувати, що піду з життя, нескінченно ставлячи «Гамлетів», буде таке своєрідне самогубство «Гамлетами»... Жартую. Я би не сказав, що повертаюся до цієї п’єси тому, що вона така невичерпна. Вона, звичайно, жахлива. Жахлива тим, що її неможливо бачити і слухати, як неможливо слухати похоронний марш Шопена, який є лише другою частиною його бемольної сонати. Так і трагедія Шекспіра настільки вже затріпана, що ми не можемо дiстатися істини, причини, чому вона написана, взагалі не впевнений, що це вдасться зробити. На жаль, таке буває з великими творами. Зараз, коли зв’язок часів розiрвано, ми всі знаходимося певним чином у становищі Гамлета, який не знає, що робити, як боротися проти зла. Але він хоч би знає, що таке зло. Ми, на жаль, заплутані, не знаємо, де закладене зло, тому нам важче... Але, якщо говорити чесно, я звернувся до цієї п’єси тому, що відчув деяку зраду зі свого боку: в інших театрах ставлю, а дома — ні. У мене ж є прекрасні молоді хлопці, які можуть це зіграти. Може, я обманюю самого себе, але мені здається, що у своєму театрі я можу поставити так, як хочу. Це не означає, що об’єктивно це буде добре. Просто вони знають мене, я знаю їх, і я тут більш вільний. Так що це більш вагома причина того, що я нарешті зробив «Гамлета» у себе, ніж якісь інтелектуальні обгрунтування.
— Нана Джорджадзе, коли була на фестивалі «Молодість», розповідала, що грузинське кіно зараз не у дуже хорошому фінансовому становищі. А в якому стані ваш театр?
— А він ніколи не був у хорошому стані, у тому числі й раніше. У театрі гроші не робилися. Фінансування в кіно завжди на багато порядків краще, тому що прибутки вищі. Є же такі гонорари, як у Джулії Робертс, — я б не сказав, що вона погана актриса, але 20000000 я б такій виконавиці не заплатив. Коли ж наш артист отримує 20 доларів, це не дуже чесно. Але справа в тому, що артисти, очевидно, — це якесь плем’я божевільних циган. Я перед ними схиляюся. Я б не сказав, що вони романтики і ентузіасти. Просто вони, мабуть, якось генетично перебудовані, що люблять свою роботу безкорисно. Їм краще бути жебраками, але мати успіх у глядачів, ніж отримувати Оскари та інше. Ось у нашому театрі просто неможливо сидіти, тому що дуже холодно, у нас через ремонт немає опалення, гуляють протяги. А вони на сцені майже роздягнуті, не будуть же вони у пальто грати виставу. Глядачі сидять у одязі, але й ті мерзнуть. А я ще чомусь почав ставити довгі вистави саме взимку. Але глядачі витримують, ходять у театр, — і актори щасливі. Коли вони бачать, що зал заповнений, вони забувають і про голод, і про холод.
— А як вам керувати у таких умовах?
— Ми повинні пережити цей час. Він об’єктивно виник і об’єктивно існує, і ми повинні його пережити. Я знаю, що складно… Ось зараз у фойє нашого театру відкрилася виставка портретів грузинських царів. Я подумав, що вони були нещасними людьми, тому що керувати грузинами дуже складно. Бути царем Грузії — аж ніяк не задоволення. Коли Шеварднадзе обирався на другий термін, мене попросили щось про нього написати. І я почав так — якби я був Шеварднадзе, то на другий термін у жодному разі не дозволив би себе обрати. Це дуже важко. Я зараз керую групою грузин, ще й акторів. Приписувати тільки їм усе те, що відбувається у театрі, було б неправильно. Все-таки від керівників залежить багато. Але я за вдачею зовсім не керівник. Я швидше товариш, порадник, іноді критик… І може, те, що я не займаюся керівництвом, мене рятує.
— Ви показували свого «Гамлета» у Лондоні, в Королівському Шекспірівському театрі? Як на вас реагували англійці?
— Сприймали нормально. Єдине, що здивувало під час прем’єри «Гамлета», — мені здалося, що англійці не читали п’єсу. Тобто реакція аудиторії була такою, немовби вони п’єсу цілком не знають. Проте, зараз трохи похвалюся. У Англії є традиція видання шекспірівських п’єс кожної окремо. Книга виглядає так — спочатку передмова, яку робив великий шекспірознавець, потім канонічний текст, коментарі спірних місць та історія постановок за весь час існування англійського театру. Ось ми і потрапили в цю історію, є навіть фото Рамаза Чхіквадзе у ролі Гамлета. Очевидно, їм сподобалося...
— Чи часто ви ставите сучасну грузинську драматургію, чи ви надаєте перевагу тільки Шекспіру, класиці?
— Ми ж до вас регулярно привозимо сучасні п’єси, останнього разу, здається, показували «Мокрий бузок». Чомусь мені не дуже приємно, коли думають, що я ставлю тільки Шекспіра. Я за все життя поставив 90 вистав, і з них тільки 10 — п’єси Шекспіра. Щодо сучасної драматургії, то це ж специфічний жанр, більш складний, ніж проза чи поезія. Сказати своєму народу правду про те, що відбувається в Грузії — обов’язок театру. Але при свободі слова у газетах дуже важко говорити на злобу дня мовою мистецтва. Багато театрів радянського часу стали популярними тому, що говорили правду, і питання про якість їхньої драматургії ніхто не ставив, тому що ми були щасливі чути те, що заборонялося. Коли попросили щось зробити про сучасну Грузію, я звернувся до одного цікавого молодого драматурга, і, сподіваюся, не помилився. Йому всього 25 років, і він пише у незвичайній формі. Його п’єса складається з маленьких п’єс, іноді на одну сторінку, і дія відбувається в усіх соціальних верствах Грузії. Неначе б комедія, але моторошнувата. Мені дуже складно у такому матеріалі, і акторам також. Адже за декілька реплік треба встигнути створити якийсь образ, щоб це не було естрадним скетчем, одночасно розвинути сюжет. Тому ми роботу поки що відклали, і приступимо десь у травні.
— Як відомо, Параджанов для вас дуже багато значив і як художник, і як людина. Чи є у вас тепер контакт iз його мистецтвом?
— Я не зможу його забути, якщо навіть захочу. Роблю якусь мізансцену — і відразу згадую... Він був близьким товаришем моєї мами, вони вчилися в одній школі, і з моєю тіткою Оленою Стуруа, тут, у Києві. Я вважаю його геніальним митцем, більше ніж режисером. Для мене «Тіні забутих предків» — вершина його творчості. «Саят-Нова» — також шедевр, але зроблений, скорiше, геніальним митцем. Можливо, я помиляюся. Так чи інакше, його забути неможливо.
— Чим вам близький Гія Канчелі?
— Ну, по-перше, Гія не тільки композитор. Він вчиться і режисурі, дивлячись, як я ставлю. Режисеру необхідний ще один режисер, так само, як актору необхідний погляд збоку. Тому що приходить момент, коли режисер втрачає почуття об’єктивності щодо своїх робіт. Тому у мене за спиною повинен сидіти якийсь мерзотний тип, який буде говорити всю правду про виставу на благо справи. Цим мерзотником став для мене Гія, який не тільки говорить правду, але іноді дає чудові ідеї. У моєї професії багато іпостасей. Одну з них я називаю якістю покупця. От дружини посилають чоловіків на базар. Один недорого купує приголомшуючі речі, інший за колосальні гроші принесе жахливі продукти. Режисер — також покупець. Він творить у пустому просторі. Актори можуть багато підказати. Тут самолюбство не повинно непокоїти, тому що режисер те, що «купує», варить разом iз акторами, і повинен дати глядачеві смачний обід. Ідеї Гії я часто купую. Річ саме у принципі музики. Гія знає театр настільки чудово, що може взагалі нiякого відношення до музики не мати. Три ноти напише, і вони створять і атмосферу, і розкриють якусь думку, яка б зникла, якщо б не було цих нот.
— Ви багато розповідали про свою театральну рідню. Чи можете розповісти про свою сім’ю, про тих, хто вас підтримує у житті?
— Моя дружина закінчила інститут іноземних мов з англійської та чеської, перекваліфікувалася у мистецтвознавця, — вона добре малює та займається скульптурою, а потім вийшла за мене заміж. Зараз у нас двоє синів. Один нещодавно одружився. Він без професії, хоча закінчив історичний, спочатку захоплювався рок-музикою, а потім — релігією, був момент, коли ми навіть думали, що він піде у церкву. А другий закінчив кінооператорський у Тбілісі, але фільми не знімає, безробітний.
— У чому все-таки суть вашої професії?
— Коли мене запитують, що таке режисура, я згадую один випадок iз моєї молодості. Тоді я був студентом, вирішив уперше в житті з’їздити до Ленінграда. Спочатку заглянув до Києва, до своєї тітки, а вони зателефонували у Пітер якомусь генералу, знайомому ще з війни. Ось у нього я й жив. У цього генерала не було сина — тільки три дочки, плюс дружина і теща. Я щовечора ходив у театр, і коли повертався, він чекав на мене за накритим столом з випивкою. Хотілося генералу з кимсь посидіти. І він довго мене розпитував, що таке режисура. Говорив — «я розумію, що таке диригент, він керує оркестром, але що ти робиш у театрі? Актори ж без тебе можуть зіграти». І я зрозумів, що не можу йому пояснити це. Ось Георгій Товстоногов, великий режисер, також родом iз Грузії, як мені здається, дуже просто відповів на ці запитання. Він наше мистецтво перетворив у ремесло, якщо можна так висловитися, навчив нас шити туфлі — як шиють чоботарі. Це не означає, що взуття обов’язково буде хорошим. Вони можуть бути тісними, бути незручними, але це будуть туфлі, з каблуком, підошвою. Саме Товстоногов без лукавства пояснив, що таке режисура, і тим самим зробив велику справу.
— До речі, свого часу в радянському російському театрі існувала імперія Георгія Товстоногова. Чи існує імперія Стуруа?
— Я нікого не підпорядковую собі, не прагну мати людей, які були б моїми рабами. Ось у одній виставі у мене два режисери, один ще навіть не довчився. Так що я не дуже імператор, або граю імператора дуже демократичного. Я Товстоногова дуже любив. Знаю, що в останні роки він дійсно тримав весь Ленінград, і говорили, що це імперія. Але особисто я б йому це пробачив — за те, що він виховав таких блискучих артистів і в Грузії, і в Росії… В якомусь сенсі імперія у мене, напевно, є. Якщо режисер висловлює новий погляд на театр, я, природно, хочу щось дізнатися, взяти у нього, і стаю його домініоном. Якщо все так і є — я щасливий бути імператором. Але вже, здається, мене скидають iз цього трону, і це буде дуже справедливо. Тому що художній керівник, який не приносить нові ідеї у театр, повинен бути рядовим режисером, а не спрямовувати театр. Режисер також людина, він старіє, і у нього сіра речовина також зношується. Я добре знаю, що режисери самі не йдуть з театру, їх виганяють. Або вони вмирають. Ось я хочу порушити цю традицію і піти сам. Але не зараз!..
