Пещений, породистий і — так! — неймовірно талановитий супермен і суперпрофесіонал натхненно шаманив в оточенні зворушливих у своїй безпорадності стажерів (серед них, до речі, — відомі актори й режисери київських і львівських театрів, публіці так і не представлені). Під темпераментним керівництвом гуру ентузіастично вершилася імітація екстазу енергетичного резонансу. Глядач, різнорідний, але далеко не випадковий, імітував резонанс естетичний. А даремно. Суто професійний тренінг за системою Гротовського і власною методою Гладія насправді апелює зовсім не до почуття прекрасного. І вже зовсім не передбачає бурхливих овацій і екзальтованого офіціозу в фіналі відкритої імпровізації. Це не театр естетського престижу. Це, коли хочете, анатомічний театр, який розкриває фізіологію акторства, препарує духовні можливості його тіла.
Цей загалом-то скромний, хоча від цього й не менш цінний, подарунок зголоднілим за лабораторним мистецтвом професіоналам, організатори чомусь подали з амбіційною претензією й оргіастичним захопленням національного відродження.
Культовий персонаж просуненої театральної тусовки 80-х — Гладій, за останні років п’ятнадцять на батьківщині гість нечастий, але бажаний. Свого часу легенда про опального «Стійкого принца» в тоді Молодіжному, а нині Молодому театрі надала йому в очах шанувальників в ореол естетичного дисидентства. Ставши пророком у своїй вітчизні й, оскільки таких в оній не буває, залишивши її, він тим самим виніс вирок і собі, й нам. Слава учня, а згодом і «першої скрипки» в ансамблі московського метра Анатолія Васильєва, а потім і успішна самостійна театральна діяльність у дуже далекому зарубіжжі, — усього цього більше, ніж досить, аби вразити бідну уяву провінціалів, чи не так?
По суті, процвітаючий, на загальну думку, на Заході Григорій Гладій до сьогодення української культури причетний такою ж мірою, як, скажімо, Геракл до авіакатастрофи в Салоніках.
...Недавно в Київ із Німеччини приїжджав, вичавлений з України засиллям убогості й тупості Валерій Більченко. Також, до речі, учень Васильєва. Створений ним Експериментальний театр досі намагається жити в стінах усе тієї ж Києво-Могилянської академії. Утім, Більченко поїхав дуже недавно й поки що викладає та ставить у Берліні, не претендуючи на роль місіонера.
Також із Німеччини приїжджав зо два тижні тому Марк Нестантінер, до речі, режисер-постановник того самого «Стійкого принца», який приніс Гладію таке стале реноме опального новатора. Приїзд Нестантінера ознаменувався більш ніж скромною презентацією літературно-художнього журналу «Крещатик» (останній оплот російськомовних графофілів Західної та Східної Європи), виданого очолюваним ним благодійницький фондом імені Сергія Параджанова. Фондом, який не має в Україні ні приміщення, ні коштів, і який утілює свої проекти переважно за рахунок соціальної допомоги емігрантів-ентузіастів.
Між іншим, Гладій навіть не згадав Нестантінера в недавньому інтерв’ю журналу «Итоги» при вельми широких ретроспекціях про «Стійкого принца», передрукованих «Киевскими Ведомостями». З початку цього сезону Марк Нестантінер очолює театральну школу в Мюнхені й навряд чи найближчим часом дозріє для того, аби тішити щедру «неньку» безкоштовними атракціонами.
Насправді нинішнє покоління тридцяти-сорокарічних, за великим рахунком нинішнім театром (та й не лише театром) так і не запитане, набуваючи творчої зрілості у м’ясорубці зміни епох, могло б розіграти цілу шахову партію з «чорних» і «білих» культових фігур свого творчого отроцтва. Могло б створити антологію «Легенди й міфи постзастійної України», у якій геть усі — коли не боги, то герої.
Проте більшості з них давно вже немає на нашому хисткому Олімпі, на якому аж надто екзальтовано полюбляють зустрічати блудних синів, котрі повертаються на білих конях.
№196 14.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
