Родина

Кажуть, усі щасливі сім’ї щасливі однаково, це в нещастях вони нещасні кожна по-своєму. Наша сім’я була щасливою, а отже, схожою на багатьох інших, можливо, і на вашу. І все ж, як на мене, у кожному такому родинному щасті є свої відмінності, особливості, варіанти.

Наша сім’я трималася на дідусеві, на Амвросії Максиміліановичі Бучмі, славетному народному артисті. Дєдік (я його так називала) мав сім’ю за найбільшу цінність у житті. Сам він був останньою, десятою, дитиною у незаможній, трудящій родині львівського залізничника. Мати його, Марина Степанівна Бучмова, була жінкою мудрою, дітей виховувала методами нестандартними, більше впливаючи на їхню емоційність. Не розгиналась у хатній роботі і пранні чужої білизни. У родині сталась трагедія — одне за одним померли від інфекційної пошесті восьмеро братів і сестер Бронека. Лишився він і старша сестра Ольга, яка і вивела його потім на сцену. Вона була неабиякою співачкою і актрисою театру товариства «Руська бесіда», прозивали її «галицьким соловейком». Родинна гілочка Ольги, що вийшла заміж за поляка Левицького, нині проживає у Польщі, у Варшаві та Катовіце, і до мистецтва стосунку не має.

Батько Максиміліан (Максим) Петрович, людина крутої вдачі, покладав на єдиного сина великі надії, намагався вивчити його як слід, віддав до гімназії. Але з неї відмінника Бронека виключили з «вовчим квитком» (тобто без права продовжувати освіту будь-де) за артистичні карикатури на вчителів. Тоді батько викреслив сина зі свого життя, кілька років взагалі його не помічав. «Бажане примирення, — згадував Бучма, — настало неждано і незвичайно. Застудившись на роботі, батько захворів. Це було його сьоме запалення легенів. У розпалі хвороби ми якось із батьком лишились наодинці, він покликав мене, я несміливо підійшов. Пригорнувши мене, важко дихаючи, батько тихо і довго розповідав про образи і поневіряння, пережиті ним за довге трудове життя. Не бажаючи обтяжувати мене тягарем свого гніву, він простив усе в ім’я своєї великої і суворої батьківської любові. Зігрітий нежданою ласкою, стомлений радощами і гарячими сльозами, я заснув у обіймах батька. Не знаю, як довго тривав сон, але прокинувся я від холоду обіймів мерця».

Почуття батьківства, образ батька як відповідального центру сім’ї вели Бучму по життю. У понятті сім’ї для нього об’єднувались не тільки вузьке коло родичів, але і його студенти, і молоді актори театру. Усі вони називали його «батьком». Хоч власних, кровних дітей у дєдіка не було. Мабуть, через це його приваблювали жінки, які вже мали дітей. Деякий час він був у союзі з актрисою Поліною Самійленко, опікувався двома її дітьми. Але доля вирішила інакше — поєднала його у 1925 році з моєю бабусею, Валентиною Юхимівною Бжеською.

Бабуся була жінкою надзвичайної краси. Типова українка з Білої Церкви — струнка, смаглява, кароока, з гнучким станом і тонкими пальцями. Дєдік називав її «мавпа», щоб не зазнавалась. В «осінньому» віці після двох інфарктів бабуся розповніла, та все ж була схожа на графиню, хоч роду вона простого. Батько її, мій прадід Юхим Іович Стрілець, був земським фельшером, а мати в дівоцтві звалася Борщ. Валентина Юхимівна успішно закінчила білоцерківську гімназію, яка дала їй міцні знання французької мови, прекрасно грала на фортепіано, багато читала, в тому числі й польською. Дєдіку все це дуже подобалось. Під звуки фортепіано ним було продумано чимало ролей, відпочивала душа.

Його синові, моєму батьку Ігорю, було вісім років, коли в особі Амвросія Максиміліановича одержав такого батька, про якого можна було тільки мріяти — уважного, доброго, справедливого, по-людськи надзвичайно цікавого. Тож не дивно, що Ігор, ставши телевізійним та кінорежисером, був, по суті, правою рукою і опорою батька. Скажімо, Бучма страшенно не любив писати будь-що, зокрема і тому, що стидався своєї «неписьменності», адже вчився старому правопису австро-угорського варіанту, та й не довчився, ще й був людиною емоційною, а не раціональною, скоріше мудрим ірраціоналістом з геніальною інтуїцією, ніж прагматичним логіком. Тому всі опубліковані статті Бучми написані рукою його сина Ігоря після довгого і прискіпливого спільного обговорення проблеми. Тобто думки — Бучмові, а слова — Бжеського.

Ігор носив прізвище свого рідного батька, Георгія Миколайовича Бржеського, з польських дворян із родовим гербом та девізом «На коні з мечем». Адже Амвросій Максиміліанович та Валентина Юхимівна шлюбу не реєстрували, жили на вірі. Вважали, що ЗАГС фіксує недовіру людей одне до одного. Факт їхнього подружжя встановлювався вже після смерті Бучми в судовому порядку за підтвердженням Наталії Ужвій та інших свідків. При одержанні паспорта малоосвічені паспортисти мого батька записали без «Р» у прізвищі (так легше вимовляти) та замінили Георгія на Юрія (вважали, що це одне і те ж) і став він Ігорем Юрійовичем Бжеським. У результаті змінився корінь польського прізвища, адже «бржоза» то «береза», а «бжег» то «берег». А от єдинокровний молодший брат батька — Всеволод Георгійович Бржеський. Він військовий лікар-офтальмолог, нині пенсіонер і мешкає в Санкт-Петербурзі.

Тепер я розумію, що психологічне життя мого батька в могутній тіні природної величі генія Бучми було досить складним. Поряд із гігантським талантом і славою Амвросія Максиміліановича батькові було нелегко утверджувати власне обдаровання і творчі здібності. А він був дивовижним ерудитом, мав світлий розум і хороший мистецький смак. Рятувала величезна і, я б сказала, висока синівська любов та відданість родині.

Практично життя всіх членів сім’ї було підпорядковане добровільному і самовідданому служінню Бучмі. Воно виникало як внутрішня потреба кожного з величезної любові до Амвросія Максиміліановича, з усвідомлення гігантизму його таланту, який слід було оберігати, полегшувати носієві цього дару Божого земне, побутове існування. Ця любов була обопільною — Амвросій Максиміліанович любив, цінував і поважав усіх членів родини. Хоча, звісна річ, характери у всіх були різними, і це часом викрешувало іскри в близьких стосунках. Одна тільки бабуся була варта цілого феєрверку. Але оскільки всі щиро любили одне одного, ці феєрверки швидко згасали, не руйнуючи сімейних мурів.

Власних родичів у Бучми на теренах України не було, а потреба в родинному затишку була у нього висока. Тож він сердечно тягнувся до родичів дружини, а згодом і до родичів невістки Ірини Зубової. Страшенно любив спілкуватися з матір’ю свого найближчого друга Леся Курбаса Вандою Адольфівною, вона навіть відпочивала у Ржищеві у батьків Валентини Юхимівни і вчила хлопчика Ігоря грати в карти — у «66» та брідж-ремі.

Ігор Бжеський довго обирав собі життєвий шлях. Скінчив медичний технікум, та акушером не став. Уже в Харкові вступив до хіміко-технологічного інституту. Оскільки дуже заїкався (наслідок важкого раннього дитинства) та ще й був сильно короткозорим, тримався відлюдником. Щоб якось розворушити це затиснене комплексами створіння, до нього підійшла блакитноока сміхотунка однокурсниця Ірина. Виявилось, підійшла на все життя. Моя мама вилікувала батька від заїкання і влилася в нашу родину, як її стрижень і сонячний промінь.

Дізнавшись, що її товариш Ігор — син самого Бучми (славетного, геніального, відомого в усій Україні), Ірина нізащо не хотіла являтися перед його ясні очі і взагалі питання шлюбу з Ігорем зависло в повітрі. Із Валентиною Юхимівною Ірина вже добре познайомилась, а Бучми боялася як вогню. І тоді Амвросій Максиміліанович розіграв цілу домашню виставу. Ірину запросили додому, запевнивши, що Бучми нема вдома. Вона прийшла, подзвонила у двері, вони розчинились, і на порозі її зустрів «домашній» Бучма, в трусах і майці, з намиленою щокою і бритвеним станочком у руці:

— А, Ірино, заходь, заходь!

І зразу став рідним, близьким, «своїм».

Ірина Іванівна Зубова була улюбленою невісткою Бучми. Коли він захворів на паркінсонізм, вона ходила біля нього, возила в Москву, до Кремлівської лікарні та в Барвиху, в санаторій, стала його офіційним опікуном. У неї на руках Бучма і помер. Мама тримала на собі дім, після смерті Амвросія Максиміліановича практично стала головою родини. Легкого характеру, сильної волі, привітна й усміхнена до всіх, терпляча, працьовита, толерантна, Ірина Іванівна присвятила себе сім’ї. Хоча перед війною вчилася в Театральному інституті, працювала актрисою в Театрі ім. І.Франка, була звільнена через «боротьбу із сімейственістю», доглядала діда та свого онука, пізніше стала касиркою Республіканського дому моделей. Зараз їй 87, за плечима чотири інфаркти, на плечах світла голова, на вустах незмінна усмішка.

Ірина Іванівна — мудра людина. Її головний принцип: якщо це може робити хтось, значить, зможемо робити і ми. Самі робили ремонт у хаті, мама вивчилась гарно шити, вміє прясти, в’язати, друкувати на машинці, опанувала бухгалтерську справу. Водити автомашину випало вже мені.

Ірина подарувала Бучмі прекрасних родичів — своїх батьків і сестер, які, маючи власні сім’ї, були, поза тим, нашою великою родиною. Амвросій Максиміліанович особливо цінував сваху — Валентину В’ячеславівну Зубову (в дівоцтві Паштіка). За батьком чешка, за матір’ю прибалтійська німкеня, бабуся мала дуже сильний характер і надзвичайну мудрість. Її життя нагадує карколомний детектив і сповнене людської привабливості, доленосних вчинків, тактовності, рішучості, незалежності та передбачливості. Чого варте лише одне її рішення — у тридцятих роках, коли наростала хвиля радянських репресій, маючи чоловіка колишнього священнослужителя, Валентина В’ячеславівна добровільно завербувалася разом із ним на Далекий Схід, у Біробіджан, де була вільною (!) і працювала під час війни начальником ливарного цеху, покладаючись на професіоналізм арештантів-інженерів та здоровий глузд.

Мій дід по матері Іван Гнатович Зубов — з сім’ї бідних білоруських дячків, був батюшкою в Бихові, інспектором церковно-приходських шкіл, носив рясу. У революцію бабуся власноруч його остригла і разом з трьома дочками вивезла в Україну. Дід став бухгалтером і закінчив трудове життя головним бухгалтером Міністерства промбудматеріалів. Він навчив мене роботи з рубанком, стамесками, сам відбудував собі квартиру на місці колишньої пральні на горищі семиповерхового будинку по Великій Житомирській, 8. Зубови були улюбленими партнерами Амвросія Максиміліановича по преферансу.

Старша із сестер Зубових, Клавдія Іванівна, теж економіст за фахом, вишивальниця і преферансистка за покликанням, мала за чоловіка Петра Артемовича Троцюка, головного бухгалтера Укоопспілки. Чесність цього селянського сина була феноменальною — він навіть відмовився від хатнього телефону, щоб усі робочі проблеми вирішувати на видноті. Виплекана Троцюками небога, скульптор Дуся Копайгоренко — автор барельєфа Бучми на цвинтарному пам’ятнику.

Середня сестра Зубова Галина (нині 93 роки) — теж економіст і завзятий преферансист. Альтруїстка і садівниця. Маючи переломи шийки стегна та правого плеча, з костуром і паличкою вона й цього літа полола бур’яни на шести сотках в Осокорках.

Членом нашої родини ми завжди вважали мою няню Ліду Кубар. Юною дівчиною із села Килиберда під Каневом вона перед війною подалася в Київ у хатні робітниці. Коли я народилася, а мама була студенткою Театрального інституту, Ліда носила мене до інституту на Хрещатик, мамі на годування. Смішно, але тепер я професор того інституту...

Війна застала Театр ім. І.Франка, а з ним і дєдіка з бабою, на гастролях у Москві. Бучма кинувся на вокзал рятувати нас, але його в Київ не пустили. Поїхав директор театру Давид Семенович Вольський. На його клопотання моїх батьків, студентів театрального, які щойно склали сесію за третій курс, вивозила з Києва як свою сім’ю Марія Іванівна Литвиненко-Вольгемут. Ліда з нами — як хочете, а забирайте мене із собою, одна не залишусь! А документів евакуаційних на неї ніяких! То батько просто втяг її через вікно у вагон — мініатюрна була. Довгий час Ліда була з нами відданим членом родини. Коли в Ташкенті я, трирічна, захворіла на тяжкий черевний тиф, а мама з тим же тифом лежала в іншій лікарні, Ліда пішла зі мною в інфекційне відділення і виходила мене. По війні вона вийшла заміж за нашого водія Степана Чуприну, народила Людочку. Деякий час вони жили у нас. А потім Степан відбудував своїй сім’ї халупку на вулиці Артема, Ліда народила ще Світланку і пішла працювати на завод імені Артема фарбувальницею. Дивно, але вікна квартири, куди ми з чоловіком переїхали з бучмівської хати, дивляться на подвір’я жилого будинку американського посольства, де стояла хатинка моєї другої мами Ліди.

Мої дитячі роки в родині теж були підпорядковані дєдіку. Він любив зі мною борсатись, називав «мацапурою», робив мені своїм рухливим обличчям «блискавку» і був страшенно вражений, коли я, зовсім ще маленька, повторила її. Про витівки малолітньої онуки Бучма розповідав своїм студентам в Театральному інституті, ставлячи їм за приклад дитячу безпосередність і абсолютну віру дитини в запропоновані обставини гри. Вважав, що актор мусить зберігати в собі дитинність. І сам був у житті великою мудрою дитиною. А я звикла бути в хаті непомітною, щоб не заважати дєдіку, охоче тихо гралась, слухалась безвідмовно і намагалась не засмучувати його своєю поведінкою. «У Бучми онука така дика», — розповідав знайомим один із артистів-франківців. З цією закритістю, «дикістю» мені довелося боротися в собі вже дорослою. І все життя я прожила намагаючись не осоромити ім’я діда. Часом бувало важко і скрутно. Але водночас це був могутній стимул до гідності — людської і професійної.

Через чотири роки по смерті дєдіка наша сім’я поповнилась моїм сином Олексієм. А ще через дев’ять років у нашій сім’ї з’явився мій чоловік Олександр Самсонович Заболотний, людина однієї з нами крові, тих самих, вихованих Бучмою життєвих принципів. Режисер театру і телебачення, організатор київського Молодіжного (тепер Молодого) театру, видатний театральний педагог, він підхопив традиції родини Бучми і привів у наш дім молодих друзів, які стали нам близькими, рідними. Викладає в Київській дитячій Академії мистецтв та в Київському коледжі естрадно- циркового мистецтва.

Став на власні ноги правнук Амвросія Максиміліановича, наш син Олексій Заболотний. Він закінчив Інститут іноземних мов, працює викладачем англійської мови. Знайшов собі надійну дружину з родовим ім’ям нашої сім’ї — Валентину Рябчук, що закінчила педагогічне училище. Вони подарували Бучмі праправнуків — Наталю, що нині вчиться в гімназії «Наукова зміна», співає в хорі «Щедрик» і їздить з ним на гастролі, та Антона, учня 3-го класу середньої школи № 309, який має явні акторські здібності, але поки що шукає себе. Знайде.

А чи живі, чи здорові ваші родичі гарбузові?