За загальним переконанням, що склалося давно, патріотичне кіно вимагає розмаху. Щоб публіка перейнялася почуттям благоговіння до Батьківщини, їй, як правило, показують гламурні картинки зі славного, перетвореного істориками та письменниками в міф минулого, в якому є місце неземній пристрасті та зраді, інтимним епізодам та вражаючим батальним сценам. Як правило, головним героєм патріотичного фільму є безстрашний воїн-супермен, який виявляє свою кмітливість і доблесть, як на полі брані, так і на полі битви за жіночі серця.
Якщо «Адмірал» Андрія Кравчука призначений для плебсу, який лише й клюне на подібну ура-патріотичну картину, то «Юрьев день» Кирила Серебреннікова повинен пробудити сентименти щодо своєї неосяжної Батьківщини в російської інтелігенції. Простий глядач картину відомого московського театрального режисера не дивитиметься, а якщо й забреде випадково на сеанс, то може не злюбити на все життя і Росію, і кіно. Серебренніков, який підкорив театральну Москву відносно недавно і прожив велику частину життя в провінції, показує у своєму фільмі ту непривабливу Росію, яку можна побачити, від’їхавши на сотню-другу кілометрів від Білокам’яної.
Відправляючи героїню Ксенії Раппопорт, оперну співачку Любу, в старовинне російське містечко Юріїв-Польське, знамените своїм древнім монастирем, режисер разом зі сценаристом Юрієм Арабовим (пише сценарії для Сокурова) складають свого роду притчу про перетворення російської інтелігенції та повернення її в лоно народу. Приїхавши в місто свого дитинства на кілька годин, щоб перед від’їздом до Європи надихатися повітрям Батьківщини, оперна примадонна несподівано для себе застрягла в її снігах. Причиною тому стали не кліматичний катаклізм, а син, що раптово зник, якого вона проти його ж волі взяла з собою, щоб нащадок пустив хоч якийсь корінець на землі своїх предків. Однак двадцятирічний парубок немов розчинився в тумані, який разом зі снігом створює в кадрі особливу атмосферу занедбаності, самотності, екзистенціального сирітства всіх у цьому містечку — і в країні — сущих.
Так куди ж все-таки столичний бальбес раптово зник? Питання це мучитиме глядача до кінця картини. Але Серебреннікову воно нецікаве, його мучать інші речі. Наприклад, чому в Росії у всі часи існує таке непереборне провалля між інтелігенцією та народом? І чому той у всі віки живе таким убогим, таким диким життям? Зникнення та пошук міліцією хлопчика потрібні Серебреннікову як запропоновані обставини і посилення атмосфери жаху, відчаю, в яку відтепер занурюється Люба, або Люся, як називає співачку слідчий, колишній зек, який взявся розслідувати справу про зникнення юнака.
Не варто розкривати всі сюжетні перипетії картини, оскільки інтрига пошуку хлопця грає тут не останню роль в тому, щоб тримати глядача в напруженні. Скажемо лише, що ступлене бажання будь-що знайти сина приводить співачку спочатку в чоловічий монастир, потім — у в’язничний тубдиспансер. Вони-то, нарівні з картинами п’яного жебрацького провінційного побуту і складають непривабливий образ «Родины-уродины», яку, в чому не сумнівається режисер, усе-таки потрібно любити. При цьому його не дуже хвилює, чи повірить глядач у здатність відомої співачки до тієї жертви, яку вона приносить своїй убогій малій Батьківщині. Головне, що глядач навіть проти своєї волі повірить чудовій актрисі Ксенії Рапоппорт (за роль Люби вона отримала два призи, а фільм — гран-прі на Варшавському кінофестивалі), яка зуміла цю, завжди нелогічну жертовність, що не узгоджується зі здоровим глуздом, передати. Повірить тому, що тема жертовної материнської любові, яка тепер у великому дефіциті, як ніколи затребувана в суспільстві.
