Однією з останніх прем’єр у Театрі ім. І.Франка стала вистава «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького у постановці Петра Ільченка, де роль старого Кайдаша блискуче грає провідний актор трупи Петро Панчук.
Сьогодні колектив франківців важко уявити без цього майстра сцени. Театрали знають: якщо у виставі зайнятий Панчук, то це буде непрохідна вистава, а ролі, які грає актор (головні чи епізод), публіка обов’язково запам’ятає. Нині на Петра Панчука спеціально ставлять вистави. Причому акторовi вдається знаходити дуже різну палітру. Йому вдаються ролі різного жанру, і в кожному Панчук дуже переконливий. Здається, слава та успіх, як шлейф, тягнуться за майстром. Втім, говорити, що творчий шлях Петра Фадійовича був вистелений пелюстками троянд, не доводиться...
ІЗ ГЛИБИН ВЛАСНОГО «Я»
Важко в це повірити, але у 70-х (впродовж майже п’ятнадцяти років) про талановитого вихованця акторської майстерні Леоніда Олійника Київського театрального інституту ім. І.К.Карпенка-Карого ніхто нічого не чув. Він з’явився на мистецькому небосхилі, можна сказати, раптово й неочікувано... У театрі знали, що є якийсь Петро Панчук, щось може грати, але великих робіт у нього не було, а розгледіти величезний творчий потенціал актора по крихітних ролях навіть прискіпливим критикам було доволі важко. Річ у тім, що надто специфічний, інколи заважкий у своїй прискіпливості, актор звик занурюватись у самого себе, а граючи роль, діставати щось із глибин власного «я» та враховувати усі деталі. Так, наприклад, працюючи над роллю Терентія Пузиря у своїй дипломній виставі «Хазяїн» І.К. Карпенка-Карого, Петро Фадейович знаходив архіви й виписував дані про те, скільки землі було у 1903 році в Херсонській губернії, спеціально їздив у село і ходив по колгоспних полях, уявляючи, що це землі Терентія Гавриловича, щось там шукав і репетирував. А такий складний і довгий метод не завжди знаходив підтримку й розуміння режисерів...
Широкому загалу Петра Панчука відкрив Андрій Жолдак, котрий чи не найпершим відчув його самоїдську природу. Він довірив актору роль князя Мишкіна у своєму «Ідіоті» за Ф.Достоєвським. Надзвичайно комплексний, якийсь патологічний і агресивний Мишкін-Панчук, із пластикою величезної мавпи, одразу ж виділився й запам’ятався глядачеві. Згодом була робота у «Трьох сестрах» А.Чехова, де актор зіграв комедійно-гротескового Кулагіна. Ще пізніше Панчук з’явився у «Кармен» в образі одноногого рибалки-власника ресторану, котрий сколихнув публіку своєю безмовною і наївною любов’ю до головної героїні.
Далі, ніби градом, посипались одна за одною ролі у виставах вже франківських і запрошених режисерів. Так, Петро Фадейович втілив образ славного українського філософа Григорія Сковороди у «Букварі миру» (режисер Олександр Ануров). Переконливо актор грає образ Кобзаря у «Божественній самотності» (режисер Олександр Білозуб). Зворушив Панчук глядачів своїм прочитанням одразу трьох героїв у виставі «Кавказьке крейдяне коло» (режисер Лінас Зайкаускас)...
Петро Фадейович спробував власні сили і в режисурі: у виставах «Батька» (спільно з О.Білозубом), де він також виконав головну роль, а сам наважився поставити п’єсу Євгенія Гришковця «Дредноути», в якій, на думку автора, має грати лише один актор — чоловік. А Петро Панчук же не тільки ввів у виставу другого героя, а ще й зробив тут головною жінку, яка розповідає глядачеві усю цю драму від свого імені.
За довгі роки, коли Петро Фадейович грав лише епізодичні ролі, він навчився максимально сконцентровувати усе своє вміння та талант у короткому сценічному часі, насичувати своїх героїв величезною силою і привабливістю. Так, образ затурканого наймита Омелька в спектаклі «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого у Петра Панчука отримав палітру якогось всеохоплюючого суму та жалю. Ми бачимо нещасного спрацьованого чоловіка, що весь свій вік наймитував і нічого не вислужив. Він важко піднімає ноги, повільно пересувається сценою й постійно дивиться на господаря довірливими «собачими» очима. Коли Омелько жаліє своїх украдених чобіт та кобеняка — єдиного його майна — стає дуже боляче і гірко. Він дещо схожий на чеховського Фірса. Голос його м’який і плавний, він по-дитячому наївний і простодушний.
Ще один герой Петра Фадійовича — наймит Онисим із вистави «Кохання у стилі Бароко» Я.Стельмаха. У Панчука це чоловік відкритий, довірливий і щирий. Вперше відчувши себе значущим і потрібним у цьому світі, він випрямляє спину, гордо піднімає голову й одягає не властиву йому маску багатія. І як це не парадоксально, але у впевнених рухах та пихатій поставі актора глядач відчуває усю трагедію цієї бідолашного героя. Поряд із розбещеним графським оточенням, що грузне у моральному багні, Онисим Петра Панчука виглядає надто чистим, надто світлим і надто праведним. Навіть у останній сцені, коли «шляхетні» дворяни, награвшись людиною вдосталь, знову займуть свої «законні» місця, ми не радіємо щастю закоханих, не зітхаємо із полегшенням, що закінчились страждання Графа, а замислюємось над долею нещасного, який на хвилинку отримав усе, а потім раптово втратив. Складається враження, що перед нами не стельмахівський персонаж, а реальна жива людина, що вклинилась у театральну виставу із власними болями. Адже Петро Панчук добре знає, що зазвичай трапляється у таких випадках; він знає, як важко вистояти й піднятись з колін, як важко не зламатись і гідно жити далі.
ТРАСФОРМАЦІЇ
Мало кому відомо, через які труднощі довелось пройти акторові, піднімаючись до сценічного олімпу. Протягом довгих років трансформувались і переосмислювались його погляди на омріяну професію і театр загалом, як болісно довелось ламати й перебудовувати власне акторське єство; як, втративши усе майно та підтримку близьких, довелось шукати спасіння й підтримки у всемогутнього Бога. Він — ніби живий прообраз свого праведника Зосими із вистави «Брати Карамазови» за Ф.Достоєвським. Зосима-Панчук з’являється на сцені лише на кілька хвилин, та залишає по собі такий сильний енергетичний заряд, що до кінця всієї вистави (і ще довго по її завершенні) не перестаєш відчувати безмежну доброту й всеохоплюючу любов цього праведника до людей. Річ у тім, що Панчук не грає вік чи релігійну фальшиву святість, а показує свого старця поблажливою, добродушною, чистою й відкритою людиною, якою може бути кожен із нас. У фінальній сцені він так пристрасно кидається на коліна перед всіма присутніми у храмі грішниками, що мимоволі виникають асоціації із многостраждальним Христом. Здається, що панчуковий старець — втілення голосу совісті, усього найсвятішого і найсокровеннішого у цілому всесвіті. «Пробачте мені!» — а в очах — сльози, а в душі — смиренність і всепрощення...
«Пробачте», а точніше: «Теє, то як його, простіть» — звертається до глядача ще один герой Петра Фадійовича Возний із славнозвісної «Наталки Полтавки» І.Котляревського. Як то здавна було заведено в українських водевілях, Возний у Панчука — персонаж рухливий та співучий. Він майстерно витворяє різні викрутаси, витанцьовує гопак, віртуозно виграє на трубі й бубні, гарно витягує народних пісень. А ще він надзвичайно м’який, податливий, наївний і простодушний. Він ніби наповнений усім багатством української поезії, просякнутий теплою лірикою народної поетики, окутаний самобутнім полтавським колоритом. Коли Возний зі щирою блискучою усмішкою вперше з’являється серед мальовничої картинки лубочних декорацій, він поводиться несміливо: герой боїться навіть поворухнутись, аби не сполохати кохану пташку. Ми, глядачі, зі співчуттям спостерігаємо, як довго він підбирає слова, як кілька разів наміряється підійти до Наталки, а потім відступає назад; як тремтить уся його постать при перших словах, вимовлених дівчиною. Возний-Панчук так ніжно і трепетно любить свою Наталку, що вже із перших хвилин завойовує безмежну довіру і симпатію глядача. Ми бачимо на сцені не дідугана-пройдисвіта, а добре освіченого, чуйного чоловіка, схожого чи то на мандрівного Сковороду, чи ще на якогось безутішного могилянця.
У фінальній сцені глибоко зворушений «поступком Петра» Возний, зібравшись із останніх сил, відмовляється від Наталки. Він з’єднує руки закоханих, кланяється Терпелисі, усміхається всім і поволі відходить до рампи, відгородившись спиною від гурту, відходить у вічність. Він сидітиме там кілька хвилин, гірко усміхатиметься сам собі, скупо плакатиме, а згодом заспокоїться. І тоді історія, щойно розіграна на сцені, здаватиметься нам якоюсь давньою казкою, яку згадав старий чоловік, сидячи на березі людського моря і дивлячись у безмежну даль життя. Нам ставатиме спокійніше, затишніше, легше...
«НЕВИДИМІ ЗАСОБИ ВПЛИВУ»
Петро Панчук — людина проста і відкрита. Він живе за законами правди, віри й любові. Він уміє радіти вранішньому сонцю, знає ціну запашній хлібині, миттєво відгукується на чуже горе. Актор володіє колосальною позитивною енергетикою, якою прагне поділитися із кожним знайомим, зустрічним, iз кожним глядачем. Всі його герої — чи то смішний недолугий Омелько, чи глибоко психологічний Батько — однаково близькі й зрозумілі глядацькій аудиторії. Актор не працює за якоюсь спеціально розробленою системою, не використовує чітко вивірених рухів і поз, ніколи не вдається до награвання. Петро Фадійович часто любить цитувати Довженка, коли той пише, який актор має грати його славнозвісного Діда: « ...щоб вмів цей артист орудувати косою, вилами, ціпом або зробити хату чи змайструвати воза без єдиного шматочка заліза, і щоб не боявся ні дощу, ні снігу, ні далекої дороги, ані щось важке нести на плечах. На війні, якщо артиста буде призвано, щоб не лінувався ходити в атаки і контратаки чи в розвідку, та вмів не їсти по три-чотири дні — не втрачати сили духу. Щоб умів розмовляти приязно не тільки з начальством чи з простими людьми, а з конем, телятами, з сонцем у небі, травами на землі...» Такі високі завдання і з такою ж величезною прискіпливістю Панчук ставить і до самого себе. Адже не буває жодної репетиції, де б він не занотовував на льоту фрази будь-якого режисера, де б не сидів слухняно, наче школяр, і не повторював текст, де б постійно чогось не шукав і не експериментував. Актор старанно і серйозно готується до кожного виходу на сцену, будь то прем’єра чи звичайнісінька репертуарна вистава. Він значиму увагу приділяє так званим невидимим засобам впливу, тобто тому, із яким серцем йтиме до глядача. Петро Фадейович подовгу може ні з ким не розмовляти, сходити до церкви — очистити душу для виходу на сцену... Його герої викликають розуміння і співчуття глядачів, бо й сам актор глибоко проникнутий такими почуттями. Петро Панчук не намагається повчати молодших колег, йому чужа гординя й самозакоханість. Він виносить на сцену свою дитячу наївність і простоту, свою невичерпну любов і віру в людей.
P.S.: 9 березня Петро Панчук разом з колегами-франківцями запрошує глядачів на виставу «Божественна самотність».