Цього літа в московському видавництві «Популярна література» тиражем 100000 примірників вийшла книга письменника та публіциста Едуарда Багірова, яка вмить стала хітом продажу на столичному книжковому ринку. Видавець позиціонує Багірова як кращого контркультурного автора року.
Книга заснована на реальних подіях і багато в чому автобіографічна. Це такий собі міський роман, свого роду літературний шансон, якщо хочете. Читається досить легко, бо написаний просто, без зайвих літературних вивертів. І... без мата, чим славиться сьогоденна мережева (і не тільки) література, якщо тут взагалі доречний цей термін. Мабуть, за мотивами даного твору можна було б створити непоганий фільм, оскільки епізоди та діалоги в книзі виписані цілком по-кіношному: без довгих ліричних відступів, великими мазками і досить образно. Практично — готовий сценарний матеріал. Упевнений, такий фільм коли-небудь з’явиться на екранах.
Проте не форма тут головне. Тема. Про мігрантів, гастарбайтерів, досі не було нічого написано або знято, якщо мати на увазі художні твори. Адже це одна з найбільш важливих тем, що характеризують розвиток незалежних держав у пострадянський період. Мільйони людей після розвалу радянської імперії — цього колоса на глиняних ногах, що одразу впав, опинилися під його уламками і були змушені залишати сім’ї та оселі в пошуках шматка хліба. Або ж назавжди виїжджати з тих чи інших республік колишнього Союзу, внаслідок витискування «інородців» місцевими національними режимами і нетерпимістю корінного населення, що шукає винних у всіх бідах, що звалилися на нього. А для багатьох обидва нещастя злилися воєдино. Найбільш привабливою країною для великого числа мігрантів стала Росія, особливо Москва — ця своєрідна Мекка трудової міграції.
Подібна доля спіткала і нашого героя (а по суті — автора), який разом з матір’ю покинув сонячний Туркменістан, де все активніше й агресивніше заявляв про себе авторитарний режим «сонцеликого туркменбаші», що не приймає на своїй території жодних іновірців. Саме тут, у Москві, головний герой Євген Алієв (азербайджанець по батькові) і зазнав повною мірою всього, «чим зустрічає приїжджих пихата, незалежна і негостинна столиця».
«У руках я мав пластиковий пакет, у якому були мило, зубна щітка, така-сяка вдяганка, нарізний батон і дві банки кільки в томаті — все моє майно, з яким я прибув підкоряти столицю», — говорить Євген, а по суті — автор його вустами. Вижити в цьому дорогому і жорстокому мегаполісі — завдання, дійсно, не з легких. А якщо непрошений «гість» ще до всього й «чурка», як наш герой (хоча мати в нього росіянка), то справи його зовсім кепські: кроку не можна ступити, щоб «ментам не відстебнути». Москва сльозам не вірить — вона вірить грошам!
«Хохлам» у цьому сенсі трохи легше — у них хоч «лице слов’янської національності». Міграційний режим, реєстрація — це ті жирні кити, на яких багато в чому грунтується добробут московської міліції та деяких категорій чиновників, причетних до цих процесів. За свою білу булку з маслом усі вони безмірно вдячні меру Лужкову.
Нехай тебе, шановний читач, не бентежить якась моя лексична вільність: увесь цей дискурс — у рамках жанру. Роман, що аналізується (на те він і контркультурний), всуціль усіяний подібними перлами: автор (тобто герой) дуже любить вживати слово «хохли», але не почуває особливої симпатії до них. Така його нелюбов витікає з контексту: напарник і компаньйон Євгена Саша-хохол, з яким вони разом опановували науку столичного виживання, «кинув» його, втікши під час дефолту з нажитими непосильним трудом товаром і грошима в невідомому напрямі. Щоправда, і себе автор-герой часто називає чуркою, в чому виявляється його гідна поваги самоіронія — ознака інтелігентності людини.
Як уже було помічено, в книзі відсутня ненормативна лексика, чого не скажеш про тексти, розміщені на особистому авторському сайті пана Багірова. Ось де є чому «повчитися» навіть горезвісним «сапожникам». Проте, не варто забувати, що автор працює в жанрі альтернативної мережевої літератури, тож, звідси і альтернативна (табуйована) лексика. Сьогодні без «художнього російського мату» рідко обходяться в кіно та літературі; існує навіть думка, що вдало, зі смаком застосована ненормативна лексика, додає твору особливого шарму, робить його більш реалістичним і привабливим для споживача. «Піпл хаває», так би мовити...
Аргумент, на мій погляд, не зовсім беззаперечний. Хоча людство неухильно рухається в бік поступової втрати багатьох традиційних норм моралі, все ж цей процес не є абсолютним, тим більш корисним. Поки ще не заведено ходити голим вулицями, займатися сексом у громадських місцях тощо. Але справа, здається, йде саме до цього.
Мені часто пригадуються слова однієї мудрої старої і глибоко релігійної жінки, що любила повторювати: «Свiт починався дикунами — дикунами й закінчиться». І хоча мене дещо бентежив її продарвінівський відхід від теорії божественного творення світу, що суперечить її ж християнським переконанням, у чомусь я з нею був згоден.
Боже бережи — я зовсім не ханжа, але не помічати тенденцій шкідливого впливу західної мас-культури (переважно американської) на давню слов’янську цивілізацію, з її відмінним від інших менталітетом — вельми недалекоглядна політика. Вона руйнівна для слов’янських соціумів.
Потрафити будь-якою ціною читачу, глядачу, слухачу — хіба не в цьому полягає головне завдання масової культури в нинішньому суспільстві тотального споживання? І тут доречно пригадати про багаті пласти класичної літератури різних народів, що культивують у людях високі почуття, «души прекрасные порывы», а не оспівують низьке, тваринно-рудиментарне.
Чи варто дивуватися тому, що нівелювання норм моралі та етики, знищення духовності призводить до колосального поширення алкоголізму, наркоманії, проституції та інших соціальних виразок, що руйнують людину вже не тільки духовно, але й фізично... А прагнення молоді до гедонізму, суцільних насолод і задоволень, акцентування уваги «на собі коханих» усе більше загострюють демографічні проблеми, ведуть до подальшого спаду народжуваності — адже народжувати й виховувати дітей так виснажливо, клопітно і витратно! Нам, мовляв, вибачайте, це ні до чого — треба пожити для себе.
Зрозуміло, що зазначені проблеми багатоскладні, вони мають не лише психологічний, а й соціальний характер. І все-таки, література, кіно, телебачення, театр покликані всіляко підіймати планку інтелектуального та духовного розвитку людини, а не опускати її до рівня «нижче поясу».
Проте досить про сумне, доволі менторства. Повернімося до нашого роману. Його, в повній мірі, можна розглядати не тільки як життєпис пригод героя в Москві (до чого автор ставиться, загалом, філософсько-скептично, пам’ятаючи формулу: будь-яка трагедія, повторюючись, стає фарсом), але й як цілком адекватну та корисну інструкцію із виживання в столиці. Точніше, як один із варіантів подібної інструкції. Адже до Москви багато хто їдуть не лише заради того, щоб будувати будинки, підмітати двори і торгувати на базарах — чого, до речі, категорично не хочуть (і ніколи не бажали) робити москвичі; хтось прагне реалізувати себе в творчому плані — наприклад, стати зіркою сцени, екрану, подіуму. Правда, багато які представники (частіше представниці) цих професій вважали б за краще мовчати про ті засоби й методи, завдяки яким вони досягли певного успіху.
Москва сльозам не вірить. Уподобившися золотому священному ідолу, від тих, хто «понаїхав» вона чекає всіляких жертв і дароприносин. Цього вимагає й традиційний московський снобізм, невикорінний за будь-якого режиму: уявна перевага однієї людини над іншою лише за правом її народження в столиці. Але якщо вже Москва прийме кого, визнає, то неминуче приголубить, зведе на прибулого райську благодать і... БУДЕ ЙОМУ ЩАСТЯ.
Тільки перш ніж це трапиться, людина істотно зміниться: трансформується її психіка, зміняться погляди на життя, зазнають серйозної ревізії критерії добра і зла. Словом, відбудеться процес, що чимось нагадує зображений Ф. Кафкою в його «Перетворенні». І тоді просто приїжджий стане повноправним... приїжджим москвичем, яких у столиці — абсолютна більшість. Причому, найрізноманітніших національностей, адже Москва — полiетнічний мегаполіс.
Саме подібні метаморфози пережив у російській столиці і герой «Гастарбайтера», а свого часу і сам автор роману. Він зазнав багато чого, але не зненавидів це місто, а навпаки — полюбив його всіма фібрами своєї душі, прийняв його закони і правила гри...
Наполегливо рекомендую прочитати цю книгу. І нехай вас не бентежить помилка в назві твору, повторювана без малого двісті разів (!) у верхній частині кожної сторінки — «Гастрабайтер». Сказано ж — «контркультурний твір». Але автор тут уже ні до чого.
