Він не просто бандурист, він великий музикант і новатор.
Просто в його руках, на щастя, опинилася бандура. Вийшло так, що Захід
сприйняв її як повноцінний (хоч і досить екзотичний) інструмент раніше,
аніж ми змогли звільнитися від стереотипів щодо бандури. Звісно, їм легше.
Хоча б тому, що близько двох років тому саме Роман Гриньків був одним з
тих, хто представив інструмент західній публіці. Багато в чому завдяки
йому виконання класичної чи джазової музики, окрім народної, на бандурі
тепер сприймається цілком природно.
Нещодавно Роман записав диск з видатним гітаристом Елом
ді Меолою для відомої фірми Telarc під назвою Christmas Album («Різдвяний
альбом»). Більш того, Ел ді Меола має намір показати бандуру всьому світу:
разом з Романом він готується до турне. А почнеться воно з Києва, приблизно
у жовтні.
— Зовсім випадково Ієгуді Менухіну потрапила до рук відеокасета
із записом виступу бандуристів. Два номери, які сподобалися, він захотів
включити у свій концерт. Виявилося, один з них виконую я, а інший — моя
дружина Лариса Дедюх, — розповідає Роман Гриньків. — І досить скоро ми
виступили на цьому концерті в Брюсселі. Наступного дня в тому ж залі грав
Ел ді Меола, після концерту мене йому представили. Із собою у мене була
бандура, і, знайомлячись, ді Меола насамперед звернув увагу на неї і попросив
зіграти. Почувши, як це красиво, він також почав імпровізувати. Мікрофони
ще були включені, і люди, почувши музику, стали повертатися до залу. Вийшов
такий джем-сейшн, після якого Ел запропонував мені виконати разом з ним
номер на його наступному концерті. Відтоді в нас зав'язалася дружба. Але
я тільки зараз упіймав себе на думці, що і Менухін, і ді Меола передусім
зацікавилися бандурою. А вже потім — мною. Будь я гітаристом, такого б,
напевно, не трапилося. І, звичайно, важливо те, як я зумів подати інструмент.
Маю зізнатися, що не є джазовим музикантом. Я радше такий
собі бандурист-імпровізатор: намагаюся привнести якісь сучасні ритми, гармонії
та стилі в нашу національну музику. За що дуже вдячний своїм викладачам,
які відкрили для мене нюанси звуку і дали технічну базу. Якщо звести воєдино
все, що знаєш, — класику, народну і джазову музику, — відкриваються необмежені
можливості. Саме такий підхід сподобався Елу. І після двох років переговорів,
підготовки і записів, нарешті, спільний проект відбувся.
— Що це буде за турне і наскільки в нашій ситуації реальний
концерт у Києві?
— Зараз я їду до Ела. На вересень програма має бути готова.
Ел ді Меола представлятиме світові бандуру. І оскільки все відбувається
з його ініціативи, і він, по суті, вкладає в це власні гроші, Ел, напевно,
окрім захопленості, вже бачить реальні результати турне. А задля концерту
в Києві я навіть жертвую своїм гонораром. Бо буде дуже багато витрат. Адже
для Ела тема бандури чиста, суто професійна. І я вдячний друзям, менеджеру
і посольству за те, що зміг приїхати до Ела і не морочити йому голову ні
моїми візами, ні моїм перекладачем, ні моїм транспортом. І хочеться, щоб
він, приїхавши сюди, не подумав, що потрапив на європейські задвірки, де
не вистачає дротиків, освітлювач запив, а інженер кудись зник. Головна
проблема — менталітет наших людей. Вони хочуть, щоб їм платили за європейськими
стандартами, але працювати при цьому — як-небудь, не несучи ніякої відповідальності.
Мене це дуже непокоїть.
— Цей проект з Елом ді Меолою є для вас можливістю реалізувати
власні амбіції чи познайомити світ з бандурою і через неї — з Україною?
— Звичайно, друге. Мені немає чого лукавити. Якщо говорити
про творчі амбіції, то у мене вже шість компакт-дисків. Щоправда, невиданих.
Та все ж у них я себе реалізував. До речі, Ел ніяк не може зрозуміти, як
таке може бути: коли у тебе ідея ще в голові і ти повинен переконати інвестора
— це одне, але коли робота практично зроблена, ти не можеш знайти коштів,
щоб її завершити, — це не нормально. Що ж до «Різдвяного альбому», то спершу
передбачалося, що роль бандури буде меншою. Але, почувши наші різдвяні
мелодії, Ел так захопився, що попросив мене записати між речами сольні
інтродукції. Все ж таки обдарованість цієї людини, окрім музичних здібностей,
полягає в умінні підійти до питання концептуально. На відміну від багатьох
інших, які використовують щось нове і незвичайне лише «для краси», як допоміжний
матеріал, Ел вник, докопався до самої суті української музики. І те, що
він так захопився бандурою, робить честь не тільки мені — це свідчить про
самоцінність нашої культури. Її нікому не треба нав'язувати, на неї і так
звернуть увагу.
— Але чи готові ми до радикальних експериментів з бандурою?
— Що стосується публіки, то її треба виховувати. Просто
у нас зазвичай така манера подавати національну тему, що це всіх відлякує.
Головне — знайти нормальну форму. А що стосується професіоналів, то ми
вже здатні власними зусиллями удосконалити інструмент. Я це довів — просто
засукав рукави і зробив. Це було необхідно, бо я вже як музикант міг і
хотів більшого, аніж був здатний дати мій інструмент. Залишалося або переключитися,
скажімо, на гітару, до якої я відчував велику симпатію, або «потеслярувати»
— розширити можливості бандури. Одна проблема — треба багато таких бандур.
Спершу було чимало прихильників серед бізнесменів, президентської адміністрації,
міської влади, які обіцяли: тільки-но зроблю інструмент — вони допоможуть
налагодити виробництво. А зробив — подарували квіти, поплескали по плечу
і все: Гриньків у нас, мовляв, один, а у нього вже інструмент є, навіщо
більше.
До того ж, мене постійно переслідують сумніви, чи варто
настільки удосконалювати інструмент (і виконання), чи не перестає він бути
бандурою? Але з іншого боку — в історії розвитку музики були лідери, які
певним чином змінювали уявлення про можливості інструмента. І в бандурному
мистецтві цим займалося не одне покоління новаторів. Вони популяризували
бандуру і розвивали жанр. Водночас завжди існувала течія, котра виступала
проти віртуозного виконання, вважаючи це за «трюкацтво», оберігаючи бандуру
від інтеграції у світ, намагаючись зберегти її лише для певного кола поціновувачів.
Ця позиція зрозуміла, але для мене неприйнятна. Таким чином, пошуки, розпочаті
років 50 тому, зараз знаходять своє логічне продовження. Не тільки у моїй
творчості, а й у роботі моїх друзів, котрі знають і використовують можливості
інструмента. Зараз настає нова віха в історії розвитку бандури, коли вона
перестає бути атрибутом глибокої старовини.
— Яке місце у цьому процесі посідає Роман Гриньків?
— Мені складно сказати. Так вийшло, що в житті не я вибирав
бандуру, а вона вибрала мене. Мій дід був кобзарем і робив інструменти
для нашої сім'ї. А вся сім'я була великим ансамблем бандуристів. І я ще
на світ не з'явився, а на мене вже чекав інструмент. Вибору в мене не було,
я віддавав їй увесь свій час навіть у дитинстві. Тому я не відділяю свою
долю від бандури.
