Спілкуватися з цим відомим театральним майстром і експериментатором завжди цікаво. Особливо якщо Роман Григорович у доброму гуморі: тоді ви побуваєте в театрі одного актора. До нашої столиці режисер приїхав презентувати свій гастрольний тур Україною — фестиваль «Роман із Києвом». Його приурочено до знаменних дат у житті Віктюка. І хоча майстер не любить цифри, але наступного року він буде відзначати три ювілеї: 70 років від дня народження (хоча Роман Григорович твердить, що йому лише 19 і він як був дитиною, так нею і залишився); 50-річчя творчої діяльності і 10 років Московському театрові Романа Віктюка.
Роман Григорович чудово виглядає, рідну мову не забув, себе гордо називає українським режисером, який мешкає в Москві. На минуле дивиться з сумною усмішкою, фонтанує масою ідей і обіцяє, що на публіку чекають сюрпризи. Критики називають «постановки Віктюка яскравими, такими, що дивують глядачів сміливими новаціями, несподіваними трактуваннями образів, яке викликає бурхливі дискусії та запеклі суперечки». Одні його підносять до небес, а інші звинувачують у повторенні пройденого та цитуванні самого себе. Але факт залишається фактом: протягом багатьох років усі віктюківські вистави проходять з аншлагами. Його театр багато та успішно гастролює не лише в містах колишнього Союзу, але й у багатьох країнах світу.
Всі вистави Віктюк ставить про кохання, але в різних його проявах. З перших робіт Роман Григорович епатував глядачів, створюючи свій почуттєвий театр. У його виставах жіночі ролі грали чоловіки. Режисер відверто говорив про одностатеве кохання, знявши табу з цієї забороненої в колишньому СРСР теми. Постановки Віктюка відрізняє різноманітність музичного матеріалу, танець, грація та пластика акторів, незвичайні костюми та сцени на грані епатажу. Але шокуючи ззовні, режисер у своїх роботах ставить серйозні філософські питання, пропонуючи по-новому подивитися на природу стосунків між людьми, тонко інтерпретує твори, на основі яких створює свої сценічні роботи.
«ВІК — НЕТАКТОВНІСТЬ ЧАСУ...»
— Я поставив понад 150 вистав, — розповідає Р. Віктюк. — Не можу сказати, що всі їх люблю, але вистави — це мої «діти». Я вирішив показати різнопланові свої роботи «Мастер и Маргарита», «Мою жену зовут Морис», «Саломея», «Нездешний сад. Рудольф Нуреев», «Давай займемся сексом».
Я щаслива людина, бо працював із кращими акторами сучасності: Фрейндліх, Роговцевою, Макаровою, Образцовою, Ахеджаковою, Тализіною, Демидовою, Тереховою, Неєловою, Калягіним, Гафтом, Бурковим, Метлицькою та іншими. Мені здається, що їхні сценічні роботи можна назвати спалахом. Ви знаєте, в мистецтві відбуваються дивні речі: чим гірше життя в суспільстві — тим кращі твори народжуються. До речі, про легендарних майстрів, великі зірки я розповідаю в своїй авторській телепередачі «Поетичний театр Романа Віктюка». Адже театр — мистецтво сьогочасне. Багато втрачено, не збереглося на плівці. Перефразовуючи геніальну Фаїну Раневську — «фіксація на плівці — плювок у вічність».
Вік — нетактовність часу. Є вік земний, а є вік космічний, і завжди важливо знати другий — космічний. Я був і залишаюся дитиною. Наприклад, зараз відчуваю себе 19-річним. У творчості дорослішати не можна. З роками приходить розум, і я став сьогодні по-дитячому мудрим. Я вважаю, що культуру рятують диваки. Для мене кожен день — диво.
Я вірю в те, що душі, які йдуть із цього світу, нікуди не зникають. Вони нас оточують. Іноді термосять людей, яких люблять. Мене термосив Рудольф Нуреєв доти, доки я не виконав своєї обіцянки, даної знаменитому танцівникові, і не поставив про нього виставу. Чотири рази мене термосив Михайло Булгаков (я ставив «Мастера и Маргариту» у Вільнюсі, Таллінні, Нижньому Новгороді, Москві). Для мене грати Булгакова на батьківщині письменника (у Києві) — велике щастя. Пригадую, як уперше читав цей роман. Мене переслідували очі Олени Сергіївни, вдови Булгакова, коли ми разом із Катериною Васильєвою на різні голоси читали «Мастера и Маргариту» на дачі в Передєлкіно. Саме тоді я сказав удові, що обов’язково поставлю виставу, не уявляючи як нелегко це буде зробити. І щойно мені представилася ця можливість я інсценував роман у Литві. А нинішня редакція — це «Сни Івана Бездомного» і мої сни від прочитаного. У виставі я кажу про пережите автором і радянським поколінням, тому зовсім не випадково на балу сатани у виставі з’являються муляжі вождів: Леніна, Сталіна... Я гадаю, що нове покоління акторів мого театру повинне пройти через драматургію великих письменників.
«Давай займемся сексом» написав В. Красногоров. Він доктор наук. Нині живе в Тель-Авіві. На мій погляд, це одна з дуже тонких, і навіть цнотливих п’єс, які розповідають про кохання. Може, ви пам’ятаєте перший телеміст «США-СРСР», коли одна енергійна пані заявила, що «в нашій країні сексу немає», викликавши сміх у нас і за океаном. До речі, вона з Новосибірська. Я чотири рази бував у цьому місті, в кожному інтерв’ю звертався до цієї дами з проханням прийти, щоб із нею поспілкуватися, але вона так і не з’явилася... Своєю виставою я кажу, що секс у нас є, а той цинізм, із яким суспільство це від себе приховувало, є, на мій погляд, свідомим руйнуванням божеського начала людини. До речі, в моєму рідному Львові мені заборонили показати цю виставу. Навіть було створено комісію. Парадоксальним є те, що ніхто з них не читав п’єси і постановки не бачив, але вони вирішили, що молоді її дивитися не можна. У конфлікт довелося втручатися главі облдержадміністрації, і лише завдяки йому абсурдність ситуації було вичерпано.
«Соломею» Оскара Уайльда критики називають «культовою роботою» нашого колективу, в якому червоною ниткою проходить думка, що ненависть і зло спроможне перемогти лише велике кохання. «Мою жену зовут Морис» — комедія становищ. Сюжет нехитрий, але п’єса Раффі Шарта дає можливість виявити свою майстерність акторам, зайнятим у виставі: Погорєловій, Бозіну, Ісаєву, Дзюбі, Флоринській.
«Я ЛЮБЛЮ ПРИБРЕХАТИ, АЛЕ АНШЛАГИ НА «ЧУДОВИЩАХ» — ЩИРА ПРАВДА
— За радянських часів, коли я був молодим режисером, мене викликали «на килим» до Міністерства культури. Перед засіданням колегії один мій навчений життям колега порадив поводитися скромно й підкріплювати свої слова цитатами з класиків марксизму-ленінізму. На засіданні зажадали, щоб я виклав своє творче кредо в чотирьох пунктах. Три позиції я процитував, а четверту сказав свою. Партійні мужі, які зібралися дають резюме: перше — антирадянщина, друге — націоналізм, третє — схиляння перед Заходом, а четверте — нам підходить. Тоді я витягнув зі свого портфеля три книги і кажу, що я таки щасливий. Перші три цитати — Енгельса, Маркса і Леніна, а остання — моя і у вас розходження з марксизмом, а зі мною — повне взаєморозуміння. Самі розумієте, що після цього мені пригрозили розібратися, і я від гріха подалі поїхав з України... Я не ображаюся, що так усе вийшло. Вони гадали, що підріжуть мені крила, а виявилося — випустили у вільне плавання.
Пройшли роки... Я ставив спектаклі у різних містах. У моєму активі вже були «Уроки музыки», «Царская охота», «Анна Каренина» та інші. Попрацювати в Києві мені запропонувала Ірина Молостова, яка в той час очолила Російську драму. Я погодився. Заходжу в ресторан Будинку кіно і зустрічаю пана з міністерства, який «розпинав» мене на колегії. Він мало не на груди мені кидається, запевняючи, що я його улюблений режисер, і як він радий зі мною познайомитися. Я розсердився і кажу, що ми давно знайомі і саме він приклав руку, щоб я поїхав з України. Мій візаві засміявся, запевняючи, що вперше мене бачить. А я розсердився такому єзуїтству, розвернувся і тут же поїхав назад до Москви...
«Священные чудовища» я поставив спеціально на Аду Роговцеву. Ми репетирували в Одесі. Спека стояла неймовірна. Я навіть уявити не міг, що «... чудовища» 12 років ітимуть з аншлагами в Російській драмі. Ось із цього моменту почався мій роман із Києвом. Потім були «Уроки музыки», «Дама без камелий» і приголомшуюча Ада... Хіба забудеш, як молодь штурмувала театр, щоб потрапити на Роговцеву. Або переповнена зала, а на підлозі сидять Іван Дзюба та Ліна Костенко. А які захоплені рецензії було написано. Так... я люблю прибрехати, але це — щира правда. У мене є плани щодо Ади Роговцевої. У Києві вона, як акторка, не реалізована в повній мірі, і ми з нею ще попрацюємо.
Я не шкодую, що поїхав з України. Хоча бували моменти і здавалося, що життя закінчилося... У великого Миколи Васильовича Гоголя був дуже талановитий батько Василь Янівський, який написав понад 30 творів. До наших днів збереглася лише одна його п’єса. Я її знайшов у колекціонера з Санкт-Петербурга і обов’язково поставлю. До речі, цей твір нічим не гірший, аніж гоголівські твори. Але коли Гоголь виїжджав до москалів, то мати дуже відговорювала його від цього кроку. Гоголь не послухався і став класиком слов’янської літератури, а критики тепер сперечаються — український чи російський він був письменник. А М. В. Гоголь вище: він — письменник світу!
«Я ЗАЛИШАЮСЯ УКРАЇНСЬКИМ РЕЖИСЕРОМ»
— А щодо мене, то я був і залишаюся українським режисером, але живу в Росії, ставлю вистави в різних країнах. Хоч Україна до мене часто ставиться немов мачуха. Я пригадую як ставив виставу за Достоєвським у Греції. Іван Дзюба, який тоді був міністром культури попрохав, щоб на прем’єрі на сцену винесли український прапор. Вже третій дзвінок, а нікого з Української амбасади в залі немає, навіть телеграму ніхто не надіслав. Я прохав почекати, затримати виставу, але дирекція театру сказала, що тоді мені доведеться платити неустойку. Виставу почали. Від Росії прислали декілька кошиків квітів. Від українських дипломатів я так нічого й не дочекався, зате актори мені підготували сюрприз. Коли ми вийшли на фінальний поклін, то вони накинули мені на плечі жовто-блакитний прапор. Це було так несподівано і так приємно...
До речі, коли почалася помаранчева революція, ми з театром виступали в Нью-Йорку. Я вийшов на сцену й сказав: «Я — український режисер» — зала встала і влаштувала овації. Коли в новинах показали, що люди вийшли на Майдан, то я зібрав з акторами, вихідцями з України, прес-конференцію, й ми заявили, що підтримуємо тих, хто сьогодні на Майдані і відстоює демократію. До речі, наш театр один із перших приїхав з гастролями до післяреволюційного Києва.
Багаття, засвічене Майданом, енергетично не має аналогів у світі. Сталося таке магнетичне злиття землі й неба, а енергія пройшла через душі людей. Виявилося, що ми, українці — дивовижна нація, яка відчула своє призначення на землі. Я вважаю, що енергія Майдану з цього місця не пішла і попереду на Україну чекає світанок у різних сферах життя. Важливо все позитивне зберегти й не опускатися до помсти, недовіри та — інакше будуть у країні жахливі катаклізми. А нам усім потрібно побажати терпіння і не повертати в бік, а йти лише вперед.
«ЧЕРЕЗ МУЗИКУ Я МАЛО НЕ НАРОДИВСЯ РАНІШЕ ТЕРМІНУ»
— З оперою в мене в житті особливі порахунки, — згадує режисер. — Багато років тому, коли моя мама була на сьомому місяці вагітності, вона прийшла до Львівського оперного театру і щойно прозвучала увертюра до «Травіати» Верді, я почав сукати ніжками. Мама твердила, що через музику я мало не народився раніше терміну. Скільки себе пам’ятаю — музика Верді не дає мені спокою. У різні вистави я включав не лише фрагменти, але й сцени з вердіївських опер. Наприклад, у «Даме без камелий» у Театрі ім. Вахтангова я використав дуети і хор із «Травіати». Я вважаю, що в будь-якій музиці зашифровано душу композитора, його чаклунський шифр, який ми намагаємося розгадати.
Мій перший досвід як постановника опери відбувся в Краснодарі. У Театрі музичної комедії я поставив «Иоланту» Чайковського. Петро Ілліч — один із найбільших романтиків. До речі, мелодійна та гармонійна структура творів Чайковського та Верді схожі...
Ви знаєте, коли мені було 13 років, циганка наворожила, що я стану диригентом. Хоча жодної ноти я не знав, ні на якому інструменті не грав і зі слухом мав проблеми. Мама, яка була присутня при цій розмові, засумнівалася, а циганка все одно наполягала, що все обов’язково збудеться. Та циганка вселила в мене велику мрію. Вже в 14 років я збирав хлопців і ставив вистави, які бачив у театрі. Уявіть собі, навіть «Пікову даму» поставив. Декораціями слугували стільці, а завісою — ковдра...
У дитинстві моєю улюбленою оперою була «Кармен» Бізе. Я сам грав тореадора, а дівчинка Люся — Кармен. Ми обоє жахливо фальшивили, але так темпераментно грали, що постановка користувалася шаленим успіхом... Тому коли Євген Колобов запропонував у «Новой опере» поставити Бізе, то я відразу погодився. Так народилися «Искатели жемчуга». Бізе — це не розгаданий композитор. До речі, після Бізе я зрозумів, що наступною моєю виставою стане «Нездешний сад. Рудольф Нуреєв».
Життя, кохання і смерть — ось головні теми мистецтва. Мене смерть ніколи не лякала... Я пам’ятаю, як у дитинстві мріяв літати, немов птах. У нас у дворі росло велике дерево. Я залізав на нього, прив’язував віники до рук і, відчуваючи себе Ікаром, летів. Падав, але ліз знову. А коли з мене сміялися, то кричав, що все одно я літатиму! Це відчуття польоту дає сцена. Театр — єдине місце, де душа може на якийсь час домовитися і зі смертю. А що таке смерть? Це зворотна сторона кохання...
Коли я згадую Львів, то передусім будинок, у якому виріс, і ті могили найближчих людей, яких поховано на Личаківському цвинтарі. Кожного разу коли я приїжджаю до свого рідного міста, то йду поклониться могилам...
«ДО ТАЄМНИЦІ МОЖНА ЛИШЕ НАБЛИЗИТИСЯ»
— Той, хто ставить за мету шокувати своїми роботами — опиняються в г...ні. Бо це будуть одноденки. Людина вимажеться, потім піде до ванни митися, і на цьому все закінчиться. Деякі критики говорять, що, наприклад, Данилко шокує публіку тим, що знущається з української жінки, з української мови. Адже це дурниця! Я давно пропоную Андрієві Данилку грати в драматичному театрі. Вже навіть п’єсу підібрав. Партнером Андрія став би Шифрін, а в фіналі і я до цього дуету підключуся. Але Данилко начебто й не відмовляється, але й не говорить, що готовий працювати. Тепер тільки й залишилася одна річ — нехай Андрій гроші на постановку знайде. Нікого сьогодні шокувати не потрібно. Потрібно наближатися до істини, а істина — вічна. Вона — таємниця! І відкривати таємницю категорично не можна. Наближатися — можна... А шоком істину не знайдеш!
ДОВІДКА «Дня»:
Роман ВІКТЮК народився 1936 року у Львові в родині вчителів. Ще школярем почав ставити самодіяльні вистави. 1953 року закінчив ГИТИС. Працював у театрах Львова, Києва, Вільнюса, Таллінна, Москви. 1991 р. створив власний театр — «Театр Романа Виктюка», в якому повторив із новими виконавцями свої кращі сценічні роботи. У своїх виставах режисер допускає застосування епатуючих методів впливу на залу (наприклад, включає еротику). Він використовує прийоми театру масок і пантоміми. У числі його резонансних постановок: «Вечірнє світло», «Стіна», «Федра», «Служанки», «М. Баттерфляй», «Дама без камелій», «Лоліта», «Двоє на гойдалці», «Майстер і Маргарита», «Давай займемось сексом», «Саломея», «Нетутешній сад. Рудольф Нуреєв», «Дон Жуан» та інші. Нинішній фестиваль «Роман із Києвом» почнеться 9 жовтня у Львові, потім — Київ, Одеса, Сімферополь, Севастополь, Запоріжжя, Дніпропетровськ, а завершиться тур Україною 20 жовтня в Харкові.
