Нині в середовищах, які вважають порівняно культурними (бо в них можна зустріти людей, значно вищих совкового рівня), можна почути таке: досить «кохатися» в минулому, вчитуватися в його «давно перегорнуті» сторінки. Найчастіше це проголошують прихильники «спільного коріння», міфічної «слов’янської» єдності, а останнім часом нахабні й цинічні адепти «русскава міра».
Дуже вчасно і, думається, результативно діє газета «День», акцентуючи увагу на минулому (давньому й недавньому), залучаючи до цього науковий, архівно-документальний матеріал, інколи — літературний. Тим часом саме література, особливо поезія, правдиво розкриває глибинні витоки менталітету нашого народу і його сусідів — білорусів, поляків, словаків.
Кожен із пригноблених народів, котрі утверджують свою державну незалежність, мають одну спільну рису: ненависть до політичного й культурного поневолення, відкидають месіанську роль довгочасних окупантів чи «ситуаційних» наїзників... Словом, важливий простір для монологів і діалогів.
Та є в культурних взаєминах іще важливий, щоб замислитися над минулим, фактор розуміння. Це своєрідний камінь спотикання. Перекладаючи з близької мови, напрапляєш на нього, з’ясовуючи, наприклад, ким була Батьківщина-Росія для таких поетів як Державін і Лермонтов, Рилєєв і Некрасов, Тютчев і Хом’яков, Набоков і Мандельштам. Як багато в цих візіях апологетичного і водночас болісного, трагічного, такого, що заперечує імперсько-шовіністичні замилування на зразок: «Умом Россию не понять»...
Росію треба вивчати і знати! Не лише з досі не вивітреного офіційного примусу, а з необхідності відстежувати, як її величність література допомагає своєму суспільству та окремим людям «вичавлювати раба» із себе та собі подібних.
Сучасний же поетичний переклад, окрім інформаційної та моральної місії, засвідчує й нові можливості давнього «творчого ремесла», результати впливу якого на формування національної гідності та міждержавної толерантності очевидні. Як не сьогодні, то завтра.
|
Петро ВЯЗЕМСЬКИЙ (1792 — 1878) Російський бог Вам пояснення потрібне, Що таке російський бог? Знать, воно правдоподібне — У тлумаченнях кількох. Бог сніжниць, боліт стоячих, Бог доріг пекельних, ох... Станцій — клубів тарганячих, Ось він, ось російський бог. Бог голодних та холодних, Убогих бог — не двох, не трьох, Бог маєтків бездоходних, Ось він, ось російський бог. Бог тілес і дуп обвислих, Личаків (одні на двох...) — Лиць пісних, вершків закислих, Ось він, ось російський бог. Бог усіх з аннами на шиях, Ситих слуг, хто ще не здох, Дідича при двох лакеях, Ось він, ось російський бог. Бог наливок череватий, Душ закладених — скількох? Бригадир обидвох статей, Ось він, ось російський бог. Дурням слово — миле, гречне; Мудрим — гнів, канчук, острог. Бог усього, що недоречне, Ось він, ось російський бог. Бог усього, що з-за границі, — Ананаси чи горох. Бог скоромної гірчиці, Ось він, ось російський бог. Іноземців (не родимців!), Вічних, як чортополох, Бог — і насамперед німців, Ось він, ось російський бог. 1828 Михайло ЛЕРМОНТОВ (1814—1841) Пророк Відколи всеблагий суддя Дар відання зіслав на мене, В людських очах читаю я Порочне, підле та злиденне. Я проповідувать був рад Любов і правду. До сумління Взивав. Летів на мене град Од ближніх дикого каміння. Свою порфіру я роздер І попелом посипав скроні, В пустелі я живу тепер, Кормлюсь з Господньої долоні. Мені скорилося земне Усе, що Божим є творінням, І зорі слухають мене, Сіяють радісно промінням. Коли ж до міста раз чи два На рік вступаю, скрізь за мною Старі малим їдкі слова Кидають з люттю навісною: «Ось він увесь, як напоказ, То приклад вам. Не зжився з нами. Глупак, хотів запевнить нас, Що Бог рече його вустами. Дивіться, діти, ось пророк, — Людський. Голодний, босоногий, Дивіться, голий він і вбогий, Усіма зневажений... пророк...» Осип МАНДЕЛЬШТАМ (1891 — 1938) * * * Холодна ця весна. Безхлібний кволий Крим. Як і за Врангеля, на всім печать провини. На дранті — клапті лат, на стежці — кусні глини І кисленький такий, їдкий кусючий дим. Та гарна все ж весни простора й чиста даль, Дерева, що з бруньок вже вигнали оспалість, Стоять, мов зайшлий люд, і викликає жалість Пасхальним бозна-чим прикрашений мигдаль. Природа ще свого не впізнає лиця, Ще тіні від жахіть Украйни і Кубані; Голодні на землі селяни бездиханні: Пильнують хвіртку, та не рухають кільця... * * * Живемо, під собою не чуємо ми Ні країни, ні речень за крок між людьми, А що вже піврозмовочки — згорбся, Бо згадають кремлівського горця. Його пальці, мов черви, товсті та масні, І слова, ніби гирі пудові, ясні, Тарганячі сміються вусища, Блиском блиска халява — що ближча. Довкола нього набрід тонкошиїх вождів; Півлюдьми, півкаліками заволодів. Хтось так нявка, хтось свище й курличе, Тільки він лиш нюшкує і тиче, Як підкову, клепа за указом указ: Кому в дих, кому в лоб, в око — нараз, Що не страта для нього — малина, Та без меж — осетинська грудина. Листопад, 1933
Максиміліан ВОЛОШИН (1877 — 1932) Дім поета Відчинено. Переступи поріг. Мій дім відкритий для усіх доріг, У келіях, де прохолодь вапняна, Зітхає вітер, грима хвиль розкат, Стихія прибережна та захланна, Дух полину витає, тріск цикад. А за вікном розплавлюється море, Горить парчею, синню неозоре, А пагорби обглодані з вершин Колючим сонцем. Серебро полину У шиферу окалину, у глину Вп’ялось кудлатим заростом сивин. Земля могил, молитов, медитацій — Зростила при будинкові в тіні, Скупий посів айлантів та акацій Із тамариском надовкруж. Мені За їхнім листям, шарпаним вітрами, Скелястих гір зубчатий контур цей Замкнув затору, мов строфу Алкей Асиметрично-строгими рядками. Тут — стик хребтів Кавказу та Балкан, І побережжям цим дано убогим Великий пафос лірики суміщень З правіковічних днів, коли вулкан Метав огонь із надр бездонних тріщин, Кіптюжив смолоскипом небеса. Он там — наскельний профіль нависа, На ньому відображена подоба (Мій лоб, мій ніс) — чим не моя особа? — Немов готичний звершений собор, Де кожен вилом гордий, ніби промінь, Базальтовий костер, німотний хор Мелодію камінну кида в стромінь. Із сизої імли,з морських широт Встає стіна... Легенду Карадагу Не створить живописцева відвага, Не висловить убогим словом рот. Я різне бачив. Землі та споруди, Пером і пензлем славив не одне, Та це дихання не вмістить у груди, Для цього слова горло затісне! Заклепано язик вогненний плазми, В застиглих надрах морок і зола, Та пристрасть через судороги і спазми Цю віковічну землю пройняла. І пристрасть та ж, і той же дикий геній — У зміні поколінь, борні щоденній. |
І досі мої марять береги Про ахеянські смолені струги, І кличе мертвих голос Одіссеїв, І кіммерійська непроникна мла На всіх шляхах і долах залягла Над пам’яттю недовчених спудеїв. Напливи рік на сажень глибини Начинені кремінням, черепками, Могильників золою, кістяками, В одне русло позносили дощі І випали незграбні неоліту І черепки тонких мілетських ваз, І черепи якихось зайшлих рас Обличчя стерто, від ймень — ні сліду. Сарматський меч і скіфова стріла, Герб Ольвії, скалки слізниць зі шкла, Татарські глети зеленаво-бусі — Сусіди ніжній венеційській бусі. А в мурі прикордонного поста Між квадрів, видобутих із надр пустелі, Турецька візерунчаста плита На пишній візантійській капітелі. Яких відкладів у ѓрунтах нема Для археолога і нумізмата — Від римських блях і грецького клейма До ѓудзика російського солдата! У складках моря, верствах кушпели Людських культур не висихала плісня, Столітній простір наростав, як пісня, Допоки ми — Росія — не прийшли. За півтораста літ од Катерини Ми витоптали мусульманський рай, Звели ліси, розкидали руїни, Розграбували й розорили край. Осиротілі, доживають саклі, порубано, скорчовано сади. Пропав народ. Мовчать джерела всяклі. Без риби море. Чешми* без води. Та лик заціпеніло-скорбний маски Гомерову країну віднайшов, І патетично, хоч розпався шов, Зійшлись хребет, і мускули, і зв’язки. А тіні тих, кого шукав Улісс, Іспили крові, і вина, і сліз. У літа недавні лютої негоди Усобиці та голод, і війна, Вогнем і сталлю хрестячи народи, Весь старовинний жах підняли з дна. У ці дні моя домівка бездиханна Охороняла скривджених, як храм, І відкривалась тільки втікачам Рятунком від тюрми, петлі, нагана. Червоний вождь і білий офіцер, Фанати вір незмирених і сфер — Шукали у поета, Бога ради, Тепла і хліба, захисту й поради. Я все чинив, щоб не могли брати Себе згубити, знищити, звести, І сам читав у стовпчиках кривавих Своє ім’я у вироках-об’явах. Але в ці дні доносів одмолив Я сам себе і дім свій, наче грішник. Не вкрала влада, враг не спопелив, Не зрадив друг і виминув грабіжник. Затихла буря. Догорів пожар. Прийняв я в дім життя, неначе дар Нежданий, даний долею моєю Як знак, що я всиновлений землею. Грудьми до моря, вікнами на схід Повернута, мов церква, ця робітня. І знов людські потоки від воріт Течуть у двір від грудня і до квітня. Увійди, мій гостю, скинь життєвий прах І плісень дум біля мого порога. Із глибини століть тобі всміхнеться строга Володарка-цариця Таїах. Притулок мій убогий. Важко знов. Але полиці книг стають стіною, Ночами тут бесідують зі мною Історик, і поет, і богослов. А їхній голос, владний, мов орган, Нечутну мову і тихенький шепіт Не переб’є південний ураган, Ні гуркіт хвиль, ні Понту грізний клекіт. Мої ж вуста засклеплені. Дарма! У нашім ділі кращого нема: Із пам’яті читати, або зшитка, Бо книжка — смертна, вічна — слави нитка. І ти, і я, усі ми мали честь «Мир посетить в минуты роковые», Зіркішими зробитися, ніж єсть. Я не ізгой, а пасинок Росії, Я нині — докір їй тяжкий, німий, Я вибрав сам пустельний скит тісний Землею добровільного вигнання, Щоб у добу брехні, падінь, розрух В самотині виплавлювати дух, Прийти до пізнання через страждання. З уроків батьківщини научись, Як Греція і Генуя колись, Минуться так Європа і Росія, І громадянських вихорів стихія Розвіється. Новий закине вік У життєві води інші мрежі-сіті. Старіє все: людина, день і рік, Лиш небо та земля — одні в цім світі. Отак і ти минущим днем живи, Свій синій горизонт благослови, І схожим будь на вітер і на море, Будь пам’яттю багатий, мов земля, Люби далекий парус корабля І пісню хвиль, що вийшли на простори. Весь животрепет усіх століть і рас Живе в тобі. Тепер. І повсякчас. 25 грудня 1926 Володимир НАБОКОВ (1899 — 1977) Розстріл Бувають ночі: ніби хмару, В Росію сон страшний жене, І ось ведуть мене до яру, Ведуть, щоб убивать мене. До крісла кинусь, що забуло Давно підтримувати лад. На мене наставляє дуло Палахкотючий циферблат. І затуляюсь, як умію, Лице та груди бороню, Та відвести очей не смію, Зупиненого жду вогню. Немов заклинило свідомість, Але годинник час проб’є, Щасливе вигнання натомість Рятунок і покров дає. Та, серце, чом ти рвешся в простір, Де все направду — мар не мар: Росія, зорі, ніч і розстріл, І в білій черемшині яр... 1927, Берлін * * * Яким би полотном не славлено батальним Радянську, аж до рвот сусальну Русь, Яким би власний жаль не був мені безжальним, Не поклонюсь і не змирюсь. З мерзенністю, жорстокістю поводин У німому рабстві, ні, о ні, Ще духом я живий, розлукою голоден, Поет по імені... Кембридж (Масс), весна, 1943 |
Із російської переклав Роман Лубківський
* Чешми (тюркськ., болг.) — колодязі
