Берлінале завжди прагнув бути більше ніж кінематографічною подією. Заснований у розпал холодної війни в Західному Берліні, цей фестиваль вже через своє географічне розташування функціонував як місце мирної зустрічі різних політичних та ідеологічних систем. Діалог культур, підтримка дисидентів і опальних художників, зосередженість на проблемах меншин, боротьба проти тиранії, неприйняття воєн завжди були тут головним.
Здебільшого ці пріоритети збереглися й до сьогодні, але було б неправильно вважати Берлінале «фестивалем за стіною», слід від якої, позначений подвійним рядом бруківки, проходить неподалік від фестивального кварталу на Потсдамській площі. У світі багато несправедливості, і падіння комунізму в цьому сенсі нічого не змінило. Як і раніше, для Берлінале етичне посилання не менш важливе, ніж естетична досконалість чи оригінальність фільму. Це слід враховувати, аналізуючи конкурс або ж рішення журі.
Цього року наскрізною темою фестивалю стали стосунки дітей і дорослих, які, як виявилось, можуть мати небезпечні наслідки; що ж до жанрів, то несподівано затребуваною виявилася костюмована історична драма.
Власне, фестиваль відкрився «Прощанням з королевою» — про останні дні монархії Марії-Антуанети і Луї XVI (режисер — Бенуа Жако, Франція — Іспанія). Ще один фільм про монархію XVIII століття — «Королівський роман» (або «Королівська справа», Die Konigin und der Leibarzt, Ніколай Арсель, Данія — Швеція — Чехія — Німеччина) присвячений тому, як в іншому — Данському — королівстві вдалося запобігти революції завдяки своєчасним реформам. Ніколая Арселя і сценариста Расмуса Хейстерберга заохотили «Ведмедем» за кращий сценарій, проте справжнім рятівником в цілому стандартної і повної жанрових банальностей картини виступає Міккель Фольсгаард. Він перевтілився у короля Хрістіана VII, який постійно лицедіє, інколи — на межі божевілля, інколи — з розрахунку, і живе немов на сцені. Фольсгаард повнокровно виконав складну партію, створивши, по суті, фільм усередині фільму.
Ще один костюмований епос — «Долина білого оленя» китайця Вана Чуананя («Золотий ведмідь» за «Весілля Туї», 2006 р.) має тривалість 188 хвилин, що важко витримати глядачам, а ось хорошого сценарію, щоб утримати увагу аудиторії упродовж цього чималого часу, у режисера не знайшлося, хоча історію сільської комуни, що переживає всі біди, які випали на долю Китаю першої третини минулого століття, можна було розповісти цікаво. Показано лише зовнішню канву подій, та й то рихлу — режисер береться за один сюжет, паралельно запускає другий, третій, у результаті нікуди не рухається жоден. У героях немає внутрішніх змін: актори працюють статично і по-театральному пихато — на екрані сюжетні функції, а не характери, базікання, а не долі. Єдиний відрадний компонент — операторська робота. Лютц Рейтмейер заслужив на свій приз. Як колишеться море пшениці на вітрі, як женці на відпочинку розважають себе піснями і музикою, влаштовуючи з цього цілу виставу, як сідає сонце в степу — такі сцени дивовижно красиві. На жаль, немає подій, гідних цих розкішних декорацій.
Патріархи неореалізму, брати Вітторіо і Паоло Тавіані, спробували з’єднати історичну й соціальну драму. «Цезар повинен померти» — про ув’язнених італійської в’язниці суворого режиму, які ставлять трагедію Шекспіра «Юлій Цезар». Сюжет не новий, і свіжих засобів для його втілення у режисерів також не знайшлося. Якщо використані прийоми прямолінійного реалізму ще якось годяться для зображення тюремних буднів, то шекспірівський текст такому підходу явно чинить опір. Замість трагічних котурн режисери пропонують акторське награвання і надрив, замість глибини першоджерела — набір штампів напівсторічної давнини. Можливо, втім, що саме така старомодність у поєднанні з соціальним колоритом зачарувала журі — підсумком стало присудження «Цезарю...» вищої винагороди фестивалю — «Золотого ведмедя». При цьому не полишає відчуття, що однією з причин було бажання відзначити заслуги чи не останніх представників великого покоління італійських неореалістів.
«Барбара» (Крістіан Петцольд, Німеччина) теж може бути віднесена до історичної драми, щоправда, історія тут недавня, недобра — часів НДР і всесилля спецслужб. Столичний лікар середніх років Барбара (Ніна Хосс) живе у маленькому містечку в засланні під спостереженням «Штазі», працює у місцевій небагатій лікарні, закохана в західного німця, відкидає залицяння інтелігентного, також засланого головлікаря і готується до втечі на Захід. Знято нехитро, небагатослівно, без осяянь, фінал передбачуваний, але Хосс переконлива майже у кожному кадрі, а Петцольд, уникнувши спокуси впасти в прямолінійне викриття проклятого минулого, зумів створити простий і точний фільм про ціну вибору — за що й отримав приз як кращий режисер фестивалю.
Певний історичний колорит — 1970-ті, колоніальна Африка, рок-н-рол — є і в «Табу» (спільне виробництво Португалії, Бразилії, Німеччини, Франції) португальця Мігеля Гомеша, який отримав дві суто цехові кінознавчі винагороди: приз ФІПРЕССІ і премію Альфреда Бауера за відкриття нових шляхів у кіномистецтві. Останнє звучить парадоксально, що відзначив і режисер, адже «Табу» — підкреслена стилізація під старе кіно. Гомеш, сам кінознавець, таким чином спробував висловити свою любов до великого минулого кінематографа — від німої комедії до експресіонізму. Всі посилання і присвяти добре помітно, але фільму як такого немає — на екрані більш-менш ладно скроєний, місцями пишномовний набір цитат. Весь сюжет викладає закадровий голос, актори перебувають у легкому емоційному ступорі — бо їхнє завдання не стільки грати, скільки ілюструвати; складається враження, що режисерові, окрім захоплення раннім кіно, більше сказати немає про що. Проте безперечний талант стилізатора може проявитися у подальшому — тому наступну роботу Гомеша було б цікаво побачити.
Вищезазначена тема — про важке дитинство і недобре ставлення до дітей — не превалювала, але присутня у декількох стрічках. Так героїню «Повертаючись додому (реж. Фредерік Відо, Франція) викрадає ще в дитинстві суворий незнайомець (виконавець ролі Реда Катеб може бути відомий читачеві з гучної кримінальної драми «Пророк») з незрозумілою метою: як об’єкт сексуальних розрад вона йому не потрібна, він купує їй все необхідне, вчить читати і писати, підбирає їй окуляри, взагалі ставиться трепетно, але додому не відпускає до повноліття; а потім ні з того ні з сього відкриває двері і мовчки дивиться, як вона втікає. Режисер перегинає з сентиментальністю і залишає цілу низку характерів недобудованим, мотивації викрадача так і залишаються незрозумілими, без чого весь його образ (а заразом і сюжет) — при безумовному таланті Катеба — приречений на непереконливість.
У декількох історіях страждання дітей були пов’язані з бідами батьків. У «Машині Джейн Мейнсфілд» (постановник — Білл Боб Торнтон) батьки — ветерани Другої світової — все ніяк не припинять воювати, хоча надворі вже 1969 рік (про цю картину «День» вже розповідав 16 лютого 2012 року). У картині німецького багатообіцяючого режисера Маттіаса Гласнера «Милосердя» мати і батько замішані в загибелі однокласниці їхнього сина. В екранізації бестселера Джонатана Сафрана Фоєра «Страшно голосно і безмежно близько» (спеціальний показ у межах конкурсу, режисер — британець Стівен Долдрі) 10-річний хлопчик переживає наслідки психологічної травми після загибелі батька в терактах 11 вересня.
У «Милосерді» родина німців приїжджає до північної Норвегії, щоб відновити практично втрачену злагоду. Проте незабаром дружина збиває на дорозі місцеву школярку-підлітка, і вони разом з чоловіком велику частину фільму страждають від розкаяння. Їхній син відчуває себе відщепенцем і намагається компенсувати загальний надлом, документуючи все на ручну камеру. Знято гарно, актори стараються, але драматургія провальна, особливо у фіналі — занадто пересолодженому й абсолютно неправдоподібному.
Зі «Страшно голосно і безмежно близько», який, на щастя, не брав участі в конкурсі, ще більша біда, адже і книжка, за якою знято фільм, непогана, і Долдрі свого часу зняв «Годинник» з Ніколь Кідман, Джуліанною Мур і Меріл Стріп та «Читця» з Ральфом Файнсом. Можливо, над режисером тяжіла відповідальність за екранізацію або бажання підкорити американський ринок, але переказ історії про дивного хлопчиська — дослідника життя у Нью-Йорку — вилився у таку приземлену, заштамповану мелодраму, що вся краса першоджерела втратилася.
Мабуть, найстрашніше, що можна зробити з дітьми — це змусити їх убивати. Образи дітей-солдатів є в «Полонянці» філіппінця Брільянте Мендози і в «Бунтівниці» (інша назва — «Військова відьма») канадця Кіма Нгуєна.
Мендоза став відомий 2009 року після того, як його безпросвітний трилер «Різанина» отримав приз за кращу режисуру в Каннах. У «Полонянці», знятій на основі реальних подій, Ізабель Юппер грає французьку соціальну робітницю, захоплену 2001 року разом з іншими заручниками, серед яких були і філіппінці, і західні місіонери, терористами з ісламського руху «Абу Саяф». Заручники пробули у полоні більше ніж рік, когось із них убили, когось викупили, врешті-решт війська звільнили не багатьох, хто залишився в живих. Попри амбітний задум у Мендози виходить прямолінійна, нестерпно затягнута реконструкція, в якій акторам, по суті, нічого робити. Прагнення привнести у монотонну оповідь візуальну поетику зводяться нанівець абсолютно незграбними прийомами у вигляді намальованих на комп’ютері птахів, пожеж і змій. Юппер — обдарована актриса, яка свого часу отримала «Золоту пальму» в Каннах, але вона з тих виконавців, яким потрібно чітко знати, що робити в кадрі. За відсутності такого знання у режисера нічого не виходить й у актора. Мендоза намагається олюднити викрадачів — звідси й лінія дружби французької полонянки і хлопчиська-партизана — але навіть цю історію не доводить до кінця.
У «Бунтівниці» 12-річну Комону (Рейчел Мванза) забирають із села повстанці і примушують воювати проти урядових військ. Фільмів на цю тему знято безліч, і ще одне пафосне кіно серед них загубилося б. Але Кім Нгуєн показує все, що відбувається, очима героїні, яка через обставини — жертва і кат одночасно. Крім того, історія Комони розвивається в цікавій відповідності з традиційною африканською казкою — тут можна пригадати відому в російському перекладі збірку літературного фольклору «Зачаровані ліси». Африка в «Бунтівниці» найреальніша — з брудом і кров’ю, але і з вірою в чудеса, в магію, навіть із духами і привидами, які допомагають живим, а також із просвітами смішних чи зворушливих сцен. Фільм, як і у випадку з тією ж «Барбарою», невеликий, але скроєний до ладу, а головне, роль Комони, що вимагає неймовірної віддачі і сил, Рейчел Мванза виконала з граничною самовіддачею, справедливо відзначеною «Срібним ведмедем».
І, нарешті, діти під прицілом. Володар Гран-прі Берлінале «Тільки вітер» (Csak а szel) — спільне виробництво Угорщини, Франції і Німеччини. Режисер — Бенедек Флігауф — вже отримав «Золотого леопарда» у Локарно 2007 року за «Чумацький шлях», а також спецпризи різного роду на інших фестивалях, зокрема і на Берлінале.
У «Тільки вітер» часове тло дуже конкретне: сучасна Угорщина, якщо бути точним, літо 2008 або 2009 років — саме тоді, з червня 2008 по серпень 2009, у країні сталася серія нападів на циганські сім’ї. Нападаючі використовували вогнепальну зброю і коктейлі Молотова. Шістьох осіб було убито, троє важко поранені, спалено декілька будинків. 2010 року поліція затримала чотирьох підозрюваних. Слідство до цього часу продовжується. Проте Флігауф, змалювавши ситуацію декількома титрами на початку, обмежується одним днем із життя сім’ї ромів. Живуть у будинку десь у лісі, мати-одиначка працює на двох роботах, немічний дід лежить удома, дочка справно ходить до школи і робить татуювання подружкам-готам, син-підліток байдикує, як багато його ровесників. Звичайна родина, рутина від першої до практично останньої хвилини. Але усередині такої абсолютно буденної фабули Флігауф вирощує колосальну напругу, уміло нагнітаючи ритм, чітко прописуючи драматургію в кожній сцені і в кожному кадрі; органічність акторів (багато з яких — непрофесіонали, автентичні роми) вища за всілякі похвали; музика використана дуже скупо, майже зливається з тлом — то неначе хтось дуже далеко налаштовує піаніно, то тягучий мінімальний звук проходить через епізоди зловісним акустичним пунктиром. Все на місці і в міру, але страшно до заціпеніння, а вибуховий фінал приголомшує. Безперечно, робота Флігауфа — приклад того, як етичне і естетичне може знаходитися в ідеальній рівновазі, і тому її можна назвати кращою в конкурсі фестивалю.
Умисно чи мимоволі нинішній Берлінале зіштовхнув у своєму конкурсі костюмоване — і тим безпечне — минуле і майбутнє, що знаходиться під постійною загрозою, — дітей. Розірваний зв’язок часів — діагноз нинішньому стану умів, який став одним із підсумків фестивалю.
І ще один сюжет, що більше стосується України: вже другий рік поспіль головною художньою подією Берліна з відповідним нагородженням Гран-прі стає угорський фільм (торік таким тріумфатором став Бела Тарр з «Туринським конем»). Ще один наш сусід — після Румунії — показує підйом потужної і цікавої «нової хвилі» на екрані. Попри те, що стартові умови були ледь кращі за наші.
Коли вже настане наша черга?
