Експозицію, організовану Гете-інститутом, складають роботи Дікса 20 х років: циклофортів «Війна» та так звана критична графіка часів Веймарської республіки. По суті, всі ці роботи є критичними, просто у військовій графіці ця критика за основу бере найжахливіші та найпотворніші риси Першої світової, тоді як у картинах мирного життя — незрівнянно більше іронії, навіть жовчності.
Графіка Дікса не менш знаменита, аніж його живопис. А втім, то був, так би мовити, імператив епохи: жахи, що пережила Німеччина і загалом уся Європа у 1914—1918 роках, мабуть, і не могли знайти іншого відображення, аніж у безкомпромісній, чорно-білій техніці гравюр і офортів, котрою користувалися великі митці 20 х — німецькі експресіоністи. Їхня неперевершена, тривожна, болісно виразна графіка є, безумовно, однією з вершин сучасного мистецтва. А втім, Дікса складно цілковито ототожнити саме з експресіоністами — для того він все ж надто прямолінійний, а його манера зазнала відчутних впливів інших течій тих років: кубізму, футуризму, дадаїзму, і це помітно в тих творах, що виставлені в Національному музеї. Якщо одні роботи повні стрімких і ламких ліній, як і годиться експресіоністичним опусам, то другі подрібнені на зображальні першоелементи за аналітичною методою футуристів, треті балансують на межі абсурдної дадаїстської карикатури, четверті — реалістично врівноважені.
Власне своє у Дікса — спільність настрою. Саме той — на межі патології — жах, що пронизує «Війну», і зробив ці малюнки знаменитими. «Поранений» (Бапауме, осінь 1916), «Поранений, що втікає» (літня битва 1916), «Нічна зустріч з божевільним», «Череп» — ці офорти стали чимось на кшталт кошмарних символів будь-якої війни, і завдяки ним можна сказати, що Перша світова існує такою, якою ми її знаємо, саме тому, що її намалював Дікс.
Що ж до графіки мирних часів, то найбільше вона нагадує замальовки з якоїсь нескінченної циркової вистави, такого собі шоу грішників, грішниць, калік та потвор, практично настільки ж безжального, як і військові дії. Діксового, вугільно-чорного гумору тут набагато більше; але й у «Війні» деінде промигує нервова, на межі божевілля, усмішка автора. З огляду на це, значущою здається присутність у критичній серії такої роботи, як «Садист»: веселий чолов’яга майже жонглює відрізаними частинами жіночого тіла. Ось у цьому моментові можна відчути точку збігу як «мирних», так і «батальних» галюцинацій. Головне в Дікса — трансформація людського тіла під тиском сил, неспівмірних з нормальним існуванням. Людина навряд чи здатна щось тут змінити, лишитися неушкодженою, зберегти здоровий глузд. Але є шанс вижити: вчасно вийти на арену і перед мільйонами спотворених облич виконати свій жахливо смішний трюк.
