У Національному музеї літератури України відбувся вечір «Доля жінки на екрані Михайла Ткачука», який організувала міжнародна організація «Жіноча громада».
«Я завжди думав, щоб зняти фільм, достатньо мати невелику групу, але з роками зрозумів, що можу фільм творити сам, як письменник творить книжку», — зізнався режисер Михайло Ткачук. Так, його картини дійсно схожі на книжки — за глибиною змісту, за новаторством відображеного, за роздумами та засобами їхнього втілення. Пан Михайло, який зараз сам собі продюсер, автор сценарію, режисер, оператор, має студію «Заповіт», шкодує, що «на жаль, поки що сам своє й дивлюся». Безумовно, що це — не касові фільми, не голлівудські блокбастери. Але це кіно про нас з вами. Про нашу пам’ять. Про це говорили глядачі, які зібралися в залі Музею літератури, щоб подивитись пронизливі стрічки про щастя. Недарма кінокритик Лариса Брюховецька недавно назвала Михайла Ткачука «останнім романтиком українського кіно».
Метр вітчизняного кінематографу каже, що проблемою сучасного кіно взагалі (не тільки українського) є змістовний бік фільму. А буде це плівка, відео чи інші електронні засоби — не має значення. Бо для цього автора найбільш цікавим і складним моментом роботи над стрічкою є монтаж — його цікавить не просто історичне чи сучасне кіно, а кіно стильне. «Коли ти зводиш воєдино ті непередбачені життєві моменти, які виникали під час зйомки, з матеріалами кіноархіву... Коли випадково прослухана пісня повертає драматургічну вісь сценарію й усе немовби стає на свої місця і ти розумієш, що дочекався знаку згори, і слава Богу, що ти його не проѓавив. І головне завдання тут — це так організувати нестилізовану дійсність, щоби в результаті отримати стиль». І ще важливо для Михайла Ткачука знайти свого глядача: «Сучасній людині непритаманний пафос, вона не схильна до трагічних переживань. Можливо, камерний масштаб розповіді виявиться сприятливішим для такої свідомості й буде здатний зворушити її»?
У залі Музею зібралися люди, які говорили вишуканою українською, були вдягнені у вишиванки — це була українська інтелігенція. Вони прийшли дивитися стрічки про себе. Бо «кінематограф від Ткачука» дає цю щасливу можливість глядачам відкрити українську історію, про яку ми два-три століття назад не могли й здогадуватися. Разом із своїми героями, розумні глядачі, про яких завжди мріяв пан Михайло, відкривали для себе білі плями історії — забутого гетьманства, карпатських мольфарів і старих замків, жахалися хаосу сфальсифікованої історії України і намагалися якось упорядкувати своє розуміння цього заплутаного та складного світу....
На жаль, із великої кількості фільмів на вечорі були представлені лише три — ретроспективні й нові. Перша картина — «Пані Сенаторка».
— Головною героїнею моєї стрічки, яку я зняв ще у 1992 році, стала Ірина Левчанівська. Вона — кіноаматорка, старовинного роду, і ще на початку минулого століття вже мала камеру. А мати її була сенаторкою в Польському парламенті, — розповів режисер. — І ми почали знімати сам процес створення цією жінкою фільму «Про маму», яку ув’язнили за те, що вона підтримувала вільну Україну. А як це відбувалося? Просто. Пані Ірина брала фотокартки матері, знімала їх, а потім наговорювала текст....
І тут відбулося щось неймовірне: Ткачук побачив світлину, де мати Ірини Левчинської була верхи на коні. Він вирішив оживити минуле і створити сюжет: колеги знайшли схожих дівчаток, на матір і тітку Левчинської, та коней, щоб були подібні до панських, і почали знімати фільм, який так і пізніше назвали — «Пані Сенаторка». І це була картина про знайдене щастя.
Для Михайла Ткачука найважливішим твором життя, як він сам зізнається, є документальний серіал «Загадка Норильського повстання». Він складається з чотирьох стрічок: «За ѓратами Півночі», «Вірус непокори», «Повстання духу», а також «Щаслива Настуня», роботу над якою завершено нещодавно на студії «Заповіт». Цей цикл розповідає про протест в’язнів проти нелюдських умов у норильських таборах ГУЛАГу влітку 1953-го, серед яких було близько 70 відсотків українців. Вони фактично створили у табірних пунктах територію свободи із власним самоврядуванням і висунули низку вимог не особистого, а політичного характеру. Повстання було придушене військами НКВС, а його ініціатори розстріляні, але сам факт: акція непокори тривала кілька місяців. Михайлові Ткачуку довелося зустрітися з колишніми вояками УПА: «Навіть зараз у це важко повірити: як в особливому режимному таборі вдалося підняти майже двадцять тисяч в’язнів»...
В основі стрічки «Щаслива Настуня» лежить доля героїчної жінки, учасниці тих трагічних подій — Анастасії Тарнавської з містечка Кіцмань Чернівецької області. Саме цей фільм змусив увесь зал плакати. Історія про долю жінки, яка належала до ОУН, і за що потрапила у табір, настільки зворушлива, що просто неможливо було її дивитися без сліз. Це не просто документальна розповідь про те, скільки пережила молода дівчина, не тільки її спогади про важку працю і приниження. Це також розповідь про щастя: Анастасія його мала попри за все, бо вишивала з ниток, які витягувала з простирадла, ікони Божої Матері й молилася на них... Матінка почула палку молитву і зробила так, щоб вона побачила на свої очі вільну Україну. Михайло Ткачук говорить, що поза циклом лишилися більше ста годинних інтерв’ю. «Мета кіноциклу — ОУН-УПА визнати українською армією. Щоб воякам дали заслужені нагороди на високому рівні. Щоб ці герої не бідували», — зізнається автор.
А фільм про видатного митця Едуарда Шейкіна був знятий російською мовою бо сам герой спілкувався нею, і зібраний матеріал (вірші та відгуки про митця), теж. Едуард Констянтинович певний час був художником-постановником Київської кіностудії ім.. О. Довженка. Фільм — це розповідь про його цікаве життя, про творчі досягнення, і про його особливе й особисте щастя..
Скільки людей, стільки й сценаріїв щастя. Але щастя людей, для яких найважливіше, чи почувається щасливою країна — не так багато. «Чим непомітніше, нижче, ближче до землі існування людини, тим характерніша її доля для долі всього народу і тим очевидніше, що саме вона повинна говорити тим, хто живе на цій землі сьогодні». Говорити не про минуле, а про майбутнє. Як там у Василя Стуса? «Як добре те, що смерті не боюсь я, і не питаю, чи тяжкий мій хрест...»
ДОВIДКА «Дня»
Михайло Ткачук народився у 1941 р. в м. Томськ (Росія). За першою спеціальністю він інженер-фізик. У 1970 році закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого, працював режисером на «Київнаукфільмі», «Укркінохроніці», «Укртелефільмі» та Кіностудії ім. О. Довженка. Автор науково-популярних та документальних стрічок, таких, як «Мандри в країну Чаянова», «Райські острови гетьмана Сагайдачного», «Мольфар з роду Нечаїв», «Лучеськ Великий на Стиру», «Пані сенаторка», «Здобути або не бути», «Близькі та далекі», «Кінець кільця»... У 2006 році на фестивалі документального кіно «Український контекст» його цикл «Загадка норильського повстання» отримав диплом «Свобода як найвища цінність». У 2007 р. Михайло Ткачук нагороджений премією імені Василя Стуса, у 2008 р. — Шевченківською премією.
