Якщо і є в європейській кінорежисурі (яка вельми багата на імена) хтось, хто міг би претендувати на звання «enfant terrible», «жахливого дитяти» — то це, звичайно австріяк Міхаель Ганеке. Проте його приналежність саме до австрійської кіношколи нині доволі умовна: свої останні картини він знімає у Франції і саме цю країну представляє на кінофестивалях, отримуючи все більш вагомі призи. Так, зокрема, сталося і з його свіжою стрічкою «Приховане» — на останніх Каннах вона принесла авторові «Золоту пальмову гілку» як кращому режисерові.
Проте свою репутацію жорсткого і холодного митця Ганеке здобув усе ж у себе на батьківщині, де починав із так званої «трилогії насильства», яку склали «Сьомий континент», «Бенні та його відео» і «Забавні ігри». Особливо шокував кінематографічну громадськість останній із названих фільмів. Із прем’єри на Каннському фестивалі 1997 року журналісти й критики — люди з професіонально загартованими нервами — розбігалися юрбами, бо витримати витончене садистське видовище могли лише одиниці. Патологічні «ігри», результатами яких стає повільна, болісна смерть цілої родини, так врізаються в пам’ять, що потім навіть бракує мужності переглянути цей фільм іще раз.
У «Прихованому» знаряддям тиску і насильства знову, як і в «Бенні...» й «Забавних іграх», стає відеозображення — той вид візуальної інформації, яким легше за все маніпулювати. Саме ця легкість підштовхнула Бенні до вбивства дівчини й дозволила двом катам із «Забавних ігор» керувати ходом сюжету, просто «перемотуючи» несприятливі для них ситуації. В останньому ж фільмі Ганеке панує тотальний вуаєризм, параноя підглядання. Цілком благополучну (як і в попередніх фільмах) буржуазну родину — в головних ролях Даніель Отей та Жюльєтт Бінош — починає переслідувати гострозорий, терплячий і недобрий оператор. Він не робить нічого особливого. Просто знімає зовні життя цього, на перший погляд, благополучного дому, а потім підкидає касети жертвам стеження.
І поступово ця нібито безпечна забава проявляє те саме «приховане» в житті Жоржа (Отей), виводить на світло його старий і страшний гріх, вчинений ще в ранній юності. Виявляється, освічений і забезпечений інтелектуал свого часу з примхи та дитячого самолюбства скалічив життя своєму одноліткові, арабу.
І ось із цього моменту картина від наміченого ірраціонального, неконтрольованого жаху скочується до наскрізь передбачуваного соціального (політичного, расового) конфлікту. Ганеке не досліджує, копітко і безжалісно, як у своїх кращих фільмах, зворотний бік свідомості сучасного йому обивателя, ні. Він просто приймає позу прокурора, викривача вад ситого суспільства на прикладі однієї, очевидно, не найгіршої родини. Він викриває непривабливе «приховане» з пафосом газетного публіциста, і заради цього завдання навіть відправляє на той світ антипода Жоржа — того самого арабського хлопчака, який уже виріс, але так і не оговтався від давньої травми. Але, в процесі зривання всіх і всіляких масок, Ганеке мимоволі розкриває і себе, оголяє і свою нехитру таємницю — наполегливе й постійне наслідування стилю та принципів великого воїна з буржуа на екрані — Луїса Бунюеля. Однак там, де Бунюель точно, дотепно, легко демонстрував скромну (тобто дуже, до зникнення, маленьку) чарівливість буржуазії, препарував її таємні вади в дивовижному атракціоні кіноабсурду, Ганеке з похмурою міною, монотонно і невинахідливо бубонить прописні істини. Або, точніше, — банальності.
Так спроба виявити темний бік ненависного середнього класу обернулася сеансом саморозвінчання.
А який би міг вийти фільм — найстрашніший.
