Спектаклем «Біси» завершилися гастролі театру «Современник». Легендарний польський режисер Анджей Вайда, спираючись на інсценування роману Достоєвського, написане Камю, розповів разом із російськими акторами страшну історію, яка може статися із суспільством, якщо підміняються етичні критерії та верховодять демагоги — посланці зла. Це передчуття катастрофи глядачі відчувають у чорному заднику сцени, у ворушінні бісів, коли інтриги, обман, убивства та самогубства виправдовуються «великими» цілями спільної справи побудови «земного раю» (всі раби і в рабстві рівні, все зруйнуємо, а інші нехай будують, зуб за зуб)... Слова Достоєвського резонують, особливо гостро їх відчувають кияни, адже за стінами Театру ім. І. Франка, в якому проходили гастролі, політичні пристрасті розжарені вкрай. Більш як два тижні українці мітингують на Майдані Незалежності, відстоюючи своє право на демократію. Напевно, тому текст Федора Михайловича, що звучить зі сцени, набуває для нас особливого звучання, нагадуючи зокрема й про небезпеку бісівщини.
Сюжет спектаклю сконцентрований. Шанувальники Достоєвського дещо розчаровані схематизмом прочитання роману. В інсценуванні скорочено багато сцен, повністю прибрана губернаторське подружжя та Кармазінов, зменшена лінія Степана Трофімовича Верховенського. Для акторів залишено мало часу, щоб показати своїх героїв, проте влученням у десятку можна назвати акторську інтерпретацію Сергія Гармаша (капітан Лебядкін) і Олени Яковлєвої (Лебядкіна).
«Дню» вдалося поговорити з провідним актором «Современника» Сергієм Леонідовичем Гармашем, який розказав про те, як створювався спектакль, роботу з легендарним Вайдою, про кіно- та серіальні проекти, а також про свої українські корені й іще багато іншого.
ПРО «БІСІВ»
— Сила класики в тому, що минають роки, навіть століття, а питання, порушені у великих творах, залишаються для людей актуальними, — підкреслив Сергій Гармаш. — Федір Михайлович Достоєвський зумів передбачити те, що може статися з Росією в майбутньому. Тому аж ніяк не випадково критики називали його роман «політичним памфлетом на революційно-демократичний рух». Він розповідає про події 60 — 70-х років XIX століття, а глядачі, які дивляться наш спектакль, жваво реагують на кожне слово, що звучить зі сцени. Вони бачать у постановці картину багатьох сьогоднішніх подій, які відбуваються не лише в Києві на Майдані Незалежності, а на всьому пострадянському просторі. Чимало відповідей на важкі запитання можна знайти в романі Достоєвського. Я вважаю, що «Біси» — це роман-попередження й політичний заповіт письменника.
Я вперше прочитав «Бісів» ще в студентські роки. Потім, через деякий час, знову перечитував. І щоразу ловив себе на думці, що знаходжу нові пласти, які не помітив раніше в цьому романі. Наприклад, Достоєвський пише, що навіть в ім’я всесвітнього торжества свободи, рівності й братерства не можна переступати етичну межу. Він попереджає нас про лжепророків і про те, що ніяка, навіть велика мета, не може виправдати людину, що без деспотизму ще не бувало ні свободи, ні рівності... Зауважте, що письменник написав про це понад 150 років тому.
Я ні хвилини не сумнівався, їхати нашому театру «Современник» на гастролі до Києва чи ні. Побоювань, що тут неспокійно, й наші виступи не на часі, в мене не було. Ми не могли підвести киян і свою публіку. Адже за останні роки тут у нас з’явилися справжні шанувальники, які не пропускають жодного спектаклю. Мені здалося, що нашу версію «Бісів» київські глядачі прийняли навіть краще, ніж московська публіка. А це дуже важливо. За декілька днів, що я в Києві, деякі представники українських ЗМІ наполегливо питали: «Як ви коментуєте нинішню ситуацію в Україні»? Але я не політик, а артист і вважаю, що робити якісь політичні заяви мені, який живе в Москві, некоректно. Хоча я не приховую, що переживаю, як події підуть далі. Адже я українець. У Херсоні в мене досі живе мама й родичі. Дуже хочу, щоб мир і спокій були на українській землі...
ПРО ВАЙДУ
— Наш спектакль «Біси» народився за півтора місяця. Анджей Вайда — легендарний режисер. До цього твору Ф. Достоєвського він звертався протягом свого життя декілька разів. На початку 70-х він поставив «Бісів» у Краківському старому театрі. Потім робив кілька версій у різних країнах. У «Современнику» він використав для інсценізації п’єсу Альберта Камю «Одержимі», написану на основі «Бісів» Достоєвського. Перед початком роботи Вайда подивився декілька наших постановок, а потім прийняв рішення, хто з акторів буде у нього грати. У спектаклі задіяні 30 акторів, і всі ми працюємо без дублерів.
Репетиції проходили дуже цікаво й чітко. За столом ми сиділи всього один день, а потім відразу пішли на сцену. Вранці репетирували, а ввечері збиралися в залі, й режисер нас запитував про постановку. Він уважно вислухував зауваження, пропозиції. Потім розказував, як він бачить спектакль, сцени, ролі. Ми відверто розмовляли. Вайда — великий режисер, і, не зважаючи на те, що він дуже знаменитий (Оскарівський лауреат, автор таких відомих стрічок, як «Попіл і алмаз», «Дантон», «Людина із заліза» та інші, ставив спектаклі у провідних театрах Англії, Польщі, Югославії, Швейцарії, Японії. — Т. П.), при близькому знайомстві виявився аж ніяк не диктатором. Він давав нам можливість заглибитися в роль, залізти в шкуру героя, але при цьому, дуже ненав’язливо, підштовхував до рішення, яке вважав правильним. Хоча я не можу сказати, що спектакль у нас вийшов на всі сто... Є певний схематизм, але, незважаючи ні на що, я щасливий, що Анджей Вайда дав мені шанс зіграти образ капітана Лебядкіна. Він — блазень, п’яниця, тиран, боягуз, поет-графоман, тобто я граю роль, де є можливість проявитися в акторському плані.
ПРО СВОЇХ І ЧУЖИХ
— На зйомках фільму «Свої», які проходили на Псковщині, ми подружилися з Богданом Ступкою. Я його навіть «батьком» почав звати. Ті дні для мене стали справжньою школою майстерності. Ми з Костею Хабенським, який грає роль Політрука, із захопленням стежили як високопрофесійно працює Богдан Сильвестрович.
Коли режисер Дмитро Месхієв дав мені прочитати сценарій «Своїх», то я ні хвилини не сумнівався й відразу сказав «так». У фільмі я зіграв роль Чекіста — образ складний, колоритний. Фільм розповідає про важкі перші дні Другої світової війни. Драматична ситуація — коли стираються грані: хто свій, а хто чужий, хто ворог, а хто друг? Обставини примушують кожного робити власний вибір.
Після зйомок стрічки «Свої» Ступка запропонував мені зіграти в одному із спектаклів Театру ім. І. Франка, який він очолює як художній керівник. Спочатку ми думали, що я введуся на роль Дмитра в їхній версії «Братів Карамазових».
Достоєвский — знаковий для мене письменник. До речі, працювати в театр «Современник» я потрапив завдяки ролі Міті Карамазова. Дипломним спектаклем зі сценічної мови в Школі-студії МХАТ, яку я закінчив, був спектакль «Карамазови». На худраді я читав уривок «Розмова на великій дорозі» Тургенєва і «Монолог Мітьки Карамазова» Достоєвського... Через 10 років режисер Фокін поставив у нас у театрі «Карамазови й пекло», і цей спектакль досі в репертуарі «Современника»... Ви знаєте, я вважаю, тексти Федора Михайловича треба обов’язково читати акторам. Вони для них стануть тренінгом для проникнення в нашу професію, щоб повніше розкривати свої внутрішні можливості...
Цього разу в Києві з Богданом Сильвестровичем ми обговорили наші майбутні спільні плани. Я обов’язково зіграю в Театрі ім. І. Франка, причому українською мовою, але не в «Братах Карамазових». Зараз ми разом вибираємо п’єсу.
ТЕАТР ЧИ КІНО?
— У мене ніколи не виникало дилеми: театр чи кіно? Саме на сцені актор може експериментувати, професійно зростати. А в кіно використовує твої театральні напрацювання.
Підробітки на стороні (участь в антрепризах, зйомки в кіно і серіалах) — реалії нинішньої театральної ситуації. Не тільки в Росії, але й у країнах СНД. Але я ніколи не занижую свою професійну планку. Так, у репертуарному театрі я пропрацював 20 років і дуже люблю свій «Современник», але я все одно погоджуюся на зйомки. Але я ні за які гроші не знімуся в рекламі. Для мене це принципова позиція.
Я розумію керівництво театру, коли їм не хочеться відпускати нас на зйомки, але ж кіно робить акторів більш популярними, й це, за великим рахунком, йде на користь рідному театру. Захоплююся Галиною Борисівною Волчек, як чудовою жінкою і як прекрасним режисером. Вона завжди знає, чого хоче добитися, і з нею працювати неймовірно цікаво. Я вдячний Галині Борисівні за дуже багато речей. Вона допомогла мені по життю і в акторській професії.
Нині знімається дуже багато картин. Звісно, не всі вони якісні. Але якщо за справу беруться Абдрашитов, Балабанов, Хотіненко, Месхієв або Тодоровський, то я впевнений, що фільм вийде. І якщо вони мене покличуть, то я обов’язково погоджуся з ними попрацювати.
Я з великим задоволенням згадую зйомки фільму «Коханець». Щовечора ми втрьох з Валерою Тодоровським і Олегом Янковським шли вечеряти й поступово наша вечеря переходила в репетицію. О 9.00 ми приходили на знімальний майданчик, і Валера знову пропонував цікаві режисерські ходи. У мене створилося враження, що в період роботи над «Коханцем» він взагалі не спав. Я радий, що стрічка сподобалася глядачам, її оцінили критики, і нині вона зажила своїм екранним життям...
Серед акторів старшого покоління побутує думка, що серіали — це другосортне кіно. Я хочу їм заперечити. Важливо, як особисто ти ставишся до своєї ролі. Якщо ти любиш свою професію, то ніколи не будеш халтурити перед камерою. Мені не соромно за міні-серіал «По той бік вовків». Глядачі люблять серіал «Каменська». Там помінялися режисери, що знімали стрічку, в мене є претензії до сценарію, але я стараюся свою роль завжди грати добре. Звісно, коли ми вже робимо четверту «Каменську», безглуздо говорити, що в мене залишився колишній інтерес, але я не халтурю. Зараз знімаюся у двох хороших серіалах. Назви говорити не стану, щоб не відлякнути успіх. Назву лише імена авторів, за чиїми творами написані сценарії, — Солженіцин і Пастернак.
ПРО МОРЕ І МАЙСТЕРНІСТЬ
— Україна — моя батьківщина. На вулиці Гагаріна в Херсоні досі живе моя мама. За найменшої можливості я стараюся приїхати додому і буваю там досить часто. Спілкуюся зі своїми однокласниками. Приїжджаю на зустрічі випускників. Хоча вже 30 років минуло, як ми закінчили школу. Одного разу в одному з інтерв’ю мене спитали: «А меморіальна табличка на будинку школи висить, що тут вчився Сергій Гармаш»? Я розсміявся. Незабаром приїжджаю додому, а колишні однокласники мене питають: «Ти хочеш табличку»? Маячня! Яка табличка? Я не естрадна «зірка»: мішуру й галас не люблю. Я актор театру «Современник» і пишаюся цим званням. Ніколи на зіркову хворобу не страждав. І саме слово «зірка» в контексті «актор драматичного театру» не приймаю.
Я з дитинства не мріяв про театр, а про море. Захоплювався вітрильним спортом, збирався вступати до мореходки. Навіть брав участь у змаганнях у Маріуполі (тоді Жданові). Ви знаєте, досі яхти й море мені часто сняться...
Фактично актором я став випадково. Після восьмого класу мама купила мені довідник для абітурієнтів. Гортаю його і раптом читаю: Дніпропетровське театральне училище. Вирішив ризикнути й відвіз документи, хоча в школі я не брав участі в самодіяльності, не відвідував гуртків і взагалі був не найкращим учнем. На екзамени поїхав разом з батьком. Основний екзамен — «майстерність». Терміново вивчив байку і пригадав вірші Ісаковського, але треба було прочитати уривок з прози. І я голосом Райкіна розказав одну його інтермедію, яку запам’ятав за платівкою. Приймальна комісія очі викотила від такого нахабства, але мене прийняли...
Я закінчив Дніпропетровське театральне училище за фахом «Артист театру ляльок». Потім служив у армії й лише потім вступив до Школи-студії МХАТ. Про роман із «Сучасником» я вже розказував. Він триває в мене вже два десятиріччя.
ПРО СІМ’Ю
— Разом із дружиною, актрисою Інною Тимофєєвою, я давно працюю в «Современнике». Ми разом училися акторським премудростям у Школі-студії МХАТу. Я закохався в Інну на першому курсі, й уже більш як 20 років ми одружені. Я ніколи не піарив дружину: ні в кіно, ні в театрі. Ми практично не граємо з нею разом на сцені, хоча могли створити сімейний акторський підряд і їздити, наприклад, з антрепризою, виступати на вечорах. Єдиний спектакль, у якому ми виступаємо разом «Ще раз про голого короля» Л. Філатова. Хоча Інна — чудова актриса, але чомусь режисери нас не бачать партнерами. Значить, так тому й бути. Головне, щоб щастя і кохання не покинуло наш дім.
Я багато сил витратив на те, щоб наша дочка не схотіла стати актрисою. Я не бачу в Даші акторських здібностей. Тому ми її не віддавали на танці, не навчали співу. Вона у нас багато часу витратила на вивчення англійської мови й показує дуже хороші результати. Захоче займатися творчістю, може, наприклад, стати кінопродюсером і зовсім не обов’язково їй бути актрисою.
ДОВІДКА «Дня»
Сергій Леонідович Гармаш народився 1 вересня 1958 року в Херсоні. Закінчив Дніпропетровське театральне училище та Школу-студію МХАТ. У 1984 р. був прийнятий до трупи Московського театру «Современник». Сьогодні — один із провідних артистів цього театру. Грає цікавий і різноманітний репертуар: Лопахін у «Вишневому саду» Антона Чехова, Старший брат у «Карамазови й пекло» за мотивами пізнього Достоєвського, Сатрапюк у «Крутому маршруті» Євгена Гінзбурга, Альфонс у «Трьох товаришах» Еріха Марії Ремарка, Трьошкін у «Коті домашньому середньої пухностості» Володимира Войновича і Григорія Горіна, Сергій у «Титулі» Олександра Галіна, Михайло в «Мурлін Мурло» Миколи Коляди, Перший міністр у «Ще раз про голого короля» Леоніда Філатова, Обчищений в «Балалайкін і К о » Салтикова-Щедріна, Капітан Лебядкін у «Бісах» Достоєвського та інших спектаклях.
Гармаш дебютував у кіно у фільмі «Загін». Нині в творчому активі актора більш як 70 стрічок, зокрема: «Свої», «Коханець», «Мій зведений брат Франкенштейн», «72 метри», «Ворошиловський стрілець», «Єрмак», «Фатальні яйця», «Моондзунд», «Сталінград», «Час танцюриста» та інш. А також він знявся в популярних серіалах «Каменська», «По той бік вовків» та ін.
