У Коктебелі відбувся Третій джазовий фестиваль Live In Blue Bay, почесним гостем якого був відомий музикант і вокаліст-імпровізатор. Сергій Манукян — одна з небагатьох зірок сучасного джазового вокалу, талановитий інструменталіст, композитор, аранжувальник, акомпанував собі на електричній Yamahа, а його партнерами були: клавішник Валерій Гроховський, гітарист Павло Чекмаковський і барабанщик Артем Федотов. Таке враження, що Манукян керує людськими емоціями, володіє передачею почуттів на відстані, а силою музичної думки створює нову реальність. Сергій Володимирович має гіпнотичний голос і просто магічно виконує джаз. Це актор невичерпного ентузіазму нині є одним із найбільш запитаних музик нашого часу. Його колосальне творче Я привело до розробки свого, незрівнянного стилю. Останні двадцять років Сергій Манукян успішно створює власні композиції. Кожна мелодія пронизана духом справжнього джазу, а вокальна пластика його композицій і глибоке розуміння законів гармонії демонструють слухачам яскраву особистість, професіонала високого рівня.
— Сергію Володимировичу, ви один із небагатьох на пострадянському просторі, хто любить імпровізувати в справжній джазовій вокальній манері. Ви з 12 років на сцені. Цьому сприяли ваша родина і східне коріння, чи не так?
— Я з обережністю ставлюся до понять «Національні риси», «ментальність»... Ставлення до людей за ознаками національності створює фальшиве враження про людину. Я народився в Грозному, мої батьки прекрасно говорили російською і вірменською. Вони не музики, але чудово знали народну й академічну музику, а також любили естрадні пісні тих років. У нас удома всі багато співали. Ця традиція культивується й нині в моїй родині: ми часто сідаємо за рояль, граємо, співаємо — я, дружина і мої четверо дітей.
— Ви за дипломом — барабанщик, а за сутністю — джазовий імпровізатор...
— Є такий жарт. Запитують музики один одного: «Ти на чому граєш? Один говорить: «Я — на гітарі, інший — на бас-гітарі, третій — на фортепіано, а четвертий зізнається — ні на чому». Тоді йому кажуть: «На барабані гратимеш»... Я вважаю, що саме єство виконавця — бути музикою і немає значення, на якому інструменті він грає. Якщо музика не сформувався, то не вийде ні гітарист, ні барабанщик — ніхто! Мене сформувало глибинне ставлення до музики. Я барабани не полишаю, вони мені допомагають. Я коли граю чи слухаю — повністю підкоряюся музиці. Не я вирішую, яка буде музика, а вона вирішує, яким буду я.
— Буває, що за хвилину до виходу на сцену музикант говорить: «Не знаю, що зараз гратиму». На концерті слухаєш і думаєш, навіщо чується безформний потік свідомості, що виконавець хотів сказати публіці?
— Для мене обов’язково має бути попередній загальний задум. Я маю так «розповісти», щоб було зрозуміло всім, а не лише підготованому слухачеві. Має зрозуміти й той, хто вперше чує таку музику взагалі і мене зокрема. Ми маємо не «кодовано» виступати, а максимально доступно для слухача. Я звертаюся з повагою до публіки, але «планки» не знижую. Музика, скільки живе, стільки вдосконалюється.
— Зараз у вас чудовий ансамбль, але при цьому кожен музика цінний сам по собі. А ви давно виступаєте разом?
— Доповню: і кожен із моїх колег уміє слухати себе й інших. Із Валерою Гроховським і Пашею Чекмаковським я працюю десять років. Барабанщик Артем Федотов виріс у мене на очах, прийшов ще хлопчаком...
— Вас музикознавці порівнюють із Стіві Вандером і Реєм Чарльзом. Як ви ставитеся до таких паралелей?
— Напевно, не вірно за мене вирішувати, хто на мене вплинув. Це взагалі поверхове розуміння того, що я роблю. Хоча я не виключаю їхньої ролі. Моя музика була б пустопорожньою, якби я орієнтувався лише на них. Ми маємо йти до джерела, з якого «пили» ці великі майстри: Моцарт, Гайдн, Гендель, Чайковський, Мусоргський, Рахманінов, а пізніше — Beatles, Стіві Вандер. Сьогодні музика перестала бути таїною завдяки технічним досягненням (раніше, щоб послухати Моцарта, потрібно було побувати на його концерті). Нині все інакше. Наприклад, Рахманінов і Прокоф’єв були останніми з тих, хто заробляв власною музикою та її виконанням. Був період, коли композитори перелякалися виконавців і це трохи «вбило» композиторів...
— Уперше чую таку думку.
— Зараз конкурс — це змагання «читців» чужих творів. Виконавець вийшов, прочитав Достоєвського — і начебто до Достоєвського прирівнюється. Я порівнюю навіть великих музик — Ріхтера, Гілельса, Софроницького — з читцями старожитніх ієрогліфів, манускриптів. Та все ж таки, вони — не автори, а оповідачі, інтерпретатори чужих думок.
— В одному інтерв’ю ви сказали: «Музика більша за людей». Розтлумачте цю думку!
— Люди йдуть, а музика залишається. Якщо задуматися про те, скільки всього нам дав Господь Бог, причому безкоштовно... А ми цим гендлюємо. Він нам дав безкоштовно можливість уловлювати музику, писати картини, вірші, винаходити. А головне, дав сонце, повітря, воду та їжу. Хочеш будувати — ось тобі камінь, дерево, оброби й будуй. Їсти хочеш? Ось тобі тварина, ось — рослина. Усе дав і не сказав: ви мені за це щось винні. Лише сказав: одне одного любіть! Хоч би того, хто поруч (так небагато натомість попрохав). А ми навіть це не можемо...
— Як ви ставитесь до нинішньої музичної педагогіки?
— Наприклад, в американській Школі Берклі (вищий музичний навчальний заклад у Бостоні, США. — О.К.) навчають або на композиторів, або на виконавців. Композитори мають вивчити коло певних предметів: інструментовку, навчитися вибудовувати музичний ряд тощо. А виконавець — вміти грати все в усіх тональностях. Але жоден великий композитор із Берклі ще не вийшов! Випускається певний ремісник, який багато що вміє. Звідти виходять натовпи прекрасних аранжувальників, яких у нас немає. Їх не вміють у нас учити. У нас естрадна музика убога через те, що ніхто не вміє справді добре аранжувати. У нас не пишеться, хто аранжувальник на дисках. Неначе цієї професії в природі не існує. А насправді прикрашання пісні — велика, потрібна річ! Колись виступав у ресторації в Сочі. Підійшов мужик і говорить: «Дам сто карбованців — виконайте «Катюшу». Ми зіграли, а він забрав сто карбованців назад: «Хлопці, ви граєте неправильно!» У перерві я став згадувати, що й до чого. І згадав, що 1942-го, коли Блантер створив «Катюшу», на початку запису був мелодійний вступ, а ми його — не зіграли. А чоловік хотів послухати саме те, перше аранжування, яке він знав і яке йому подобалася. Коли ми зіграли «Катюшу» ще раз, але вже зі вступом, то він підійшов до нас і дав тисячу карбованців, сказавши: «Зіграйте так само десять разів»! От як люди запам’ятовують аранжування.
— Розкажіть про ваш тил — родину?
— У мене четверо дітей. Старший син — спортсмен, займається настільним тенісом, він тренер, живе в Естонії. Друга дочка одружена з шотландцем, вчиться в Единбурзькому університеті на англійського філолога. Тиждень тому я став дідом: вона народила мені онука. Молодша дочка цього літа вступила на філософський факультет МДУ. А синові — 11 років, він пішов до четвертого класу. Їх усіх народила моя дружина Марина. Вона розумна, освічена, пише філософські ліричні вірші, які можна прочитати в Інтернеті, займається домашнім господарством і є хранителькою нашого родинного вогнища.
