У київському, і ширше, українському культурному контексті Сергій Маслобойщиков цікавий у першу чергу своєю універсальністю, вмінням займатися багатьма речами без шкоди для твору. Він є одним iз найцікавіших художників театру — спектаклі в його декораціях та костюмах йдуть на кількох столичних сценах. На його рахунку також найцікавіший повнометражний фільм «Співачка Жозефіна і мишачий народ» за новелами Кафки, власні театральні постановки. Працює він повільно і ретельно: тут саме той випадок, коли «обробка», якість опусу — на першому місці. Наприкінці цього року, після довгої перерви, Маслобойщиков знову змусив говорити про себе. Після кількох сценографічних успіхів у нашому місті він здійснив постановку спектаклю «Кармен» у Будапешті. І, що ще більш неймовірно, практично на підході його другий повний метр під робочою назвою «Шум вітру». В умовах, коли кіно в Києві знімати вже практично неможливо, ця новина є особливо втішною. Наша розмова, власне, відбулася у монтажній кімнаті на студії Довженко, де незліченні дублі «Шуму вітру» з’єднувалися у цілісну картину.
— Почнемо з вистави. Що це за робота, з ким ви втілювали її?
— Це драматична фантазія на тему Проспера Меріме, Пушкіна, музики Бізе, оперного лібрето Мельяка та Галеві, іспанського фольклору, а також листів Бізе та Меріме.
— Яким був ваш обсяг роботи?
— Я був і автором п’єси, і режисером, і художником по декораціях і костюмах — єдине, музику написав Бізе.
— Наскільки далекою є ваша інтерпретація від хрестоматійної «Кармен»?
— Насправді для мене це — певною мірою розповідь про міф Кармен. Мене цікавило, як складається міф, механіка цього процесу. Досить банальна історія стала дуже значущою і відомою. Чому раптом? Я для себе це сформулював так: усе, що ми бачимо і переживаємо в житті, нічого не значить доти, доки ми не вкладаємо своє ставлення, доки ми не навантажуємо ці події своїми власними змістами. Далі ці змісти обростають іншими змістами, і в такий спосіб ніби нашаровується міф, росте сніжною грудкою. Можливо, історія Кармен — про це. Вона пов’язана з тим, як двоє чоловікiв у своїй пристрасті весь час намагаються очиститися від різних побічних світів, від усіляких впливів, мотивів. Грубо кажучи, вони поступово стають голими у тому розумінні, що вони весь час відкидають те, що заважає їхнiм відносинам. Але герої «Кармен» не повністю контролюють ситуацію. Навіть у коханні двох завжди бере участь третій — Бог, якому ці відносини теж належать. Іншими словами, їхні взаємини належать не їм одним, і кожен з них хоче привласнити цю історію собі. У підсумку програють усі.
— Якою ж у вас вийшла Кармен? Носителька неприборканих пристрастей, фатальна жінка?
— Ні, що ви. Моя Кармен — ніжна жінка, просто вона заплуталася.
— З яким театром ви працювали?
— Він має назву «Мадяр Сінхаз». Нинi у Будапешті побудували новий Національний театр, котрий діє за бродвейською системою — тобто на кожен конкретний спектакль набираються актори з усіх театрів Угорщини. А постійна трупа Національного театру перейменована на «Мадяр Сінхаз» — «Угорський театр», з ними я й працював.
— Чи знайомі ви вже з реакцією публіки та преси на постановку?
— В цілому ще ні, але ті відгуки, про які знаю, дуже схвальні. Хоча, слід зазначити, мова вистави є незвичною для традиційного угорського театру, вона більше побудована на метафорі.
— У такому разі з акторами традиційної школи могли виникнути певні труднощі. Чи задоволені ви роботою трупи?
— Цілком, хоча, напевно, можна було б домогтися й кращого результату. Але, врахуйте, для постановки було відведено невеликий термін — лише шiсть тижнів. Так чи інакше, виконавці з головними завданнями, як на мене, справляються. Кимось задоволений більше, кимось менше. Можливо, вони ще наростять у цьому спектаклі більше того, що роблять зараз.
— Дозвольте тепер перейти до вашої кінематографічної, так би мовити, іпостасі. Я бачу, що ваша друга повнометражна картина вже у стадії монтажу.
— Більше того. Я повинен закінчити фільм наприкінці року, тобто вже наступного місяця. Отже, практично все зроблено.
— Наскільки змінився первісний задум?
— Це вже зовсім інший фільм. Я навіть чергового разу думаю поміняти назву.
— Чи можете сказати, що у вас виходить — хоча б за жанром?
— Нічого б не мав проти, якби «Шум вітру» (назвемо поки його так) назвали сімейною драмою. Тут троє головних героїв — чоловік, жінка та дитина, тобто — батько, мати, син. Є й інші різні «трикутники», що перетинають цей трикутник; різні ситуації, до яких втягують персонажів, життя, що розкидає їх по різних кутах. Можливо, фільм ще й про зрадництво, зраду внутрішнього світу. Адже, як правило, ми вважаємо, що всі наші мрії колись здійсняться. Але здійснення увесь час відкладаємо, і ось настає момент, коли ми розуміємо, що це не здійсниться ніколи. Більш того, одного прекрасного дня ми самі розправляємося з нашими мріями. Спочатку ми їх робимо примарами, відсуваючи їх від реальності. І, зрештою, коли ці примари починають нам набридати, стають тягарем, ми з ними розправляємося. Ось про що моє кіно.
— Зважаючи на все, ви виступили сценаристом і вистави, і фільму.
— Так, це абсолютно оригінальні версії. Щоправда, у виставі я спирався на певні тексти, музику використовував активно. А у фільмі — оригінальний сценарій, він не пов’язаний з жодним джерелом. Є маленький парафраз iз поеми Ґете «Лісовий цар», але це скоріше фабульна відповідність, з текстом Ґете ніяк не пов’язана.
— Судячи і по виставі, і по фільму, тема, що вас хвилює найбільше, — інтимні стосунки, камерна драма в малому, людському колі.
— Ви цілком точно помітили. Я намагаюся віддалитися від якихось великомасштабних соціальних ідей та наблизитися до людини, її внутрішнього життя, конкретних щиросердечних проявів, мрій, рефлексій. Це мені здається найцікавішим, тим більше, що світ стає іншим, і ці речі втрачають значущість. Але насправді усе в житті виникає саме з внутрішнього простору, з перших, маленьких паростків, з того, що переживає окрема, жива людина...
