— Гадаю, буде багато каменів у мій город. Адже все тихо
й спокійно, поки ніхто нічого не робить, а варто почати, як чуєш докори:
мовляв, він і концепцію розробляв, він і в експертній раді, і тут же свої
роботи пропонує... Насправді, це так і є, адже ініціатива проекту належить
Віктору Хаматову, Олександру Соловйову, Олексію Титаренку, Анатолію Криволапу
й мені. Може, це й не дуже скромно виглядає, однак відступати вже було
нікуди.
— Привілей першого явно сумнівний, адже саме йому дістаються
всі гулі...
— До цього мені не звикати. Якось я почув на свою адресу
таку фразу: «Сільваші використовують як прапор, об який потім витирають
ноги». Я цю сентенцію перевіряю на собі з 1987 року. До речі, концепція
створення в Україні музею сучасного мистецтва виникла тоді ж. Скільки разів
я виступав і на різних круглих столах, і на зустрічах в Міністерстві культури,
пам'ятаю навіть пропонував, щоб колишній музей Леніна (тепер Український
дім) передати під музей сучасного мистецтва. Найсмішніше, що тоді це здавалося
реальним.
З висоти сьогоднішнього дня я розумію: тоді для цієї ідеї
ще був не час. Жертвою зволікання стало багато кардинальних робіт початку
90-х, так само, як і безліч робіт 50 — 70- х років — за цей час вони просто
опинилися на Заході. Однак тепер процеси, які десять років тому здавалися
бурхливим виром, чітко викристалізувалися, прояснилися їхні основні тенденції,
головні постаті. Це й необхідно зафіксувати в колекції майбутнього музею.
Але музей сучасного мистецтва — не лише фіксація, консервація часу в артефактах
і персоналіях, він має бути живим — займатися лабораторією, акумуляцією
нових ідей. А також, як і будь-який інший музей, покликаний встановити
ієрархії, згідно з якими сформується чітка інфраструктура художнього життя.
Але найголовніше — цей музей має дати відповідь на запитання, що таке сучасне
мистецтво. Запитання, яке, чесно кажучи, й мене дуже цікавить.
— Який збіг, мене теж... — На нього досить важко
відповісти. Спочатку слід розмежувати два поняття: мистецтво сучасників
і «сучасне мистецтво». Якщо з першим все зрозуміло, то друге я визначив
би як зону «на-межi», в якій не існує закритих зон, скасовані табу, всі
традиційні види й жанри проникають один в одного, змішуються. Наприклад,
мода — ідеальна ілюстрація того, що таке сучасне мистецтво. Вона використовує
музику, фотографію, театр, танець, інсталяцію, живопис, боді- й відеоарт;
це й явище культури, й соціальне явище, й шоу, й водночас виробництво.
Зараз багато хто, й резонно, може заперечити, що «сучасне
мистецтво» (або contemporary art) на Заході й у Києві — це дві різні речі,
оскільки багато в чому contemporary art — це мистецтво технологій, рівень
розвитку яких у нас і на Заході непорівняний. До того ж, на відміну від
Заходу, традиційне мистецтво органічно переростало в мистецтво модерну,
модерн — у модернізм, а модернізм — у постмодернізм, і відповідно нині
всі ці ніші природно зайняті та благополучно співіснують без того незрозумілого
напруження, яке дуже характерне для українського художнього життя. А в
нас після «чорної діри» в мистецтві з 20-х до кінця 50-х, коли ні про яке
сучасне мистецтво не могло бути й мови (лише в деяких художників були спроби
пунктирно, точечно зв'язати свою творчість з тим, що відбувалося на Заході),
можна говорити про якийсь рух лише з середини 80-х років. А вже до середини
90-х ми творче синхронізувалися з тим, що відбувається на Заході.
— А як буде формуватися експозиція майбутнього музею?
— Дві основні тенденції 90-х виражали групи — «Живописний
заповідник» і «Паризька комуна»: «Заповідник» я з самого початку вистроював
як модерністську ситуацію (внутрішньо виростаючи з модернізму, ми прийшли
до живопису, який вже знайшов свою власну мову), тоді як «Паризька комуна»
тяжіла до постмодернізму. Ці дві групи визначали обличчя 90-х — тому їхня
творчість і буде основою майбутньої експозиції музею. Плюс ще декілька
персоналій. Тут ми орієнтуємося на особистості. Незалежно від того, позитивним
чи негативним є чийсь внесок у сучасне мистецтво, завжди присутня самоцінність
особистості. Причому ми оперуємо 10 — 15 іменами, не більше.
Проте постає закономірне запитання: невже до 90-х, коли
розпочалася фаза синхронізації сучасного мистецтва в Україні та на Заході,
нічого не було? А як же, наприклад, нефігуративні роботи Гавриленка, Ламаха,
львівських художників; послідовний нефігуративізм Дубовика? Тобто зрозуміло,
що потрібен відділ під умовною назвою «Попередники».
— Чи є надія, що ідея не вичерпається на серії виставок
у галереї «Совіарт» і найближчим часом у музею з'явиться реальна адреса?
— Поки що лише надія, але все одно треба починати. У 60-ті
роки Єгітян у Єревані заснував музей сучасного мистецтва на першому поверсі
звичайної панельної багатоповерхівки. І тільки на початку 80-х, коли він
зібрав унікальну колекцію, місто збудувало йому спеціальне приміщення —
чудову круглу вежу. Непогано було б, якби нам для початку виділили якийсь
занедбаний дитячий садок чи порожній ангар. Передаючи в майбутній музей
свої роботи, я таким чином намагаюся перевести його з «віртуального» існування
в реальне й сподіваюся, що мене підтримають інші.
— А які емоції домінують у вашому ставленні до сучасного
мистецтва?
— Я постійно відчуваю, що чимало проектів надто елементарні,
а тому недостатньо цікаві. Хоча трапляються й досить влучнi попадання.
Але тут ми вступаємо на таку хистку територію, як талант. А саме про нього
сучасне мистецтво вважає за краще мовчати. Багато проектів будуються на
спробі сформулювати один-два зв'язки, помічені в світобудові, а талант
— це здатність побачити й зрозуміти всю складність взаємозв'язкiв у світі,
а їх десятки, сотні... Сучасне мистецтво часто межує з дизайном. Щоб пояснити
різницю, наведу такий приклад — японський сад каменів. У будь-якій його
точці ти водночас бачиш лише 10 каменів, а точки, з якої видно всі одинадцять
— просто не iснує. Хоч би як ти повертався — щось важливе, базисне залишається
прихованим. Коли цієї таємниці немає, то це вже не мистецтво, а дизайн.
На виставці Кабакова та Кошута (див. «День» № 228. — Ред.
), яка експонується зараз у Київському центрі сучасного мистецтва (Сороса),
мене спитали, чи люблю я концептуалізм. Але концептуалізм не люблять. Про
нього не можна говорити на емоційному рівні, його можна сприймати, розуміти,
але не любити... Це інший рівень комунікації. А публіка звикла до рівня
«подобається — не подобається», «люблю — не люблю», а ці речі в сучасному
мистецтві виключені. Воно займається не емоційною сферою, а створенням
розумових конструкцій. Тому в кураторських концепціях це й називається:
«художник досліджує». А на виставку Кабакова й Кошута приходять люди, чекаючи,
що їх має схвилювати, й відповідно обурюються, навіщо, мовляв, я сюди прийшов,
столи подивитися чи що? Немає розуміння простору, повністю відданого твору,
а є переконаність у тому, що картина має висіти на стіні. А тут зв'язок
між стіною та вікном, в якому видніється дерево, наприклад, чи шмат неба,
— вже сам по собі є твором мистецтва, але в нього включено Іншого — тебе,
глядача, й часто глибина твору прямо пов'язана з твоєю здатністю розуміти
та інтерпретувати.
— Однак вимоги сучасного мистецтва відкрито епатують
традиційні очікування публіки. Чи є епатаж, на ваш погляд, неодмінною умовою
його існування?
— Епатаж у сучасному мистецтві — це вияв межових ситуацій,
тобто спроби розсунути межі традиційного мистецтва. Гавкаючий художник
Олег Кулик — мистецтво? Це проба, спроба розсунути межі. Нині як ніколи
актуальне питання, чи є, по суті, мистецтвом те, що ми звикли під цим мати
на увазі? От саме для цього в музеї потрібна лабораторія, щоб випробовувати,
перевіряти нові явища. Все, що тільки з'являється, умовно називаючись «сучасним
мистецтвом», апріорі приймається. Це перший етап — розвідка.
— Якщо порівняти розвідку в мистецтві з геологорозвідкою,
наприклад, то у геологів мета — відкрити родовище, а не романтично його
пошукати. А художник сам процес пошуків часто підносить у артефакт, вимагає
визнання, але ж чи є «родовище», ще нікому не вiдомо...
— Проблема глибини в сучасного мистецтва з'явиться в майбутньому
— а від розвідників неможливо вимагати глибини усталеної естетики. А що
стосується визнання... Це романтики вигадали, неначебто мистецтво — сфера
самовираження. До цього всі художники були ремісниками, й нікому навіть
на думку не спадало самовиражатися. Рецидиви романтизму даються взнаки
досі, й у сучасному мистецтві зокрема. Людина чогось шукає і при цьому
хоче, щоб її визнали. А навіщо? У мистецтва набагато глобальніші цілі,
ніж самовираження. Через художника космос вибудовує найскладніші взаємозв'язки,
що не мають жодного стосунку до особистості самого художника.
Нині в мистецтві кожен йде своїм шляхом... Суспільство
вже не адресує йому ті запитання, відповіді на які колись вважалися його
прерогативою. Мистецтво розчинилося в тканині цивілізації, що дало підстави
ідеологам слідом за Ніцше, котрий сповістив про смерть Бога, заявити про
смерть самого мистецтва. Таке враження, що все ХХ століття — суцільні похорони.
Насправді ж небіжчик досить благополучний, і нагадує Лазаря, який щодня
вмирає й воскресає. (Це якийсь мазохістський суїцидальний момент цивілізації
— всіх умертвити, й себе теж.) Так що мистецтво тепер — не запитання та
відповіді, а можливість комунікацій — незважаючи на надокучливi запитання
та виснажливi пошуки відповідей на них, знайти можливість спілкуватися
з Іншим. Проблема Іншого — найважливіша в сучасному мистецтві, й краще
зрозуміти це в музеї, ніж на війні.
— У такому разі, це виходить не стільки музей сучасного
мистецтва, скільки музей сучасної людини? Яким же воно її бачить?
— Безсумнівно contemporary art відображає свідомість, давно
позбавлену Бога, єдиного структуруючого начала. Домінанти сучасного мистецтва
— атеїзм, нігілізм. При цьому в ньому дуже яскраво видно ілюзію, що ми
зможемо повернути цілісність, наблизитися до свідомості людини, яка вірить.
— А яким чином це твердження стосується вашої особистої творчості?
— Приблизно так: я знаю, що живопис мертвий, а я ще ні.
Я живописець, тому що в мене є абсурдна віра в те, що існують вічні цінності,
передати які підвладно лише живопису. З цієї ідеї й постав майже десятиліття
тому «Живописний заповідник» — саме як заповідник ілюзії віри в секуляризованому
світі. Цією ідеєю я й живу донині.
