Можливо, хтось мене звинуватить у тому, що я є захисником російської культури. Проте в мене алібі. Ще з півтора десятка літ тому я дозволяв собі виступати публічно проти деяких стовпів цієї культури. Зокрема, проти звісного російського радянського письменника Миколи Островського. Навіть став персоною нон грата в Шепетівському музеї, який було споруджено для увічнення пам’яті цього автора. Виступав і проти таких світил російської літератури, як Олександр Пушкін та Микола Гоголь – і у своїх публіцистичних статтях, і художніх творах. За що отримував «на горіхи» від деяких наших патріотів. Мовляв, не можна чіпати «святе». Бо ж великі письменники!
Тоді це було не в тренді. Зараз же в тренді відкидати огульно російську культуру, зносити пам’ятники Пушкіну, перейменовувати вулиці, що мають назву російських культурних діячів, постити у соцмережах картинки, де російські письменники намальовані в сучасних строях російської армії… І так далі, і тому подібне. Хоча, здається, це не щось принципово нове, а дещо призабуте старе. Майже сто років тому Микола Хвильовий висунув гасло «Геть від Москви!», закликавши українців орієнтуватися на європейську культуру. Зокрема, письменник вважав, що російська література «тяжить над нами, як господар становища, який привчив нашу психіку до рабського наслідування». Й сьогодні сміливо можна підписатися під цими словами.
Хтось, можливо, скаже: ти ж цього хотів (мається на увазі відречення від російської культури), от і маєш. Так, хотів, але не цього. Я проти того, щоб у міжнародному масштабі перетворювати славістику в русистику (а це донедавна робилося та й продовжує за інерцією робитися), проти надмірного культивування російської культури в різних країнах світу, зокрема в Україні теж, проти того, щоб у нас бовваніли пам’ятники російським культурним діячам і щоб їхніми іменами називалися вулиці, площі, різноманітні об’єкти. Я вітаю демонтаж пам’ятників Пушкіну, який розпочався в Мукачево. До речі, майже десять літ тому над цим мукачівським пам’ятником я насміхався у своїй повісті «Фабрика(ція)». Там три Олександри, яким є в цьому місті монументи, – Пушкін, Петрович, він же більш звісний як Шандор Петефі, й Духнович зустрічаються в Мукачево та починають обговорювати, чи варто писати твори русинською мовою.
Пам’ятники Пушкіну це не стільки пам’ятники йому як письменнику, скільки «мічення території». Пушкін – певний символ, передусім символ росії, імперської росії. Мало хто знає, що серйозним конкурентом Пушкіна в його часи був Нестор Кукольник, однокашник «нашого» Гоголя (разом вони вчилися в Ніжинському ліцеї, разом там і постраждали за «вільнодумство»). Не на вірші Пушкіна, а саме на вірші Кукольника відомий тодішній російський композитор Михайло Глінка писав музику, створюючи популярні романси. Щодо прози, то Кукольник стояв вище Пушкіна. Та і як драматург був непоганим. Але Кукольника «затерла» російська критика, відсунувши на задній план. Чому? На те були різні причини. Але не останньою, певно, серед них було те, що він належав до українців. До того ж його батьки були греко-католиками, а не православними. Принагідно варто сказати, що Кукольник ініціював освоєння багатств Донбасу. Але чи знають там про нього? І чи є в цьому регіоні хоч одна вулиця Нестора Кукольника? Не кажучи вже про пам’ятники. Хоча Кукольник, здавалося б, типовий представник російської культури, яку так любили й люблять на Донбасі. Він же й твори в імперському дусі писав. Є в нього навіть вірш «Імперія».
Росіяни ж створили свій канон російської культури, який нав’язують іншим народам, зокрема українцям. І ми, за великим рахунком, цей канон прийняли.
Щоправда, за часи незалежності начебто й почали трохи його переосмислювати. Та я не сказав би, що кардинально. А сліди цього канону, як правило, й далі лишалися в пам’ятниках, назвах вулиць, площ і т.д. Зараз з цим начебто починають розбиратися. Однак боюся, що з ночвами ми можемо викинути дитину.
Наприклад, зараз гуляє думка, що українцям слід відмовитися від вивчення російської літератури. Та й узагалі якомога далі послати російську культуру. Щоправда, виняток робиться для Гоголя. Мовляв, він же наш. Його треба вивчати.
Але чому така честь Гоголю? Чому не Федору Достоєвському? Хіба він не наш? По лінії батька ж був українцем. Та й у творчості Достоєвського є багато речей, що свідчать про його українське, а не російське світосприйняття. Щоправда, на схилі життя Достоєвський демонстрував проросійські шовіністичні погляди. Але хіба у творчості Гоголя мало проросійських моментів? І хіба його знаменитого «Тараса Бульбу» не інтерпретували росіяни в проросійському імперському дусі? Один лише фільм «Тарас Бульба» російського шовініста Володимира Бортка (до речі, українця за походженням, вихованця українського радянського класика Олександра Корнійчука, ще й народного артиста України з 2003 р.) чого вартий. Є твори, а є інтерпретатори. Зрештою, у світі Достоєвського знають краще, ніж Гоголя. Принаймні на Заході – це російський письменник №1.
Або чому маємо відкидати Івана Буніна – першого російського письменника, що отримав Нобелівську премію в галузі літератури? Адже він визнавав своє українське походження, писав про Україну, захоплювався Тарасом Шевченком, перекладав його твори. Або – Антона Чехова? Той теж вказував на своє українство. Ще й народився в Таганрозі – місті, яке розташовувалося на українській етнічній території. А як бути з Володимиром Короленком, який, до речі, критикував і зловживання російської імперської влади, й більшовицький терор? Він же українець, і жив в Україні, й писав про Україну, захищав українську культуру. Список літераторів можна продовжувати… Але не тільки літераторів. Бо ж хто за походженням Петро Чайковський, світило російської музики? Або знаменитий художник Ілля Рєпін? А як бути з філософом Миколою Бердяєвим? До речі, брат останнього Сергій вважав себе свідомим українцем і писав вірші українською мовою. Так, Микола Бердяєв ідентифікував себе як російського філософа, навіть про російську ідею писав. Але, як на мене, у його творах, як і у творах Достоєвського, було чимало антиросійського. Один його твір «Витоки й смисл російського комунізму» чого вартує!
Нумо почнемо з того, а що таке, власне, російська культура. Це передусім культура імперська. І як будь-яка культура імперії вона творилася різними народами. І у цьому творенні (хай як би для когось це парадоксально!) важлива роль належала українському народові – навіть, можливо, більше, ніж росіянам, принаймні на деяких етапах. Тобто російську культуру значною мірою творили українці. І це стосується не лише XVIII ст., а століть ХІХ, ХХ. Та й сьогодні українці так чи інакше продовжують це робити.
Як ставитися до цього? Як, зокрема, ставитися до українців, що пішли на службу до російської культури?
Певно, варто заявити про наші права на частину російської культури. До речі, частину далеко не найгіршу – якщо не найкращу. І не боятися говорити про це собі й світові. Наш не лише Гоголь, а й наші Достоєвський, Чехов, Бунін, Короленко, Ахматова, Чайковський, Рєпін, Бердяєв… Зі всіма їхніми плюсами й мінусами. Так само з плюсами й мінусами цієї нашої частини російської культури.
Зрештою, я не відкидав би цілком і не нашу частину російської культури. Окремі її представники не в захваті були від імперської росії. Й стали її різкими критиками. Згадаймо хоча б Михайла Лермонтова з його «Прощай немытая россия…». Ще можна згадати Петра Чаадаєва, Олександра Герцена… Далеко не кожен український культурний діяч вдавався до такої критики російської імперськості, як ці люди. Наприклад, Герцен відверто писав: «…Україну треба визнати вільною і незалежною республікою… Розв’яжімо їм (тобто українцям – П. К.) руки, дозвольмо їм говорити вільно, нехай їхня мова буде цілком вільна, і нехай тоді вони висловлять свою думку». Навіть представники українського національного відродження тоді так радикально не висловлювались. Не кажучи вже про деяких «землячків». Так, фактично, автором сумнозвісного Валуєвського циркуляра (принаймні цей циркуляр був прийнятий з його подачі) був українець Орест Новицький, який викладав філософію в Київській духовній академії й у київському Університеті святого Володимира і якого в наших підручниках з історії української філософії вважають знаним українським мислителем. А його портрет зараз красується в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Що ж – залишимо Новицького, а Герцена й російських антиімперців викинемо за борт?
Звісно, з українців, які пішли на службу до російської культури, не варто робити героїв. Хоча слід розуміти, як вони опинилися в її «полоні». Якщо говорити про XVIII ст. й попередні часи, то слід враховувати, що тоді ще новочасні нації не сформувалися. Відповідно, й не сформувалися новочасні національні культури. Принаймні українські книжники XVII - XVIII стст. діяли в межах православного простору, де використовувалася старослов’янська мова як мова культури. Їхня діяльність поширювалася не лише на Московію (росію), а й на Литву (білорусь), Молдавію, Валахію (Південну Румунію) і навіть на Балкани. Опублікована в Україні перша друкована старослов’янська Острозька Біблія поширювалася переважно в цих землях. Видатний письменник-полеміст Мелетій Смотрицький, що походив з України, в основному діяв на теренах білорусі. А його «Граматику…» знаний російський учений і культурний діяч Михайло Ломоносов вважав одним з «врат» своєї вченості. Діячі Києво-Могилянської академії засновували слов’яно-греко-латинські школи не лише в Москві, а й у молдавських Яссах і у Сербії. Навіть діяльність Григорія Сковороди, якого ми вважаємо своїм найвидатнішим філософом, варто осмислювати переважно в межах цього культурного простору. Свої твори він писав мовою, яку ми зараз іменуємо давньоукраїнською. За що його, до речі, критикував Тарас Шевченко. Ця давньоукраїнська книжна мова, у якій була сильна старослов’янська основа, суттєво вплинула на формування новочасної російської літературної мови. Тому остання була для українців близькою, майже своєю. Загалом же у XVIII ст., коли, власне, відбувалось формування російської імперської культури, український чинник був визначальним. Це визнавали й самі росіяни.
Ще раніше, у 1674 р., у друкарні Києво-Печерської лаври був опублікований «Синопсис», який майже на століття став підручником історії для російських шкіл. Його неодноразово перевидавали. І в ньому вже була закладена схема російської історії, яка практично чинною лишається до сьогодні. З цієї схеми випливало, що державна й династична традиція Русі Київської «плавно» переходила в традицію Русі московської. У XVIII ст. чимало українських книжників, які свого часу студіювали в Києво-Могилянській академії, подалися в росію, щоби навчати московитів. Власне, українці в той час творили культуру новопосталої імперії. Серед них найбільш знаною фігурою був Феофан Прокопович. Саме він провів церковну реформу в російській імперії, став чи не головним ідеологом цієї держави. Вихідці з України у XVIII ст. обіймали високі становища в російській православній церкві. Ідеолог російського євразійства князь Микола Трубєцкой навіть писав таке: «Цар Петро поставив завдання європеїзувати руську культуру. Ясно, що для виконання цього завдання годилася лише західноруська, українська редакція руської культури, яка вже мала в собі деякі елементи європейської культури... і виявляла тенденцію до дальшої еволюції в цьому напрямі. Навпаки великоруська редакція руської культури з виразним європофобством і тенденцією до самовдоволення не тільки не годилася для цілей Петра, але прямо заважала здійсненню цих цілей. Тому Петро цю великоросійську редакцію руської культури постарався зовсім викорінити й знищити, і єдиною редакцією руської культури для дальшого розвитку зробив українську редакцію. У такий спосіб, стара великоруська, московська культура в часи царювання Петра вмерла...» Попри певні зміщення акцентів, ці міркування Миколи Трубєцкого адекватно зображували процеси, що відбувалися в культурному житті російської імперії. Її культура справді зазнала значної українізації.
У ХІХ ст., коли йшла інтенсивна генеза новочасних національних спільнот, шляхи росіян і українців у культурному плані розійшлися. Якщо російська культура й далі формувалась як культура імперська, то українська – як опозиційна до імперії й демократична. Порівняйте хоча б перших фігур літератур цих народів – Пушкіна й Шевченка. Та все ж для українців, що хотіли виявити себе в плані культурному, вигідніше було йти на службу до культури імперської. Це відкривало широкі можливості, орієнтацію на більш «високі» зразки і, що теж важливо, давало краще матеріальне забезпечення. Відомо, що Гоголь знав українську мову, міг нею писати (до речі, українською мовою писав п’єси його батько), але він свідомо вибрав російську мову для своїх творів й, відповідно, російську культуру. Те саме, схоже, стосується Кукольника. Та й багатьох інших. Як це оцінити? Як таку собі культурну колаборацію? В принципі, так. Але ж не слід забувати, що й видатні українські письменники ХІХ ст. писали твори російською мовою. Це навіть Шевченка стосується! Також слід враховувати, що деякі російські письменники українського походження, в творах яких відчувається «український струмінь», народилися не в Україні, не жили тут і не знали або погано знали українські реалії. Наприклад, це стосується Достоєвського. Тобто, як бачимо, не все так просто й однозначно. Певно, не слід усіх таких українців у російській культурі гребти під одну гребінку.
Зрештою, не можна однозначно стверджувати, що російська класична культура, власне культура ХІХ – початку ХХ ст., є винною в тім, що зараз росія напала на Україну, що вона породила владіміра путіна, а також російських вояк, які чинили й чинять звірства в Україні. З таким самим успіхом можна стверджувати, що Фрідріх Шиллер, Йоганн Вольфганг Гете чи Іммануїл Кант породили Адольфа Гітлера й німецькі концтабори. Звісно, за бажання й у першому, й другому випадку таку вину можна відшукати. Але чи не буде це створенням такої собі «реальності» кривих дзеркал?
Не будемо чіпати німецької ситуації. Візьмемо російську. Варто враховувати, що російська класична культура зазнала нищення в горнилі революцій 1917 р. і т.зв. громадянської війни. Її носії (а це переважно були інтелігенти, дворяни) в основному були знищені або опинилися в еміграції. Була створена нова імперська російська культура – радянська. Так, вона певним чином спиралася на класичну російську. Але це вже було не те. До того ж радянські ідеологи створили свій канон російської класичної культури, розставивши «правильні» для них акценти. Після ж розпаду радянського союзу в росії створювався новий, «путінський» варіант російської імперської культури – з помітними мілітарними акцентами, «побєдобєсієм» та православним «русским миром». На нинішніх росіян (але не лише на росіян, а й на нас, українців) в основному впливала саме російська культура в його радянському та путінському «виконанні». Принаймні маю сумніви, що російські вояки, які прийшли в Україну, є знавцями творчості Федора Достоєвського, Льва Толстого, Антона Чехова, художників-передвижників, музики Петра Чайковського й т.д. Переважно вони – споживачі тих культурних продуктів, які їм пропонує «путінське телебачення».
Подобається нам чи ні, а від ворожого російського сусіда ми нікуди не подінемося. Його треба знати – хоча б для того, щоб уміло протистояти йому. А в цьому знанні аж ніяк не зайве знання російської культури – до того ж у різних її іпостасях. Саме так – знання, а не звеличення, яке донедавна в нас переважало. Багато що ця культура може сказати. Але її нам треба переосмислити – в українському дусі. І це переосмислення подати не лише в Україні, а й на міжнародній арені. Бо ж у світовому просторі російська культура не зникне. Не треба тут ілюзій. Розумію, що для такого переосмислення потрібна клопітка робота. Це нелегко. Набагато легше російську класичну культуру просто відкинути.
