Дуель Пушкіна і Дантеса відбулася 8 лютого 1837 року. Через два дні, 10 лютого, не стало поета. Формально Олександра Сергійовича Пушкіна вбила куля, що вилетіла з пістолета Дантеса й завдала смертельної рани. Звісно, якби дуель відбувалася в наш час, поета могли б врятувати — медики неодноразово зазначали, що рана була не дуже серйозною, але для лікування Пушкіна не вистачило науки.
Набагато більше суперечок породжують причини, що призвели до фатальної дуелі. Іншими словами, хто винен у смерті Олександра Сергійовича? Щодо цього є набагато більше версій, ніж здається, — дуже неоднозначні всі свідчення, дуже багато було чуток і розповідей. Свідків цієї, взагалі, сімейної драми виявилося достатньо: починаючи з лікарів і закінчуючи друзями. При цьому правда, звісно, в кожного своя, пише РІА «Новости».
Класична версія, яку вивчають ще в середній школі, така: Пушкін, через декілька років після одруження з молоденькою Наталею Гончаровою, зіткнувся з суперником, Жоржем Дантесом. Молодий француз наполегливо залицявся до дружини Пушкіна, після чого був викликаний на дуель, на якій і вбив поета. Тим часом, дослідники знаходять набагато більше нюансів, ніж здається на перший погляд.
Фатальним став другий виклик на дуель з боку Пушкіна — перша не відбулася через те, що була відкликана напередодні весілля Катерини Гончарової (сестри Наталі) та Дантеса.
Крім величезної кількості різних домислів на тему взаємин усередині цього трикутника є й декілька документально підтверджених версій: звісно, в тій мірі, в якій про них могли судити сторонні люди.
Перша, найбільш цікава версія, належить князю Олександру Васильовичу Трубецькому, який «не був дружньо знайомий із Пушкіним, але добре знав його по частих зустрічах у вищому петербурзькому світі й ще більше по своїх близьких стосунках із Дантесом». Записана зі слів князя розповідь свідчить про абсолютно нове ставлення до цієї трагедії. Згідно зі спогадами й свідченнями, які були доступні Трубецькому, Пушкін абсолютно не ревнував Наталі до Дантеса. Ситуація дещо відрізнялася від звичної — Пушкін був закоханий у сестру своєї дружини, Олександру (Олександріну), яка була негарною, але при цьому надзвичайно розумною. Вона була закохана в поета ще тоді, коли він не був одружений з Наталі й, більше того, знала напам’ять усі його твори. Як стверджує Трубецькой, Пушкін відповів їй взаємністю.
«Дантес часто відвідував Пушкіна. Він залицявся до Наташі, як і до всіх красунь (а вона була красунею), але не аж так сильно. Часті записочки, які приносила Ліза (покоївка Пушкіної), нічого не означали: в наш час це було звичайною справою. Пушкін добре знав, що Дантес не залицяється до його дружини, він аж ніяк не ревнував, але, як він сам казав, йому Дантес був неприємний своєю манерою, дещо нахабною, своєю мовою, менш стриманою, ніж належало з дамами, як вважав Пушкін», — стверджував князь Трубецькой.
Дантес був неприємний Пушкіну, але не більше того. А дуель стала наслідком інших ревнощів — до Олександри: «Незабаром після шлюбу Пушкін зійшовся з Alexandrine і жив із нею. Факт цей не підлягає сумніву. Alexandrine зізнавалася в цьому пані Полетіке. Подумайте, чи міг Пушкін за цих умов ревнувати свою дружину до Дантеса. Якщо Пушкіну й не подобалися відвідування Дантеса, то аж ніяк не тому, що Дантес балагурив з його дружиною, а тому, що, відвідуючи будинок Пушкіних, Дантес зустрічався з Alexandrine».
Основною причиною дуелі став той факт, що коли Дантес із дружиною Катериною зібрався поїхати з Росії після весілля, Олександра зібралася їхати з ними. Звісно, оскільки зв’язок Пушкіна та Олександри був ретельно прихований, формальною причиною стали стосунки Дантеса з Наталі.
Інша версія належить нащадкові Жоржа Дантеса барону Лотеру де Геккерну Дантесу. В інтерв’ю «Московському комсомольцю» він розказав свій варіант, що грунтується на численних дослідженнях: «Пушкін кохав Наталі. Кохав її щиро, захоплювався, але при цьому «ліпив її під себе», не даючи можливості виражатися як особистості». Як доказ він наводить листи поета до тещі, Наталі Іванівні Гончарової: «Обов’язок моєї дружини — підкорятися тому, що я собі дозволю».
Володимир Фрідкін, який написав книжку «З зарубіжної пушкініани», писав: «Одружуючись з Наталі, Пушкін усвідомлював, що Наталія Миколаївна його ще не кохає, про що писав тещі. Але 1831-го він хотів порозумнішати й був упевнений у тому, що зможе стати з Наталі щасливим. Вона була абсолютно його типом жінки — Тетяною Ларіною у плоті. Спокійна, віддана, тиха заводь... Але пригадайте, чим закінчується «Онєгін»: будучи дружиною генерала, душею Тетяна навіки з іншим чоловіком. Фізична вірність героїні законному чоловікові для самого Пушкіна в цій історії виявляється не головною. Для поетів завжди була важливішою душа...»
Саме тому 4 листопада 1836 року, отримавши анонімного листа про невірність дружини, Пушкін розмовляє з Наталею Миколаївною, після чого формально Наталі зізнається йому в тому, що приймала залицяння Дантеса. Важливою була зрада не фізична, а духовна. «Дім поета в цю мить зруйнувався як картковий, — продовжує Володимир Фрідкін. — Пушкін втратив сенс свого життя. Не можна хотіти вбити іншу людину лише за те, що її покохала твоя дружина. Але можна бажати смерті собі самому через це. Можливо, це і є причиною божевілля Пушкіна в останні місяці життя, його жахливих страждань». Як писав Сологуб у своїх спогадах: «Усі хотіли зупинити Пушкіна. Один Пушкін того не хотів». Як писав Павліщев, зять Пушкіна: «Він шукав смерті з радістю, а тому був би нещасливий, якби залишився живим...»
З цією теорією абсолютно не згодна завідуюча меморіальним музеєм-квартирою Пушкіна Галина Сєдова, яка нещодавно закінчила роботу над книжкою, присвяченою останнім місяцям життя поета. У своєму коментарі експерт розказала РІА «Новости», що теорія про те, що Пушкін хотів покінчити з собою, не правильна: «Він хотів жити й працювати й зовсім не мав наміру помирати. Наприклад, у день дуелі він просить перекласти п’єси для свого журналу».
Крім цього, дослідник зазначає, що серйозну роль в історії зіграв секундант Жоржа Дантеса віконт Олів’є д’Аршиак: він намагався примирити противників. Йому це вдалося в листопаді 1836 року, коли Пушкін уперше викликав Дантеса на дуель. Саме тому, боячись, що д’Аршиаку знову вдасться добитися примирення, в переддень фатальної дуелі Пушкін усіляко уникає зустрічі з ним, вважає Сєдова.
«За спогадами я простежила, чим займався Пушкін у переддень дуелі. У кого він тільки не був у гостях — у Вревських, у Івана Крилова грав з його онукою, потім зайшов у лавку Лісинкова біля Пажеського корпусу, де зустрів письменника Федорова. Він називав його Борька Федоров і завжди його зневажав, а тут дві години вони розмовляли. З усього цього видно, що Пушкін просто тягне час», — вважає Сєдова.
Другим завданням, з яким, на думку Сєдової, успішно впорався поет, стала спроба захистити свого секунданта Костянтина Данзаса від переслідування за те, що він не доніс про підготовку дуелі.
Сєдова вважає, що Пушкін заздалегідь вибрав собі в секунданти Данзаса й домовився з ним про це. Однак потім поет зробив усе, щоб показати, що ця домовленість виникла безпосередньо перед дуеллю.
«Свого секунданта Пушкін відрекомендовує в останню мить. Він вирішив одразу два питання — захистив Данзаса від можливого слідства й захистив себе від можливості примирення, яке так вправно міг влаштувати д’Аршиак. Ніхто зазвичай на ці нюанси не звертає уваги», — зазначила вона.
«Данзаса потім судили за те, що він був секундантом і не доніс про дуель. З його свідчень випливає, що в день дуелі він зустрів Пушкіна біля моста поблизу Літнього саду. Вони мовчки доїхали до французького посольства, де побачили д’Аршиака. Лише тут Пушкін йому все розповів, були складені умови дуелі, і її учасники вирушили на Чорну річку. І слідство довело, що Данзас дійсно виявився секундантом випадково, буквально в останній момент, що пом’якшувало його покарання», — сказала Сєдова.
За словами Сєдової, перед смертю Пушкін спалив декілька документів, серед яких були й папери, що компрометували Данзаса. «Він зберіг лише ті, в яких д’Аршиак неодноразово просить представити йому секунданта», — розказала Сєдова.
