10 грудня художній керівник колективу Михайло Рєзникович запросить на прем’єру. До речі, виставу «Сто п’ята сторінка про кохання...» транслюватимуть по ТБ (ефір на Першому Національному відбудеться 15 грудня) — випадок безпрецедентний, оскільки ніколи раніше жоден із колективів не відкривав всі свої «карти» телевізійникам, дозволивши зняти прем’єру, а не постановку, вже давно відпрацьовану і прописану в афіші. Також у п’ятницю відбудеться ще одна подія — презентація альбому ескізів Давида Боровського. Цей захід стане продовженням постійно діючої експозиції в Театрі російської драми, присвяченої знаменитому сценографу. На презентацію приїде син Давида Львовича — Олександр.
— «Сто п’ята сторінка про кохання...» — вистава-композиція. Її поставлено за мотивами творів поетів і письменників різних століть, починаючи зі знаменитої «Мадам Леско» і закінчуючи героями Другої світової війни, — розповів «Дню» М. РЄЗНИКОВИЧ. — В інсценізації використано твори: Віктора Астаф’єва, Віри Панової, Бориса Слуцького, Антуана Франсуа Прево, Бориса Пастернака, Булата Окуджави, Наума Коржавіна, Павла Антокольського... В основі вистави лежить повість мистецтвознавця Всеволода Петрова, написана ним 1946 року, а опублікована лише три роки тому. В ній порушується питання: що таке кохання на війні? Для жінки й для чоловіка. Це розповідь про взаємини молоді та влади. Зрозуміло, що за радянських часів, із міркувань цензури, твір на таку тему не міг вийти... Але як казав Чехов: «Правий той, хто щирий. Не правий той, хто правий, а правий у коханні». З різного матеріалу: класики і творів сучасних авторів ми спробували зробити цю виставу. Сценографію та костюми створила Марія Левитська, музику написав Юрій Шевченко, балетмейстер — Алла Рубіна. Композицію я робив два роки. У постановці грають багато молодих акторів. Головні ролі виконують: Дмитро Савченко (Він), Олег Треповський (Він сьогодні), Олександр Хорошко (Левіт) та ін. А провідну жіночу роль Віри виконає актриса, яка цього року закінчила Національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого — Ганна Артеменко. У постановці багато дійових осіб. Дуже серйозна роль у Ольги Кульчицької (Бабуся)...
Сама назва вистави «Сто п’ята сторінка про кохання...» — в певному значенні культова. Я 1964 року ставив п’єсу «Сто чотири сторінки про кохання» свого товариша, на той час молодого драматурга Едуарда Радзинського, і ось через десятиліття з’явилася сто п’ята, ще одна сторінка про кохання. Можна пригадати й відому драматичну поему Костянтина Симонова «П’ять сторінок», що розповідає про зустрічі і розставання молодих закоханих. Сьогодні ми вирішили ще раз підняти вічну тему кохання в екстремальних умовах — у військовий час. Сподіваюся, що наша вистава зацікавить, перш за все, молодих глядачів.
— Ви вирішили зробити ставку на молодь на сцені і в залі?
— Так. Я вважаю, що потрібно давати молодим акторам шанс. Інше питання — наскільки вони готові, але якщо готові, то потрібно допомогти їм розкрити свій творчий потенціал. Головна героїня вистави — Віра, яку можна назвати Манон Леско XX століття. Вона, з одного боку, по-дівочому наївна, а з іншого, на її долю випали випробування. Війна — тло, на якому розгортається сюжет, а кохання часто приходить не завдяки, а всупереч обставинам... Наша вистава, у хорошому сенсі, інтимна, і як тільки артисти починають форсувати голос, то зникає манера таємного внутрішнього життя, без якого неможливо проявити характер людини повною мірою. Тому ми вирішили, що гратимуть актори на великій сцені, а кількість глядачів обмежимо партером. Важливо, щоб кожне слово почули глядачі. Ми також пішли на експеримент, і прем’єру записуватиме телебачення. Я хочу, аби цю постановку побачили не лише кияни, а й глядачі всіх регіонів України.
— Перед прем’єрою в театрі буде представлено альбом ескізів Давида Боровського, з яким вас пов’язувала не лише робота, а й багаторічна дружба.
— З 1963 року ми активно працювали разом і за 43 роки поставили 17 вистав у театрах Києва, Москви та Санкт-Петербурга. До речі, свою першу виставу як художник Давид Львович поставив у Києві — в Російській драмі ім. Лесі Українки («Брехня на довгих ногах» Е. де Філіппо), і постановку своєї останньої вистави — «Дон Кіхот. 1938 рік» за п’єсою М.Булгакова, — він здійснив теж у нашому театрі. Його смерть — величезна втрата! Боровський ніколи не дозволяв собі зарозумілої зневаги, зоряної примхливості. У нього був абсолютний імунітет на вульгарність, — і в житті, і в мистецтві. Він завжди був відкритий для діалогу. З ним можна було говорити про найскладніші і найнебезпечніші речі, не боячись, що він впаде в погане моралізаторство. Давид Львович взагалі знав і розумів сучасне мистецтво куди краще більшості своїх однолітків і був у своїх роботах більш сучасним, ніж більшість його молодих колег. Саме він після чаду сталінського театрального офіціозу знов перетворив сценографію з прикладного мистецтва на мистецтво як таке. У Боровського умовність і правда завжди були об’єднані в одне ціле.
Зазвичай він вигадував виставу з дуже нечисленних і дуже простих елементів. Любив вводити реальні побутові речі з реального життя, знайомі кожному глядачеві, які викликають глибоко особисті спогади.
Він був сценографом із режисерським мисленням. Боровський мислив категоріями динаміки й простору. Він створював тривимірний театральний світ, повний руху й динаміки. Аби краще зрозуміти Давида, я процитую декілька його думок.
«У мене ніколи не було спокуси змінити театр на щось інше, — зізнавався в одному з інтерв’ю Д.Боровський. — Театр — це така зараза, якої важко позбутися. Мені пощастило від самого початку, тому що в Російській драмі до кінця сорокових років, коли я почав працювати, була блискуча трупа. Це був оазис талантів. Отже мене, крім декорацій, якими я займався, привабили великі особистості, вплив яких я відчував на собі щодня...
У театрі служить багато різних людей. «Ми», з яких він складається, нараховує багато різних «я». І якість цього «ми» залежить від того, які «я» зберуться під дахом театру. Оскільки між різними «я» бувають непрості стосунки, і одні «я» вважають себе більш значимими, виникають проблеми. В умінні збалансувати ці багато «я» й полягає мистецтво тих людей, які керують непростим театральним життям...
Театр і успіх — це синоніми, якщо немає успіху, потрібно розходитися, в такому театрі працювати незатишно. Але яким чином цей успіх виникає, і як він впливає на те, що створюємо, — це загадка. Рецепт успіху ніде не написаний. Як його досягти? Робити лише те, чого хоче публіка? Режисер повинен прилаштовуватися до смаків публіки? А хто знає, чого вона хоче? Публіка різна буває, її смаки неоднорідні. Глядача можна спантеличити, нав’язати йому низькі смаки за допомогою телебачення, естради, й він може втратити орієнтацію в тому, що таке добре, що таке погано. Виправити ситуацію може лише сам театр, відстоюючи свої цінності, показавши, що він — не «попса». І такий театр свого глядача завжди знайде. Театр не може змагатися з телебаченням, з кіно, в нього є інше, чим він може завоювати глядача»!
Альбом ескізів Боровського — унікальне видання, до якого увійшли його роботи різних років, переважно московського періоду, коли Давид Львович був головним художником —сценографом Театру на Таганці.
