Вистава «Вид з мосту» — історія дівчинки, яку виховували тітка та дядько, яка дозріла до справжнього кохання, зустріла його і вирішила вийти заміж, обертається цілком давньогрецькою трагедією.
Невідомо, як вплинув на драматурга Артура Ашлера Міллера п’ятирічний шлюб з Мерилiн Монро, якого миру із собою він досяг, доживши до 90-річчя, але саме граничність людського існування стала ознакою тяжіння його творчості.
Притаманна обраному жанрові тема невідворотності долі вирішується через образ адвоката Алф’єрі в зосередженому виконанні Олега Замятіна, який передчуває брутальні наслідки психічного вибуху і всіляко навертає до логічної поведінки свого підопічного Едді. Та його свідомість вже повністю розплющена закоханістю у племінницю. Віктор Сарайкін вибудовує цю роль від неусвідомлення пристрасті до її маніакальності. Такий, на перший погляд, сумбурний процес має чітко визначені складові — батьківський обов’язок, відчай коханця, сором інцесту, величність почуття, ницість помсти і зради.
Його дружина Бі наполегливо не помічає психічного стану свого чоловіка, вочевидь усвідомлюючи небезпечність для свого шлюбу особистого втручання в ситуацію. Із цього актриса Ольга Кульчицька майстерно створює пружний підтекст ролі.
А племінниця Кет просто не може второпати, як кохання дядька раптом перетворюється на загрозу, аж доки не доводить своїм рішенням вийти заміж ситуацію до катастрофи. Виконавиця цієї ролі Юлія Смушкова чітко підібраними деталями поведінки переконливо змальовує шлях від підлітка до жінки, здатної боронити свій вибір.
Її обранця Рудольфо (актор Євген Щербань) та його брата Марко (актор Володимир Ращук) дядько Едді спочатку здає поліції як нелегалів, щоби стати на заваді весіллю. Та коли завдяки зусиллям адвоката їх все-таки відпускають на церемонію, Едді влаштовує бійку, під час якої гине сам. Словом, все за Аристотелем — фатум веде до загибелі героя, очищення настає покаранням зла.
Ознайомлення із сюжетом для майбутніх глядачів вистави жодної небезпеки не несе. Вистава цікава напруженістю підтекстів. Величезну роль у ній відіграють шифри, коди, знаки, від розгадування яких глядач отримує найбільшу насолоду.
Чотири лінії поведінки героїв — дядька Едді, тітки Бі, племінниці Кет, а також братів Марко і Родольфо (їхня спільна лінія виявляє єдине розуміння жертовності кохання, про яку ці молоді актори, здається, знають не з книжок і грають переконливо й азартно), утворюють чотирма променями долі чотиривимірний куб — тесеракт — у тривимірному просторі життя. Це те, чого не можна побачити, але можна уявити.
Не випадково вистава «Вид із мосту» лондонського театру Young Week починається з підйому чорного куба, під яким виявляється білий простір сцени. У фіналі, коли Едді наражається на ніж, його заливає кровоспад. У калюжі крові опиняються і пристрасть, і кохання, людяність та інцест, сподівання і мрії. Кривава розв’язка нікого не оминає.
Поставлений режисером Іво ван Хове цей спектакль був визнаний подією 2014 року і, крім інших премій, одержав нагороду за «Краще оновлення п’єси». Якби така премія була у нас, то Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки одержав би її не вперше. Принаймні, вистава «Нахлібник» за Іваном Тургенєвим заслуговує на неї так само, як і нинішня постановка «Виду з мосту».
Постановник спектаклю Кирило Кашликов розуміє кохання як випробування, на що вказує його вистава «Джульєтта і Ромео». Керівник проекту Михайло Рєзникович вважає кохання найвищим дорогоцінним даром життя, це засвідчує його вистава «Сто пятая страница про любовь». Артур Міллер застерігає — кохання може бути руйнівним прокляттям. Із цих трьох усвідомлень знов виростає четвертий вимір, який неможливо візуалізувати. У тривимірності повсякденного життя ми сприймаємо лише зовнішній бік подій, які відбуваються з нами, нашими близькими, знайомими, однак не бачимо того четвертого виміру, який міститься за ними й обумовлює, здавалося б, випадкові, але глибоко заховані внутрішні зв’язки. Цей вимір, народжений у живому контакті сцени і зали, є абсолютним привілеєм мистецтва театру.
Сценограф Олена Дробна обмежує простір двома стінками, які сходяться в центрі сцени під прямим кутом, що ніби запрограмовує відчуття доповнення до цілісності куба глядацькою залою театру. Хайтеківська геометричність слугує виявленню химерності павутиння почуттів.
Хореографія Ольги Голдис вимальовується судомами ніжності чутливих тіл.
Світлові акценти плямами чіткої геометричної форми ніби провокують героїв долати їхні межі.
Суголосність деталей вистави вивірено слугує яскравості її стильового рішення.
Наш земляк Василь Кандинський, котрий здобув світову славу, досліджував взаємодію форми і світла. На його думку, прямому куту відповідає нерухомий червоний колір. Філософія кольору Вітторіо Стораро визначає червоний як колір крові. Якщо порівнювати зі стильним рішенням фіналу київської вистави, кривавий лондонський видається надмірно театральним...
Втім, вид із мосту для кожного свій.
