Письменника Михайла Слабошпицького називають біографом Павла Загребельного. У 2004 році вийшла друком його книга про Павла Архиповича — «За гамбурзьким рахунком». Пропонуємо із неї уривок — «Що записано в біографію». На думку Михайла Федотовича, з цього уривку читач найбільш повно зможе уявити, яким був Павло Загребельний.
«Не знаю, що значнішою мірою вплинуло на письменника Загребельного: життєва чи читацька його біографії.
Так, я згоден із сентенцією: людина — це підсумок усього, що з нею було. Але людина — це й підсумок тих книг, які вона прочитала.
Про книгу в його житті поговоримо потім.
Зараз поговоримо про його життя.
...Мені легко все це уявляється.
Селянський син неповних сімнадцяти літ, учорашній випускник середньої школи з путівкою райвійськкомату для навчання в артилерійському училищі йде вулицями вранішнього Києва і, може, думає про те, яким буде його перший бій з ворогом.
Не по літах високий (зріст був останнім аргументом, коли просив у військкоматі послати його на фронт), йде з зарошеного Ботанічного саду, де довелося заночувати; він, певно, не припускає й думки, що там, на фронті, його можуть убити; а водночас він, очевидно, був би просто вражений, аби хтось йому тоді сказав, що минуть літа, що в нього буде довге життя і що він стане письменником.
Позаду — зовсім небагато прожитого. Маленьке (але йому, звичайно ж, воно здавалося великим) степове село Солошине на Полтавщині, де він народився 25 серпня 1924 року. Дитинство, школа, друзі. І довгі зимові вечори, коли запоєм читалися книжки, коли формувалася його духовна конституція, коли душа озивалася назустріч слову Шевченка, Гоголя, Коцюбинського...
Очевидно ж, він не знав, що назавжди відходить від села, що згодом, через роки, лише вряди-годи заскакуватиме туди на день-два до батька, а потім село й зовсім зникне з лиця землі і з карти України — його затопить рукотворне штучне море (горе?). Але Солошине озиватиметься з його пам’яті. І в якомусь інтерв’ю він зізнається: «Мені й зараз сняться ті стежки з дитинства, згадуються. Найдорожчі спогади, хоч стільки було потім подій, припадають на перші шістнадцять років життя. У всіх творах — моє село, навіть прізвища вибираю для своїх героїв наші, солошинські...»
Безнадійний книжник, цей юний селюк, очевидно, і на життя дивився крізь призму прочитаного, мов крізь окуляри, як це буває замолоду з тими небагатьма людьми, що кожну вільну хвилину віддають книжці і для яких усе прочитане в творі — таке ж реальне й важливе, як і все довкола них. Вони — найвдячніші, найбезкорисливіші читачі, вони переживають описане в творах, як своє власне, а герої, що їм сподобалися, справді стають їхніми добрими знайомцями.
Згодом, через кілька десятиліть, Загребельний розповість про все це в «Спробі автокоментаря», яку можна було б назвати й «Автобіографією пристрасного читача та збирача книг», бо винятковий пієтет до літератури, справжня літературоцент-ричність лишилися його супутниками на все життя. Недарма у «Роксолані» є розділ «Книга», а в ньому — такий пристрасний імператив: «Призначення твоє на землі й у світі: читай! Читай на землі сліди живі й мертві, камінь і пісок, у листі дерев і в травах, у сонячнім мареві й у дощовій імлі, в течії рік, в очах дітей і жінок, у бігові оленя, в пострибі лева, у співі птахів, у горінні вогню, в мерехтінні зірок, у безконечних просторах неба — читай! Вогненні літери, випечені в твоїм серці й у мозку, вийдуть з серця і мозку, засяють яскравіше за всі самоцвіти землі, запалають яскравіше від усіх вогнів небесних — читай!»
Він виходить уже на майдан Богдана Хмельницького, і нараз його вчаровує білокам’яне диво Софії Київської. Там, попереду, на нього, на таких, як він, на всіх, хто зодяг шинелі, — і навіть на тих, хто не зодяг, — підступно чекають давно відлиті кулі, снаряди, бомби, а тут юного селюка вчаровує ніколи не бачене диво, яке він вдихне на всі груди, понесе в своїй душі через усі пекла війни.
Може, в ту мить він і став письменником, а ставши ним, міг уже за кілька днів по тому загинути, так і не встигши написати жодного рядка, як загинуло багато інших — і старших, і його покоління людей; загинули письменники, композитори, зодчі, сталевари, шахтарі, хлібороби, батьки, сини, внуки, найдорожчі і єдині кожен у своїй родині, вони всіяли землю безіменними могилами й лишилися жити на пожовклих знімках у селянській хаті і спогадах усіх тих, кому не дано їх забути.
Згодом на читацьких конференціях і в університетських аудиторіях його не раз запитуватимуть: із чого починається книга? Як народжується задум? І він розповідатиме про еволюцію ідеї того чи того роману. І для стороннього ока все те виглядатиме дуже просто. Скажімо, поклав собі Павло Загребельний написати монументальний історичний роман «Диво». Вивчив багатющі історичні джерела (звісна річ, праця надзвичайно важка, і не кожен знайде в собі волю самоприректись на неї!), а вивчивши все те, уявив епоху, в якій жили його історичні герої (власне, навіть духовно переселившися туди), завершив затяжну підготовчу роботу. Лишається тільки написати твір. І він сідає та й пише. Ніби все логічно й послідовно. Але чому ж саме такий задум явився письменникові? Чим це спричинено? Яка ж, мовлячи словами Анатоля Франса, пригода авторової душі, зродила в ньому оте перше зерно, що з нього згодом і проросло «Диво»?
І уявімо знову той київський ранок улітку сорок першого. І золоті промені сонця на банях Софії, що стрімко росте в небо, з далеких століть вітаючи народження нового дня й нагадуючи йому про сотні людських поколінь, які народилися й жили на цій землі, захищали її від усіх зайд, зрошували потом цю землю, вирощували хліб і народжували дітей, пильнували свій найкращий на всьому світі край і заповіли його разом із Софією усім нащадкам із далеких днів.
Потім він розмірковуватиме: «Що може бути поштовхом для написання літературного твору? Для мене особисто — найнесподіваніші речі. Історія, пережита чи почута, конкретна подія чи просто настрій, емоційний стан: біль, радість, потрясіння, спогад чи здивування, незначна деталь, але така, що запам’ятовується, і навіть кольорове відчуття...»
Зважаючи на неповних сімнадцять літ, одразу добровольця з Солошино на фронт не відправили, він став курсантом Київського артилерійського училища, яке брало участь в обороні Києва. Бойове хрещення курсанта Загребельного відбулося в прикиївському лісі, де він став у ролі рядового великої війни.
Він якось розповідав, як дуже швидко опинився начальником батареї. Вчорашній курсант мав під рукою поспіхом мобілізованих сільських дядьків, колишніх конюхів, трактористів, столярів. Війна й кілька місяців артучилища не вибили з нього чемного хлопця, традиційної в селі поваги до старших, а тому він поважливо звертався до своїх солдатів по імені та по батькові, а вони його і не боялися, і, мабуть, не дуже слухалися. Батарея стояла в глибині оборони, від передової її захищало кілька укріплених ліній. І раптом німецькі танки стрімким рейдом всі їх прорвали і з’явилися прямо перед батареєю молодшого лейтенанта Загребельного. Він скомандував заряджати; він навів і сам вистрелив...
Був серпень сорок другого. Після того короткого бою він, поранений, потрапив у полон, де пробув аж до лютого 1945-го. Про ті епізоди своєї біографії він розповів у романі «Європа-45». А в його інтерв’ю журналістові Дмитру Гордонові читаємо: «Мене, помираючого, підібрала німецька трофейна команда — літні, як мені тоді здалося, фрици, років сорока. Напоїли кавою із солдатської фляжки, переправили в Болхов, потім в Орел. Там у колишній в’язниці був великий табір. Не помер я тільки тому, що був молодим і досить міцним. В рані в боку завелися черви, ніхто мене не лікував... Два з половиною роки я був у німецьких концтаборах: в Орлі, в Гомелі, в Кальварії — тихому литовському містечку, чия назва у католиків означає Голгофу — місце, де Христос прийняв смертні муки...»
Потім його довго за це терзатимуть: як посмів радянський офіцер Загребельний здатися на милість ворога?! Хто ж захищатиме Батьківщину?!
І навіть ніякого пом’якшення до нього через те, що захоплено його було непритомного, закривавленого. І що було йому тоді неповних вісімнадцять літ. Майже ворог народу — і все.
(До речі, мабуть, молодше покоління читачів не уявляє собі всього масштабу погрому Радянської армії перших місяців війни; досить сказати, що в німецький полон добровільно здалося або було захоплено кілька мільйонів солдатів та офіцерів.)
Його допитували німці, допитували й свої. Застрашували. Але, зрештою, якось усе минулося.
Вже через десятиліття його недоброзичливці (а їх у нього, як і в кожного талановитого та видатного чоловіка, було таки чималенько) поширювали про Загребельного всяку бридоту на кшталт того, що він був мало не поплічником самого Гітлера чи хоча б генерала Власова. Одне слово, його є за що розп’ясти.
Це нині все те можна сприймати з гумором і сміятися з таких макабричних сюжетів. А в часи комуністичного тоталітаризму, коли легіони нишпорок вишукували неблагонадійних та недосить вірнопідданих, коли крізь побільшувальні лінзи суперпильності вивчалася кожна плямка в біографії, це було дуже небезпечно. Особливо ж — для «працівника ідеологічного фронту», «підручного партії», «інженера людських душ», як пишномовно пойменовували тоді письменників.
Добре пам’ятаю, як інколи шелестіло пошептом у Спілці письменників: оце вже, мовлялечки, кінець Загребельному — знайшли в його біографії періоду війни таке-таке, що ой!..
Не знаю точно, але стовідсоткове переконаний: знову й знову крок за кроком проходили по його воєнній біографії невтомні «дослідники», вишукуючи великі й малі компромати, і якби вони щось таке знайшли, то йому повелося б дуже складно.
Сам добре пам’ятаю миршавого пронозу, який періодично з’являвся в редакції «Літературної України», де я тоді працював завідувачем відділу критики, з уже пожовтілим од часу грубезним манускриптом і намагався його всучити або новому працівникові редакції, або відвідувачеві.
Я також став його жертвою, коли тільки-но приступив до роботи в цій редакції. Він повідомив, що хоче дати мені матеріал про Загребельного. Я подумав, що це — стаття чи рецензія, і запропонував: залиште, я ознайомлюся, а потім скажу свою думку. Коли він з’явився знову, я сказав йому, що такої гидоти ще ніколи не тримав у руках. Він відповів: я все одно знищу Загребельного.
Гадаю, що Загребельний, незважаючи на всю висоту його тодішнього становища, не міг час од часу не відчути, що його, як мовиться, тримають на мушці. Мусив думати, чим підкреслити свою вірнопідданість.
Я переконаний: пережите й побачене в концтаборах не могло не вплинути на його характер. Дехто дивується його жорсткості й несентиментальності (а саме сентиментальність, хронічна перечуленість властиві, певно, кожному другому українцеві); у цьому розумінні Загребельний — як річ у собі. Він завжди тримається трохи осторонь, завжди незалежно, навіть у початківництві ніколи не був нічиїм літературним васалом, терпіти не може ніякого амікошонства, простацтва чи вивертання напоказ душі.
Він — такий. І привчив усіх нас до себе такого.
Деякі читачі (найчастіше вчителі літератури, школярі чи й студенти) ототожнюють автора з Андрієм Коваленком. Те зумовлене біографічною схожістю письменника і його героя. Але це не той випадок, коли автор має бажання перетворити своє життя в роман. Скажімо, француз Селін вставляв у свої твори бурлескні епізоди свого життя. Відомий літературознавець Жак Бреннер, автор цікавої книги «Моя історія сучасної французької літератури» пише, що читачі були переконані: це саме Селіна, а не його персонажа Бардамю було поранено в голову під час війни 1914 року. А сучасник Селіна — і також француз — Андре Мальро, який називав себе анти-Прустом, автор знаменитих «Антимемуарів», своїм романом «Завойовники» створив собі репутацію учасника китайської революції.
Загребельний віддав своєму героєві частину своєї біографії. Пережите видавалося йому — і це цілком зрозуміло — дуже важливим. І він хотів, щоб про це прочитали. Це була його сторінка до історії його сучасника.
По війні він вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету. Збирався навчатися на математичному, мав здібності до точних наук. Але зробив помилку: переклав для себе назву «філологія» не як любов до слова, а як любов до знань. Це звучало як щось узагальнено-універсальне, а тому й заманливе, і він не встояв. Далі, за його словами, навіть було розчарування: це всього-на-всього тільки мова й література. Але потім маятник гойднувся в другий бік — прийшло справжнє захоплення філологією.
Працював в обласній газеті. Далі — Київ, редакція журналу «Вітчизна», де очолював відділ прози. Потім був головним редактором газети «Літературна Україна», на сторінках якої з його благословіння дебютували ті, кого назвали шістдесятниками: Микола Вінграновський, Іван Драч, Віталій Коротич,Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Юрій Щербак, Валерій Шевчук. Цікаві спогади про його редакторування написав Віталій Дончик, який був тоді в газеті заввідділом критики.
Більшість його романів створювалося в Ірпені, на древлянській землі. Тут, біля колись повноводої річки, що витікає з самої далекої історії, причаївся Будинок творчості письменників України. Загребельний любив Ірпінь із його скромним затишком і майже завжди по-лондонськи непередбачуваною погодою. Понад два десятиліття можна було його зустріти тут, де йому так добре працювалося. Сам, за кермом власного автомобіля, їхав зранку до Спілки, ввечері ж знову повертався сюди, поінколи сидів тут безвиїзно кілька днів, і тоді з другої кімнати першого корпусу, де він завжди жив, і вдень, і пізно ввечері невгавала друкарська машинка. Ми захоплювалися цією несамовитою працездатністю. До сьогодні він написав найбільше з усіх українських прозаїків усіх часів.
Він попрощався з Ірпенем на початку вісімдесятих, купивши дачу в Кончі Озерній.
Сьогодні, на порозі свого вісімдесятиріччя, він опублікував новий роман — «Стовпотворіння». Попередній — «Брухт» — вийшов торік.
Хто повірить, що він — людина вже поважного віку?»
