На малій сцені Київського академічного театру юного глядача на Липках режисер Олег Мельничук поставив гоголівську «Шинель». Напевне, усі пам’ятають історію чиновника Акакія Акакійовича Башмачкіна. За допомогою неймовірних зусиль він зібрав кошти й придбав нову шинель, а коли її вкрали — помер від гарячки... бо стала вона для самотньої людини не просто предметом гардеробу, а справжньою подругою, з якою гоголівський Акакій відчував себе не таким одиноким, непотрібним та нікчемним.
Дотримуючись гоголівської ідеї предмет-герой, основним емоційним стрижнем, збудником конфлікту у виставі є одежина, придбана чиновником. Життя Акакія (Олександр Ярема) немов розділилося на два етапи — «до» та «після». «До» — старання заради нової шинелі, котра далася неймовірною працею не лише на службі, але й над собою: чай увечері не пити, світло не запалювати, а користуватися хазяйським, носити взуття так, щоб не підбивати його зайвий раз — словом, економити на всьому. Акакій-Ярема гарячково, немов одержимий якоюсь високою ідеєю, обмотує взуття клейким папером і ступає тихо, крадучись, як, крадучись, тихо й нерішуче жив він усе своє життя. Аж ось жалюгідний, скромний Акакій, якого життя змусило змінити шинель, бігцем (бо ж у старій холодно) дістається до майстра, який зможе справити нову, довгоочікувану, вистраждану та вимріяну одежину. А «після» — це теж він, «один чиновник», на якого ще нещодавно не просто не завертали уваги — його навіть не помічали, — у новій, якісній і теплій шинелі.
Цікаво, що драматична формула «щастя через нещастя» і далі — до наступної трагічної перипетії — прописана у виставі досить своєрідно. Придбання шинелі (а у цій сценічній інтерпретації вона біла та урочиста) — це не просто радість маленької людини, яка через матеріальне прагне змінити своє життя. Башмачкін у новій шинелі видається зовсім новою людиною, з ним відбуваються емоційно-психологічні метаморфози. І де вже той зворушливий, недолугий, завжди зніяковілий чиновник, котрий спілкувався з літерами та цифрами? У виставі «Шинель» ми відчуваємо навіть певну пародію на сьогоднішній світ гламуру... Так і хочеться дозволити собі лінгвістичне хуліганство, граючи зі словами шинель-Шанель. Акакій Акакійович немов опиняється у полоні брендів-трендів, і відтепер він не просто відчуває себе на висоті — навіть працювати не хоче... Що йому тепер до цих злощасних скупих літер у блиску нової білої шинелі? Він походжає гордо, красуючись та хизуючись обновою. На екрані з’являються фото міста й вітрин з рядками модного взуття. І ця аналогія є ключем до розуміння сценічного тексту: глядач відчуває, що Гоголь писав про нас, сьогоднішніх, здатних розчинитися у матеріальному світі, забувши про те, хто ми та чого бажаємо. А все тому, що розучилися бажати та прагнути, неначе персонажі беккетівского «Годо».
Режисер вистави «Шинель» вдається до композиційно-часових трансформацій, навмисне порушуючи хронологію, пропоновану автором. На тлі основних подій контрастною є оповідь матері (глядач чує інтонаційно зворушливий жіночий голос) про те, як народився Акакій і як обирали йому ім’я. А ще — материні пісні, під час яких на екрані з’являються фото дитини у період до її народження, а також немовля, котре помістилось на долоні і вже усміхається до цього світу... Такі візуальні ефекти настільки вражають, що глядач перехоплює подих, а на очі навертаються сльози.
Емоційно посилюють основну ідею вистави й філософсько-ліричні репліки, написані піском. Пісок — час, що невпинно триває, забираючи із собою життєві клопоти, пристрасті та, врешті-решт, саме життя. Залишаються тільки слова... «Дивно влаштований світ наш», «А ви чого бажаєте?» А й справді — чого?..
