Вона починала свою кар’єру в Російській драмі, а з 1994 року — провідна актриса Театру драми та комедії на Лівому березі Дніпра. Ксенія Ніколаєва зіграла безліч ролей, серед яких: толстовська Анна Кареніна, чеховська Раневська, Люсі Краун («Так закінчилося літо» — п’єса Ярослава Стельмаха за Ірвіном Шоу). Нині Ніколаєва запитана в кіно (багато й активно знімається). А ще Ксенія належить до знаменитої акторської династії — її предки грали на сцені ще в позаминулому столітті, а мама — народна артистка України Ганна Тимофіївна Ніколаєва — з 1952 року і до самої смерті (2003 р.) працювала в трупі Театру ім. Лесі Українки...
ДІТИ ЗНАМЕНИТОСТЕЙ
— Ксеніє, чи мусили ви доводити своє «я» в акторській професії (популярність матері заважала чи допомагала)?
— Усі, хто любили маму — любили й мене. І навпаки. Звичайно, самостверджуватися було важко. Незважаючи на те, що я виросла в Театрі ім. Лесі Українки, навіть свої перші кроки з коляски зробила саме в цьому театрі (я була пізньою і коханою дитиною, мама намагалася мене всюди брати з собою). Здавалося, що з Російською драмою буде пов’язана й моя доля, але після закінчення Київського театрального інституту до цього театру мене не взяли. Рік я попрацювала в Театрі кіноактора, а потім знову показувала комісії свою програму, і мене зарахували до трупи.
— Тобто авторитет мами в питанні працевлаштування вам не допоміг, і своє ім’я на сцені ви заробляли самостійно?
— А як інакше? Адже мама не вийде й не зіграє за мене. До речі, деякі недоброзичливі люди злораділи, якщо в мене щось не виходило на сцені, мовляв, «природа на доньці відпочила». У радянські часи в нас акторські династії зневажали, називаючи «семейственностью», дітьми знаменитостей...
— Як Ганна Тимофіївна ставилася до ваших робіт?
— Мами всі однакові. Всі бажають своєму чаду щастя (я також не виключення — дуже переживаю за свою дочку Дашу). Пам’ятаю, коли в «Вишневому саді» грала дівчину на балу, мама сказала: «Ти обов’язково в майбутньому зіграєш Раневську». Шкода, що вона не дожила й не побачила мене в цій ролі, яку я дуже люблю (саме цю виставу я обрала на свій бенефіс, який відбудеться 26 вересня в нашому Театрі на Лівому березі Дніпра.
— Ваша мати не сперечалася, коли ви захотіли пов’язати долю зі сценою. А чому ви свою дочку не захотіли віддати в акторську професію?
— Мама таємно мріяла, щоб я продовжила її справу. Але й боялася — все-таки акторська професія є дуже залежною. Я мала сумніви. У школі я цікавилася медициною та літературою (досі пишу вірші). Наприклад, бабуся хотіла мене бачити журналістом... А ще я закінчила музичну школу за класом фортепіано при Консерваторії. Але обрала акторство. Причому до Москви поступати мене не відпустила бабуся («Як? У 16 років дівчинка одна житиме в чужому місті? Ніколи!»). І я закінчила Київський театральний інститут... Знаєте, при всій своїй любові до театру, я не хотіла, щоб моя дочка продовжила акторську династію. Даша дуже рано виявила задатки художника (професіонали нам порадили серйозно до цього поставитися). Я рада, що дочка закінчила Художню академію. До речі, як художник вона вже оформила шість вистав, хоче спробувати себе в кіно і на телебаченні.
— Зазвичай акторські діти не можуть похвалитися активним піклуванням батьків...
— Частка правди в цьому є. Моїм вихованням займалася здебільшого бабуся (потомствена дворянка, в минулому також актриса, високоосвічена й інтелігентна людина). У мами завжди на першому місці був театр; а мій батько обіймав керівні посади, зокрема, тривалий час був директором ансамблю танцю у П. Вірського. Втім, усе ж таки, незважаючи на зайнятість батьків, я росла дуже обласканою дитиною. Мені дали хороше виховання й освіту. Тому й я в Дашиній долі намагаюся брати активну участь, допомагати їй у всьому. Вона в мене також виросла за лаштунками Театру ім. Лесі Українки.
— Ваш чоловік має відношення до театру?
— На щастя, ні. Він все життя пропрацював у Москві на високих державних посадах. Ми познайомилися в Одесі. Коли ми покохали одне одного, то Саша ухвалив важливе й непросте рішення — переїхати до Києва, щоб ми були разом. Хоча тут йому треба було починати з нуля. Олександр став для мене чоловіком, радником і критиком усіх ролей, а найголовніше — другом і надійною опорою (я дуже важко пережила смерть матері)...
ДРУЖИНА, МАТИ ТА «САМОТНЯ ДАМА»
— Ксеніє, кожна актриса має свій секрет роботи над ролями, а ви?
— Коли готується прем’єра в театрі або йде процес зйомок в кіно, то внутрішня робота відбувається постійно, чим би я не займалася. Тексти спеціально не вчу в закритій кімнаті (в нашій сім’ї немає такого, щоб усі домочадці сиділи тихо, поки я працюю над роллю). У мене саме все виходить, запам’ятовуються тексти легко. Я ніколи не жертвую сім’єю, оскільки вважаю, що близьких не можна обділяти своєю увагою та турботою. Жінка повинна бути передусім мамою та дружиною, хранителькою родинного вогнища...
— Що головне з батьківського напуття ви взяли собі на озброєння?
— Не можна бути злопам’ятним і підлим. Хоча б тому, що це зло до тебе обов’язково повернеться. Я дуже ціную в людях порядність і не розумію людей, для яких злість — сенс життя. Як, наприклад, деякі режисери можуть в одну мить перекреслити роки відданої праці та взаєморозуміння з актором чи актрисою?
— Ви перейшли в театрі на разові вистави, чому?
— На певному етапі життя почала розуміти, що стою на місці: нових ролей в театрі немає, а роки йдуть. Треба не боятися міняти своє життя, і я воліла активно втрутитися, а не пливти за течією. Зараз багато знімаюся й репетирую в театрі «Сузір’я» п’єсу «Самотня дама» Ігоря Афанас’єва, яку він мені подарував на ювілей. Ставить виставу Ігор Славінський, а в жовтні ми запросимо глядачів на прем’єру. Можна сказати, що «Самотня дама» продовжить мої ювілейні урочистості. Нині в репертуарі «лівобережців» у мене залишилася лише одна вистава «Так закінчилося літо» («Вишневий сад» покажуть публіці востаннє 26 вересня, а в виставі «Анна Кареніна» замість мене вже грає інша актриса).
— Про що буде ваша нова вистава «Самотня дама»?
— Про велике кохання, про яке всі мріють. Моїми партнерами у виставі будуть два випускники Національного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. У цій виставі багато музики й танців. Сценографію та костюми створює дочка Даша. Взагалі, ідея цієї постановки народилася несподівано. Якось ми знімалися разом з Ігорем Славінським, у перерві розговорилися про те, що я шукаю п’єсу для бенефісу. Ігор сказав, що шукати не треба, оскільки його друг Афанас’єв давно написав цікаву п’єсу. Коли я прочитала «Самотню даму», то зрозуміла, що це дійсно те, що мені потрібно. Ми репетируємо без присутності автора (Ігор Афанас’єв — драматург, актор, режисер, екс-киянин, який нині мешкає в США. Остання його режисерська робота в Театрі ім. І. Франка — мюзикл «Едіт Піаф. Життя в кредит». — О. Д.). Це знак повної довіри постановнику (Славінський і Афанас’єв разом навчалися, вони друзі). Славінський — великий вигадник, світла голова. Він уміє дати вичерпні відповіді практично на всі запитання, пов’язані з афанас’євською п’єсою, які виникають.
ФАНТАЗІЇ ТА МРІЇ ЗДІЙСНЮЮТЬСЯ
— Як для вас починається процес пізнання ролі?
— Завжди по-різному. Буває миттєве попадання в роль (як, наприклад, Раневська), а буває — повільна обробка і збагнення образу (Анна Кареніна). Тобто шлях до ролі завжди різний. Але це не означає, що якусь роль я люблю більше або менше. Я люблю всі свої ролі й пам’ятаю їх.
— І «Казку про Моніку», яку в 1970-х поставив Віталій Малахов на сцені Російської драми?
— Не просто пам’ятаю, а вважаю її відліком мого професійного шляху. Та вистава викликала величезний резонанс у Києві, квитки неможливо було дістати. Режисер задіяв у масовці весь наш курс. Масовка постійно присутня на сцені і була живим, активним персонажем.
— Ксеніє, виступаючи на сцені, ви застосовуєте якісь професійні нюанси, підказані вашою мамою?
— Спеціально — ні. Але коли дивлюся старі записи вистав, де мама грала, то усвідомлюю, що з роками дедалі більше стаю схожою на неї — і зовні, і голосом, і навіть манерою гри. У мене з нею сильний зв’язок на вищому духовному рівні: досі відчуваю її підтримку, подумки раджуся з нею... Ми з мамою завжди були як дві половинки одного яблука. Упевнена, що цей духовний зв’язок мене веде по життю, охороняє й допомагає.
— Вам довелося разом грати в одних виставах?
— Це «ОББЭЖ», «Кровавая свадьба» і «Горе от ума» — все не перерахуєш. Навіть мій дебют у Російській драмі ми грали разом: у виставі «Сніжна королева» я була Сніжною королевою, а мама — бабусею.
— Вам пощастило працювати з корифеями українського театру, до яких належала й Ганна Тимофіївна Ніколаєва. Ви могли б порівняти те покоління й сьогоднішнє?
— Те покоління було абсолютним фанатом театру. Я не пам’ятаю маму без зошита з роллю та кольорових олівців, якими вона щось підкреслювала, на полях робила замальовки. До речі, Даша від неї успадкувала цю рису й почала робити свої малюночки (хотіла бути схожою на бабусю). У старих акторів була залізна творча дисципліна. Якщо я приходила на виставу за 40 хвилин, то мама — за дві з половиною години. Вона ніколи не допомагала в роботі над роллю. Знала, що я цього не люблю. Часом вона висловлювала свою думку, я слухала і... робила по-своєму. Мабуть, внаслідок юнацького максималізму, а може тому, що ми мали різні амплуа.
— Поза сценою ви спокійна, м’яка жінка. Звідки у вас з’являється сила у створенні таких складних характерів, як Раневська чи Анна Кареніна?
— Уся ця «сила», як ви говорите, мені також властива. Просто в житті я обрала роль веденої людини. Знаєте, як тварина обирає собі забарвлення для пристосування та безпеки, так і я з роками дійшла висновку, що й мені треба так вчиняти. Я дуже динамічна від народження — лідер за натурою. Працювала заступником секретаря комсомольської організації Кіностудії ім. Довженка, потім у міськкомі та райкомі комсомолу, купи справ перевертала... А сьогодні мені лідерство абсолютно непотрібне. У нас в сім’ї чоловік — лідер. А якщо з’являться два лідери, то почнуться непорозуміння... Тому свою динаміку я застосовую лише на сцені, як кажуть, витягую зі своїх душевних глибин фарби, які в житті не використовую, і створюю образ, закладений автором...
— Ви зараз багато знімаєтеся. Кіно вас захоплює?
— Це розширення творчих можливостей, досвіду. Зараз на екранах демонструється фільм «Таємниця святого Патріка», де я граю разом із Василем Лановим. Завершено зйомки 160 серій фільму «Серцю не накажеш», який знімали півтора роки. Монтується фільм В’ячеслава Кріштофовича «Звідки беруться діти» за сценарієм Анатолія Крима. У цій картині я граю лікаря, тому мрія стати медиком певною мірою в мене здійснилася на екрані. Знаєте, я люблю свою професію, бо вона дає можливість втілювати в театрі й кіно свої мрії, фантазувати, а найголовніше — пізнавати дивовижний світ людської душі. Але кіно є кіно — то ти одночасно знімаєшся в п’яти фільмах, а бувають цілі місяці простою. От тоді театр стає моєю гаванню...
