Булат і дамаська сталь, шкіра ската, рубіни, перламутр, шовк, золото – ця зброя гіпнотизує красою. А колись ці речі несли смертельну загрозу тому, хто став на шляху їх власника. Нова виставка у Музеї Ханенків називається «Шлях воїна – один на двох. Козацька та самурайська зброя із зібрання Feldman Family Museum».
Експонати, особливо це стосується самурайської зброї, збереглися у чудовому стані і досі гострі. Вік клинків поважний – найдавніший японський датований початком XV століття, у козацькому розділі є речі, створені у другій половині XVІ століття. Рідкісні експонати – з Музею приватних колекцій Олександра Фельдмана Feldman Family Museum, а сам проект підготувала міжнародна благодійна організація «Фонд Олександра Фельдмана».
УНІКАЛЬНА УКРАЇНСЬКА ШАБЛЯ
На тлі розкішних самурайських мечів виглядає скромно потерта життям шабля східного типу, датована кінцем XVІІ – початком XVІІІ століття. Але це – унікальна річ. Справа у тім, що в Україні відомі буквально одиниці шабель, що можна віднести до виробів місцевих зброярів – часто козаки використовували трофейні клинки або, воюючи разом з іншими арміями, озброювалися, як іноземці. Хрестовина та устя піхов шаблі, представленої на виставці, прикрашені рослинним орнаментом в українському національному стилі – це і вказує на походження виробу.
«Шабля знайдена випадково, на Полтавщині, поблизу Кременчука, - каже Євген Сіваченко, директор Feldman Family Museum. – Такою шаблею зручно битися у ближньому бою. Нею можна було і рубати, і колоти».
МІСЦЕ УДАРУ ПОЗНАЧАЛИ ОРНАМЕНТОМ
Серед козаків була популярна турецька зброя. Серед експонатів – дві ефектні та ефективні у бою шаблі, виготовлені в Османській імперії у XVIII столітті. Називаються киличами. «Протягом століть мінявся вигляд турецьких шабель, але одна риса залишалася незмінною – усі вони мають єлман, розширення у нижній частині клинка», - розповідає Євген Сіваченко. Це розширення додавало удару сили. Вишукані візерунки на єлмані позначають місце, яким наносився удар.
Звісно, в арсеналі козаків були не лише шаблі. Інший унікальний експонат – шестопер другої половини XVII століття, створений в Україні. Поруч – подібні до шестопера перначі. Все це – різновиди булави. «Бойова частина цих типів зброї складається з фігурних пластин, які називаються пір’їнами. Якщо їх шість – це шестопер, більше – пернач», - пояснює Євген Сіваченко.
ГОСТРА ПАРА – ЗА ПОЯСОМ САМУРАЯ
У Японії, де неймовірно важливі традиції, немає типів самурайських мечів місцевого походження. «Всі японські мечі поділяються на дві категорії. Прямі, дволезові, мають китайське походження. Вигнуті – корейське», - каже Євген Сіваченко.
Самураї, як правило, носили два мечі. Довгий – дайто, і короткий – сьото. До довгих мечів належить знаменита катана, носити яку могли виключно самураї. На відміну від вакідзасі, типу короткого меча, з яким могли ходити крамарі або ремісники. Два мечі, з якими ходив самурай зазвичай оформлялися в одному стилі, ефеси були практично однакової довжини. Носили їх зліва, за поясом, лезом догори. Причому так, щоб суперник не міг визначити, який з них довгий, а який – короткий. Довжина катани могла сягати близько метра, вакідзасі майже вдвічі менший. Така пара мечів називалася «дайсьо», у перекладі – «великий і менший».
До речі, в експозиції є розкішний вакідзасі, клинок якого на початку XV століття створив славетний японський майстер Моріміцу.
ЗБРОЯ, ЯКОЮ «КОСИЛИ» КОНЕЙ
Самураї мали при собі і зовсім невеликі бойові ножі, зокрема, танто та айкуті. Призначалася така зброя для того, щоб добивати противника, який лежить на землі. За кодексом честі самураїв Бусідо, робити це мечем заборонялося, а айкуті – можна.
Контрастує з бойовими ножами нагамакі довжиною майже 189 сантиметрів. Зброя створена у XVI столітті. «Назва «нагамакі» буквально перекладається як «обплетене руків’я». Власне, тому, що руків’я обвивалося металевою стрічкою, - пояснює Євген Сіваченко. – Це навіть не меч, а древкова зброя, яку порівнювали з косою. У XVI- XVIІ століттях таку мали піхотинці, що боролися з кавалерією. Нагамакі вони просто підрізали ноги і різали животи коням. Але той, хто це робив, як правило, гинув». Поруч – нагіната, родич нагамакі. Використовувалася для того ж і подібна за виглядом, але була безпечніша для власника, бо мала довге древко.
ЧИЙ УДАР СИЛЬНІШИЙ?
Самурайські мечі часто називають шаблями, але є принципова відмінність між цими типами зброї. Полягає вона у техніці використання. «Самурайський меч ідеально збалансований. Техніка бою ним – дворучна. Тобто, зазвичай самурай тримав свій меч двома руками, - відзначає Євген Сіваченко. – Самурай відточував мистецтво володіння мечем до такого рівня, що міг зупинити клинок навіть за один міліметр від шиї противника. При тому, що швидкість нанесення удару шалено висока – її можна порівняти зі швидкістю експреса. Хоча, у кавалерійському бою самурайський меч використовували як шаблю».
У шаблі, якою управляли однією рукою, центр ваги у клинку розташовували ближче до вістря. Удари такої зброї дуже потужні, але зупинити їх значно важче, ніж удари самурайського меча.
МІЖ БУЛАТОМ І «ДАМАСКОМ»
Легендарні види сталі, з якої виготовляли холодну зброю, - булатна і дамаська. «Булат виготовляли металурги, а дамаську сталь – ковалі, - пояснює різницю Євген Сіваченко. – Булат – тигельна сталь, візерунчаста, гнучка і міцна. Це – композитний матеріал, створений з металів з різним вмістом вуглецю. З’являється у процесі варіння у тиглі. Дамаська сталь також композитна, але, скажімо так, створюється механічно. Майстри кували смужки металу з різним вмістом вуглецю, це нагадувало змішування тіста. Зварили прути, зігнули, знов перекували – і так багато разів». Євген Сіваченко запевняє, що спеціалісти відрізнять булат і дамаську сталь навіть за смаком і запахом.
В Японії клинки робили, як правило, з дамаської сталі. З булатом часто працювали турецькі, іранські, індійські майстри. Обидва матеріали якісні, але, на думку Євгена Сіваченка, булат все-таки кращий.
РІЗНІ ЦІЛІ, ОДНІ ЦІННОСТІ
Самураї і козаки існували майже в один історичний період. Але поява їх викликана різними обставинами. Принципова різниця закладена навіть у значенні слів: «самурай» з японської перекладається як «той, що служить», а «козак», цілком імовірно, походить від тюркського словосполучення «вільна людина».
«Самураї являли собою замкнену військову касту. Вони були надійною опорою військової диктатури у середньовічній Японії, знаряддям підкорення нижчих верств населення. А козаки ніколи не відділяли себе від народу. Це було військове братство вільних людей. Козаки приймали до своїх лав, фактично, усіх бажаючих, - розмірковує Євген Сіваченко. – Але глибоко зрозуміти якесь явище можна тільки у порівнянні з іншими явищами такого ж порядку. Для сучасних українців козаки уособлюють кращі військові якості, доблесть, честь. Те саме для японців – самураї. Тож, через нашу виставку прагнемо розповісти про чесноти у різних культурах світу».
І козацька, і самурайська зброя, представлена у рамках проекту «Шлях воїна – один на двох», вражає. Зі знаряддя вбивства час перетворив ці клинки на вишукані музейні експонати. Подивитися на них можна до 30 квітня у Національному музеї мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків.
