За останні двадцять років Віктор Олександрович заснував самобутній напрям у сучасній режисурі. Шулаков є постановником багатьох самобутніх спектаклів, що викликали величезний резонанс у критиків і глядачів, створених для різних театрів, зокрема, «За двома зайцями»,«Енеїда»,«Сватання на Гончарівці», «Сірано де Бержерак», «Лазня», «Політ над гніздом зозулі» тощо.
На перший погляд метр української режисури виглядає спокійним, м’яким, навіть стриманим. Але це дуже оманливо. На репетиціях Шулаков — ураган. Актори обожнюють Віктора Олександровича за його високий професіоналізм, можливість творити, експериментувати, а репетиції називають шулаківськими майстер-класами. Вистави режисера не схожі одна на одну навіть якщо він береться за одну й ту ж п’єсу, наприклад, «За двома зайцями». У київському Молодому театрі це щемляча постановка про Проню Прокопівну, в Донецькому муздрамтеатрі — про внутрішній світ Голохвастова, а в останньому, севастопольському варіанті, Віктор Шулаков поставив виставу про красиву пару… Фантазіям Віктора Олександровича немає меж. Достатньо поглянути на його картини і відразу розумієш, що внутрішній світ цього майстра вельми неординарний, а коли Шулаков сідає за свій електроорган, то слухачі потрапляють у полон його експресії та скаженого темпераменту...
РЕЖИСУРОЗНАВСТВО
— Вікторе Олександровичу, п’єса Старицького «За двома зайцями» давно стала вашою візитною карткою: 27 років з аншлагами йде вистава у Молодому театрі у Києві, а недавно відбулася нова версія цієї вистави у Криму...
— Мене кличуть у різні міста, вмовляють поставити «За двома зайцями». Але я сказав: «Все, я вже нічого нового вигадати не зможу, а повторюватися — не в моїх правилах»...
— Ви і своїх студентів до цього привчаєте?
— Неодмінно! Режисурі навчити не можна. Але можна і треба навчити самостійності. У будь-якій творчості цінне саме своє світовідчуття.
— Як кажуть, усі ми родом з дитинства. Яке дитинство було у вас?
— Ріс, як усі хлопчаки мого покоління. Батько рано помер, мама одна нас, чотирьох дітей, підіймала. З дитинства була пристрасть у мене одна — кіно. Надивлюся фільмів і заявляю мамі: буду режисером. Хоч тоді навіть поняття не мав, що ж це таке. Мама стала першим наставником. Вона сказала, щоб стати справжнім режисером, потрібно мати хороше здоров’я, закінчити акторський факультет, уміти малювати, грати на музичних інструментах. І я взявся в поті чола виконувати ці повчання: навчився плавати і навіть став чемпіоном України 1958 року з плавання серед юнаків. Закінчив художню та музичну школи. Потім — музучилище й акторський факультет. Я марив режисурою!
— А мама потім вами пишалася?
— Так, у Чернігові ходила на мої вистави й була щаслива. Всі мами однакові. Радіють успіхам своїх дітей.
— Ви і за кордоном ставили? Скільки країн уже об’їздили?
— Дуже багато. Подорожі — це моя пристрасть. Усю Америку об’їхав. У Іспанії був, Болгарії, Італії, Франції. Працював у багатьох країнах. Треба зізнатися, що мене не раз умовляли залишитися за кордоном. А коли в колишньому СРСР прийшли ГКЧПісти, то друзі дивувалися — чого ти там сидиш? Адже я в Америці міг залишитися, і Фінляндії, і Польщі: іноземний імпресаріо умовляв, обіцяв контракти хороші, дивуючись, що я відмовлявся жити за кордоном. Знаєте, тільки від однієї лишень думки, що я не житиму в улюбленому Києві й узагалі в Україні — мені ставало страшно... Хоч удома ніяких особливих привілеїв у мене не було. Одного разу примушували поставити «Підняту цілину» Л. Брежнєва, обіцяли за це блага, звання. Я лукавив, вивертався від цієї роботи, казав, що матеріал складний, а Леонід Ілліч так геніально написав, що не впораюся. І тогочасні партчиновники відчепилися. Я байдужий до нагород. Головне, щоб не заважали працювати і не давали порад...
— Як ви вважаєте, чому зараз в українських театрах мало цікавих режисерських робіт?
— Я не згодний з такою точкою зору. У нас багато блискучих режисерів європейського рівня. Просто їх мало знають або знають у тісних колах, зокрема, Юрій Чайка в Дніпропетровську, Володимир Магар у Севастополі. Вони б могли прикрасити столичну сцену своїми постановками і стати гордістю Києва. Але їх чомусь не помічають критики. На мій погляд, у нас пора створити могутній цех театральних критиків. Знаєте, з роками я зрозумів, що критик — це друг і підказувач. Він не просто рецензує вистави, а дає професійну оцінку, аналізує, часом підказує, і ти розумієш, у якому напрямі потрібно рухатися режисеру.
ТОМОЧКА
— Кажуть, що варто подивитися на жінку, яка поруч із чоловіком, і можна скласти портрет чоловіка...
— Знаєте, багато є суперечок з приводу кохання з першого погляду. Але у мене з Томочкою (дружина Шулакова. — О. Д. ) саме так і сталося. Тоді я обпікся невдалим одруженням, розлучився, і навіть поклявся, що ніколи більше не одружуюся... І ось, уявіть собі, за кілька місяців повідомляю матері, що одружуюся з жінкою з двома дітьми, так ще і старшою від себе на кілька років. Мій брат був шокований від такої новини… Ми навіть трохи не побилися з ним. Але потім, коли він познайомився з Томочкою та її чарівними дочками, то зізнався, що був неправий, щиро перейнявся симпатією до Томи. До речі, коли брат захворів, то саме моя дружина виходжувала його після складної операції — щодня бульйони носила... У Томи безліч талантів. Передусім вона красуня! Смак незвичайний! Виховання! Нас познайомила актриса Рая Недашківська. Тома приїхала до Києва у гості і прийшла до Раї на репетицію до Молодого театру. А в мене все життя правило — на репетиції до себе нікого не пускаю. Навіть міністрам відмовляв. А тут Недашківська просить: «Нехай моя подруга посидить». Я не погоджувався. Ми навіть посварилися. Але… не розумію досі, чому все ж таки дозволив. Після репетиції ми поїхали в гості до Раї і з Томочкою проговорили до двох ночі. Я був приголомшений. Тома — ходяча енциклопедія! Напам’ять читала безліч віршів, блискуче знає біографії поетів, письменників. Я просто очманів! Не міг відірватися від цієї дивовижної жінки, і слухав її буквально відкривши рота... Поїхав, а вдома місця собі не знаходив. Незважаючи на ніч, подзвонив і вирішив «блиснути» своїм інтелектом. Мовляв, пам’ятаєш, як у Бернарда Шоу в третьому акті або в «Пер Гюнті» в шостій картині? ( Це мій улюблений твір у композитора Гріга). А сам розіклав книги і читав не поспішаючи, наче згадував. А потім без переходу запропонував вийти за мене заміж. Томочка погодилася, але з однією умовою: якщо мене приймуть її дочки... Знаєте, майже 30 років ми разом — з дітьми склалися вражаючі стосунки. Вже стільки разом прожито і пережито… Якби не Тома — ми б зараз із вами не розмовляли (чотири рази вона мене з того світу витягувала: була клінічна смерть, інфаркт, виразкова кровотеча, але я вижив завдяки дружині). Томочка своєю кар’єрою пожертвувала заради мене. Вона поїхала за мною до Києва, працювала директором кінотеатру «Кінопанорама», який був тоді в жахливому стані. Вона його підняла на високий рівень. До речі, «Кінопанорама» — одна з перших у країні перейшла на госпрозрахунок. З нуля починала. 22 роки була на чолі цього кінотеатру. Хоч у Донецькому оперному театрі Тома працювала завідуючою літературною частиною, багато писала. Заради мене вона кинула все, хоч я в той час був опальним режисером, а мої вистави забороняли.
Вона — моя муза. Я люблю писати її портрети і дарувати їй. А ще люблю дарувати квіти. Сім’я для мене — це все. Коли у нас був із дружиною бурхливий роман, я так сумував у розлуці, що не шкодував ніяких грошей, щоб тільки побачити її або почути. Томочка також часто дзвонила, ми тоді залізли у страшенні борги. Але щоранку я мав їй подзвонити і сказати: «Доброго ранку». А на вихідні — на літак і — до неї... Сьогодні у нас дві дочки, три онука і це найбільше наше щастя. І ще — без порад Томочки я не уявляю життя, оскільки моя дружина дуже мудра, і в неї приголомшлива інтуїція.
— Не шкодуєте, що не стали художником?
— Шкодую інколи. Люблю малювати дерева, коріння, переплетення. А іноді я жалкую, що не став музикантом. Але, вочевидь, на роду було написано бути режисером. Багато вистав я сам оформив як художник. З композиторами легко знаходжу спільну мову — награю їм те, що хотів би чути у своїй виставі. І з художниками розмовляю професійною мовою.
