Незалежне журі в складі трьох осіб — аз, грішна, театрознавець В.Заболотна, режисер Д. Богомазов (Київ) та режисер і театральний діяч В.Мажорін (Москва) — всі їх обговорило на колективах і прийняло доленосні рішення щодо нагород і відзнак як для зрілих майстрів, так і для молоді — «Надія Січеславни». Тобто «рушниця» святкового салюту вже повішена на гвіздок очікування, але «вистрілить» вона 21 травня.
«Січеславна» — акція розумна. Вона дає можливість митцям подивитися на себе в дзеркало критики-аналітики й на доробок колег, піднятися над круговертю повсякденності й подумати про майбутнє. Наразі ювілярка виявила чимало тем для роздумів. Їх безліч. Але найгостріші, як на мене, три. Про них і мова.
НАЦІОНАЛЬНА КЛАСИКА
Що нам із нею робити сьогодні? Ставити, як велося у дідів-прадідів? Так, як поставили «Загублену любов» І.Тогобочного («Мати-наймичку» за творами Шевченка) в Запорізькому театрі ім. В.Магара (режисер і редактор тексту Є.Головатюк) — тобто спиратися на шалений темперамент актрис, що доводить їх ридання до істерики, потопу сліз і гризні куліс, ковзати по поверхні тексту «рассудку вопреки, наперекор стихиям», чепурити сцену їдкою ганчірною зеленню, вичавлювати з глядачів аплодисменти, без кінця повторюючи і повторюючи якусь репліку чи жест. Так працював сам Гнат Юра, граючи Терешка Сурму в «Суєті» — хльоскав батогом, позираючи в зал, поки не починались аплодисменти. Тож артисту Олександру Гапону це дозволено й поготів. Та ось дивина — все це «ретро» часто подобається глядачам. Чи то іншого театру вони не бачили, чи то образну мову читати не навчені, чи то... очікували саме цього й отримують задоволення від пізнаваності своїх очікувань. А це вже дотичне до феномену китайського класичного театру, який зупинився у своєму розвиткові в сімнадцятому сторіччі й нині тішить китайських глядачів якістю відтворення старих форм. То й ми вже досягли такого? Можливо. Тільки тоді треба дбати про досконалу якість, а не приблизність.
ПРОФЕСІОНАЛІЗМ
Він відрізняє серйозне фахове мистецтво від самодіяльності. Професіоналізм — поняття широке й коливається від рівня геніальності до перших спотикань щойно дипломованої молоді. Так зворушливо спостерігати за професіональними стараннями юних акторів театру «VIE» на Хортиці, підвального театру «ТЕМА» та знаного колективу «Верим!» у Дніпропетровську, пластичних віртуозів із «Академії руху» та вокальної ліричної пари з необробленими голосами в «Запорожці за Дунаєм» театру ім. Т.Шевченка в Кривому Розі. Важко, проблемно балансує на терезах професіоналізму та самодіяльності чарівний театр ім. Б.Захави в Павлограді, якого самовіддано й заслужено любить місцевий глядач. Початкуючим професіоналам можна вибачити чимало огріхів за перспективність таланту і самовіддану працю.
Але ж інколи професіоналізм привласнюється, й це буває сумно і гірко. Довгі роки плідно керує Запорізьким театром ім. В.Магара талановитий директор Валентин Слонов. Але, повіривши, мабуть, у силу диплому Московського університету культури (колись ім. Н.Крупської), де він здобув освіту чи то в галузі народної художньої культури і дизайну, чи то як режисер театралізованих видовищ, він створює декорації мало не всіх прем’єр свого театру. Не маючи уяви про зоровий образ, не вміючи вирішити сценічний простір, кольорову гаму, жанр і стиль вистави, він оздоблює дійство яскраво, «багато» (скажімо, одні туалети актриси Джулії Ламберт у виставі за твором С.Моема «Театр» чого варті, а варті чимало), хоч рівень художнього смаку директора-художника далеко не сягає вершин. Згадуючи московську «школу», В.Слонов і керований ним театр перетворив на театралізоване видовище. Що ж, можливий і такий варіант сценічного мистецтва.
Гірко і соромно було спостерігати за недолугою, але амбіційною «режисурою» Олександра Голубенка у виставі «Мужчина до свята, або поки вона вмирала» Н.Птушкіної (Дніпропетровський російський театр ім. М.Горького) та В.Клейменова «Судьбы всемощнее поэт» (маленькі трагедії) О.Пушкіна в театрику «Гамаюн» (Дніпропетровськ). Наразі непрофесіоналізмом театр, це дзеркало суспільства, заражений так само, як і наша державна машина. Ті самі дилетантизм, аматорство й амбіції.
МОВА
Чимало вистав «Січеславни», чи не половина, — російськомовні! Не варто дивуватись і нарікати. Потужний промисловий регіон, спустошений війною і відбудований зусиллями не тільки залишків осиротілого корінного населення, але й робочими руками переселенців із Росії, не міг не піддатися мовній асиміляції. Додайте послідовну й наполегливу русифікацію, яку СРСР нав’язував усім «братнім народам» (інакше як втримати імперію?), — і маємо те, що маємо. Тим гостріше постає для новонародженої самостійної України проблема національної самоідентифікації, і чи не перш за все через мову. Але не будемо долати прірву за два стрибки. Процес тривалий, мусить бути послідовним і усвідомленим перш за все носіями культури, зокрема театрами. От і бачили ми на попередніх «Січеславнах» в дніпропетровському молодіжному театрі «Верим!» рідкісну п’єсу Лесі Українки «Руфін і Прісцілла». Павлоградський російський театр ім. Б.Захави показав нині «Мартина Борулю». Криворізький, російськомовний за статутом, музично-драматичний театр імені Т.Шевченка (вітаю з присвоєнням нині статусу академічного!) вдало ставив колись «Назара Стодолю», а цього року знову «Запорожця за Дунаєм». Провідний актор театру, росіянин до кісток, народний артист Володимир Полубоярцев опанував українську мову і створює прекрасні сценічні образи та поетичні програми з української поезії на радіо і дисках. Бо відчуває потребу в рідній мові своїх глядачів і поважає землю, яка його прийняла й уславила.
Натомість дивує Запорізький театр ім. В.Магара. Ще кілька десятиліть тому театр (тоді імені М.Щорса) просив зробити його російськомовним, посилаючись на демографічну ситуацію. Тоді проклята радянська влада вправила мізки дирекції театру. Та настали нинішні часи, пострадянські, риночні, свобідні — роби, що хочеш. Хитромудрий директор центрального для Запорізької області театру В.Слонов (кажу ж, видатний господар) викрутився в потрібний йому бік — утворив та юридично зареєстрував Міжнародний центр театру «Данапріс», під дахом якого офіційно грає вистави російською мовою на базі і з трупою рідного театру. «Данапріс» також видає розкішний, великий, багато ілюстрований, але тонкий, без критичної аналітики, рекламного характеру журнал українською мовою — спасибі хоч за інформативність.
Та притика в іншому. Один із керівників театру ім. В.Магара проговорився за чаркою, що їм би варто приплачували за те, що вони грають вистави українською мовою, бо глядач вимагає російських текстів зі сцени. Наразі російська сценічна мова артистів із нашим рідним «геканням», «шоканням» головою видає їхню малоросійську ментальність. Згадаймо, що театр є ознакою повноліття нації. То, виходить, московіти — повнолітні, а ми, українці-чухраїнці, ще без штанців бігаємо? Схоже на те, бодай у корінному українському місті Запоріжжі. Тож згадайте й усвідомте суспільну місію театру, панове! Дайте глядачам високоякісний сценічний продукт, естетично сучасний, не «китайський», глибокий і чесний за думкою — й вони виламають шикарні ваші двері в гонитві за квитками. А хто не ламатиме, той того не вартий.
МОЛОДЬ. ВЛАДА. ТВОРЧИЙ ПОШУК
«Січеславна» зауважує чимало інших проблем. Молодь — помітне явне омолодження театрів. Особливо радує поява молодих режисерів Д.Астаф’єва у Запоріжжі, театр ім. В.Магара («Школа з театральним ухилом», мала сцена) та М.Мішина у Дніпропетровську, театр ім. М.Горького («Телевізійні перешкоди»). Молодий балетмейстер Д.Омельченко сміливо оновив і осучаснив хореографію «Корсара». Влада — місцева влада на диво підтримує свої театри, ремонтує, відкриває нові колективи тощо. Творчий пошук — проект на сцені Дніпропетровського театру опери і балету «Білосніжка», де вокалісти-солісти розкішно співають, артисти балету драматично танцюють, а актори-лялькарі чарівно грають гномів (режисер Михайло Овсянніков). Є й інші спроби.
«Січеславна» — дівчина на виданні, їй виповнилося 20. Вона народилася першої весни Незалежної України. Хрещені батьки — Міжобласне відділення Національної спілки театральних діячів на чолі з художнім керівником Дніпропетровського театру опери і балету Юрієм Чайкою та відповідальним секретарем Мариною Проценко. До колиски щороку народженої «Січеславни» вони збирають мистецьки свідомих можновладців, меценатів, друзів, помічників, і ця театральна Діва рік від року дорослішає і водночас молодшає, надихаючи Центр України на творчий пошук.
