Звичайно, в тому заслуга засновниці та незмінного керівника фестивалю — одеської композиторки Кармелли Цепколенко. Її зв’язки, нежіноча цілеспрямованість і любов до нового мистецтва тримають фестиваль на належному рівні ось вже мало не десять років. Тому сприяє і найоригінальніший, як для академічного виконавства, формат акції: два величезні концерти, які розпочинаються раннім вечором і завершуються далеко за північ, з перервою на сон і їжу. Кожний концерт розбито на тематичні блоки, має чітко вибудувану драматургію. Саме в контексті Восьмого фестивалю можна було говорити про драматургію в прямому значенні. Адже нинішні «Два дні, дві ночі» складалися з особливим, театральним акцентом, який, як виявилося, сучасній музиці властивий повною мірою.
Насамперед це відноситься до виконавців. Тут, до речі, спостерігалася кардинальна відмінність між нашими та західними музикантами. При рівноцінній майстерності — абсолютно різний підхід до прояву власної індивідуальності. Інакше кажучи, виконавці з Німеччини, Швейцарії, Франції завжди ще трохи і артисти. У наших же пенатах такий стиль виконавства, очевидно, вважається недозволеною надмірністю. Зрештою, це, швидше, питання темпераменту, наприклад, кларнетні соло Віталія Возняка завжди перетворювалися у візуально-акустичні мініатюри.
Безумовною зіркою першого дня став Стокгольмський саксофоновий квартет. Він, власне, і відкрив фестиваль експериментальною п’єсою Дрора Фейлера «Ковадло і парашути». Свен Ветсреберг, Йорген Петерссон, Лейф Карльборг, Пер Герлунд вразили зал поєднанням майстерності та відкритості до найбільш незвичайних, часом навіть ризикованих звукових експериментів. І вже пізно вночі, закриваючи першу частину фестивалю, показали талант до створення ліричного, камерного настрою, ведення своєрідного діалогу один з одним і з композитором.
Одесити вирішили показати свої театральні таланти без опосереднення, представивши монооперу Людмили Самодаєвої «Танець із тінню». Побачене залишило подвійне враження. Цікава музика суперечила претензійному, місцями просто невдалому тексту. Виразна і як актриса, і як співачка Алла Попова існувала на сцені сама по собі, незалежно від режисури. Інакше кажучи, ця моноопера парадоксально виявилася найменш театральною в оточенні чисто музичних опусів. У будь- якому разі, німецький ансамбль «La Tache», що передував «Танцю з тінню», зачарував аудиторію суто акторським поєднанням зовнішньої незворушності із загальним нахилом до абсурду. Всі п’єси, що ними виконувалися, так чи інакше були близькі до своєрідних характерних чи філософських зарисовок, як правило, — з іронічним підтекстом.
А вершини театральності було досягнуто на другу добу фестивалю. Фактично весь концерт розвивався як цілісний спектакль. Розпочався він виступом австрійського «Кабінеттеатру» — театру маріонеток із Відня. Жанр для виконаної ними «Ursonate» — до речі, прем’єрного показу — важко підібрати. Швидше, підійшло б визначення — дадаїстське кабаре, тим більше, що за основу взяли поему одного з апологетів дада — Курта Швіттерса. На сцені безумствував дует із людини (актор Крістофер Відауер) та ляльки — вредного білоголового старого. Акомпанемент був відповідний — нещадно препароване фортепіано, на якому грали мало не електродрилем. Спогади про майстрів прекрасної нісенітниці 20-х років набули плоті тут і зараз.
Лицедійство продовжилося виконанням симфонії Володимира Рунчака для п’яти виконавців «Homo ludens» і «дуеллю-дуетом» двох прекрасних виконавців — Віталія Возняка і Тетяни Кравченко. Французьке тріо «Accroche Note» запам’яталося незвичним складом — сопрано, кларнет, баян і стильною, зі смаком підібраною програмою. Особливо запам’яталися медитативний «Голос його пана» Ізабелли Мундро і дуже незвичайне, чаруюче «Цвітіння» — новий опус київського композитора Вікторії Польової.
Основні події розгорнулися ближче до півночі другої доби. Всесвітньо відомий трубач Райнхольд Фрідріх (Німеччина) у другій дуеті-дуелі з нашою Ганною Кириченко граючи справився з матеріалом надзвичайної складності — творами Едісона Денисова, Джячинто Шелсі, Сомсі Сатоха. Специфічним контрапунктом прозвучав тут «Мопс Отто» Арно Фігга, що вимагав від Ганни Кириченко стійкого почуття гумору та уміння не стільки грати, скільки стукотіти по роялю, а також кидатися туфлями та робити інші химерні жести за велінням партитури.
Із другим виходом на сцену «Кабінеттеатру» театральна лінія досягла своєї кульмінації та максимально повного втілення. Австріяки продемонстрували своє бачення знаменитого тексту Хармса про старих, що вивалюються. Цікаві старі виглядали як чашки, що дійсно випадали з лялькового будинку і розбивалися з неабияким, істинно драматичним дзвоном. Гротескно заломлена тема смерті отримала контрастне продовження в роботі Кармелли Цепколенко «Безсиллям зломлені народи. Кладовищенська музика» — для баяна, перкусії та відеошоу. Фотографії надгробків, зроблені на територіях, що колись входили до Австро-Угорської імперії, супроводилися тривожною, експресивною музикою, далекою від очікуваного пафосу. Це було, швидше, видіння пам’яті, ніж плач про втрати. Новий виконавець — новий поворот у настрої і в той же час органічний розвиток теми. Сольний виступ перкусіоніста Генріка Ларсена був свого роду післямовою, язичницькою насмішкою над небуттям. Пластична, віртуозна молода людина не просто вистукувала найскладніші партії на найнесподіваніших поверхнях — він відігравав кожний звук і мімікою, і всією своєю фігурою.
І останній номер фестивалю, позначений як «театр партитур», знову повернув все до всевладного абсурду. Німецький ансамбль «Timbre actuel» показав мініфарс (музичним опусом це назвати, мабуть, важкувато) Ганса Геспоса «Anjol». Композиція написана для баритон-саксофона і диригента, але, потрібно визнати, обидва представники гідних професій якось дивно ставляться до своїх обов’язків. Диригент то б’ється в конвульсіях, то упускає на підлогу дошки із жахливим гуркотом; саксофоніст і зовсім валяється на підлозі чи штовхає різні залізяки, видобуваючи при цьому з інструмента щось вкрай нечленороздільне. Проте всьому цьому видовищу властива цілісність — як сценічна, так і музична, бо зроблене воно не тільки дуже смішно, а й точно за складними відносинами між академічними виконавцями та їхнім ремеслом...
Під ранок, вийшовши на ринг-підмостки фестивального залу, президент «Двох днів і двох ночей», диригент і перкусіоніст Бернгард Вульф оголосив перерву — до наступного фестивалю. До наступних днів і ночей у весняній Одесі.
Йти та їхати, чесне слово, не хотілося.
