Цього року VІІ Міжнародний фестиваль жіночих монодрам «Марія» пройшов під знаком Антона Павловича Чехова, 150-річчя якого відзначають у всьому світі. За традицією, на малій сцені Національного театру ім. І.Франка (Театр у фойє) було показано сім вистав. У науковій конференції «Магія А. П. Чехова» брали участь літературознавці та театральні діячі з Великої Британії, Пакистану, України, Росії, Польщі, Білорусі, США та Угорщини. А фінішував форум незвичайною для свого «формату» виставою «Чайка», представленою випускниками акторського курсу Богдана Ступки Національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенко-Карого та круглого столу «Полілог культур». За всіма творчими моментами «Марії-2010» з вишуканого портрета на склі (робота відомого українського художника та сценографа Сергія Якутовича), мудрим поглядом сумних очей спостерігав Антон Павлович. Несподівана інсталяція прикрашала портрет: на склі поряд із фігурою письменника було прикріплено справжнє пенсне, без якого ми не уявляємо образ Чехова.
СВИСТОК І ЕКСТРАВАГАНТНА ДАМА
Почався фестиваль символічно... за сюрчком народної артистки України Лариси Кадирової. Традиційно, автор ідеї та художній керівник «Марії», щорік готує нову роботу до форуму. Цього разу Кадирова (в образі героїні вистави — «Стара жінка висиджує» Т. Ружевича) несподівано з’явилася серед глядачів. Режисер Збігнєв Хшановськи, який інсценізував оповідання письменника, вводить акторку до простору сценографії Євгена Лисика, поступово. Одягнута у фантастичну за покроєм сукню, з неймовірною кількістю всіляких складок, воланів, рюшів, мережив, надягнувши на голову запаморочливий капелюх і кліпаючи накладними віями, Лариса Кадирова штовхає перед собою візок. Сюркаючи в сюрчок, екстравагантна пані попереджала про свій рух, а також із грайливістю встигала «реагувати» сюркотом на глядача, який зазівався. На невеликому візку — символічному особистому театрі — голгофі, як на мініатюрному сценічному майданчику розмістився світ акторки: стіл і стілець. Що ще потрібно акторові? З давніх часів лицедієві лише й потрібно було, хіба що, розстелити посеред майдану килимок. І грай собі.
У Лариси Кадирової килимком став візок. Сюркаючи в сюрчок, вона транспортувала свій дорогоцінний «театральний світ» на сцену. Почекавши, поки розсядуться глядачі, оповіла історію, схожу на притчу про жах того, куди котиться світ. Шалений, шалений... Сюжету, який чітко простежується, у виставі немає, тут реальність сусідить з абсурдом, іронія жартує зі здорового глузду. Героїня одночасно являє саму себе, зі сповна звичайною людською історією про самітність жінки, трагедії матері та узагальнення вселенської жіночої душі, долі, фатуму.
Як на рятівному острівці, сидить Стара жінка-Кадирова на своєму візку серед океану життєвого хаосу. Весь простір сцени закидано обривками газет. Ці мовчазні свідки подій красномовно показують даремність людських слів, сміхотворність важливості новин, долі яких можуть бути безжалісно зім’яті та викинуті на звалище історії. Розмова про трагізм старості, самотності акторка веде нервово. Синусоїда її емоційного настрою різко підіймається й опускається. Процес оголення душі ілюструється театральним прийомом (акторка знімає накладні вії, стирає рум’яна зі щік, і яскраве виразне обличчя, стає бляклим і сумним. Потім знімає деталі сукні: обриває рукави й мережива, а криси капелюха зриває різким рухом). Гармонія руйнується на очах глядачів невідворотно. Сповідь матері, в одкровенні якої зосередилася, здається, вся скорбота всесвіту, досягає апогею. І ось перед публікою — страждаюча від нерозуміння довколишніх, несправедливості обставин, маленька жінка в сивій перуці та білій довгій сорочці, правдива, немов перед своєю останньою годиною... Спектр емоцій щонайширший! Сповідь акторки досягає висот трагізму. Вона виявляє страждання і силу одночасно. Героїня приречено стоїть серед сміття і розкиданих газетних обривків, залишаючись чистою, готовою знову народжувати синів.
На сцені зі стелі звисають опудала мертвих птахів, чути пронизливі звуки флейти. Куди сховатися, врятуватися? Завершується життєвий шлях жінки: від краси — до старості, немічної та жалюгідної. Лише любов матері не підвладна часові... Героїня співає колискову, гойдаючи невидиме дитя, і сама стає дитям, акторка опускається на підлогу, занурюється в паперовий листопад, згортається калачиком і затихає...
МОНОРІЗНОГОЛОССЯ
На фестивалі Чеховську «Душку» з віртуозною легкістю представила волгоградська акторка Зінаїда Гурова (Росія), наділивши кожен діючий персонаж, яскравими характерними рисами...
У просторі музики зустрілися Марія Заньковецька та Антон Чехов. І влаштувала таке побачення Оксана Кровицька, солістка Метрополітен-опера (Нью-Йорк). Вона виконала українські пісні, які колись співала Заньковецька, перемежовуючи їх романсами часів Чехова. «Мы отдохнем... И увидим небо в алмазах...» — звучали чеховські рядки, покладені на музику Сергієм Рахманіновим.
У програмі «Аве Марія» угорського дуету Жужанни Макаус і Олександра Щура виконувалася духовна музика, яка супроводжувалася віршами Наталі Давидовської, озвученими Ларисою Кадировою.
Історичне багатоголосся зазвучало у виставі «Вигнання в рай» Н. Раппа акторки Мінського театру «Зніч» Галини Дзягілєвої (режисер В. Тарнавскайте). В основі моновистави — життя полоцької княжни Рогніди. Г. Дзягілєва будує свою сценічну оповідь різноголоссям героїв. Миттєво перевтілюючись, вона виголошує фрагменти текстів, з яких, як у мозаїці, складається оповідання. При мінімумі сценічних атрибутів, виразними стають три вбрання Рогніди — біла, червона і чорна сукні, що відображають її стан за певних періодів життя. Гра світла, живий вогонь, меч, як символ завоювань і сили, створюють відчуття невідворотності подій. Акторка вміє прекрасно перевтілитися, передати напруженість емоційного стану.
Російська акторка Ірина Євдокимова у виставі «Ніхто» за повістю «Акомпаніаторка» Н. Берберової (режисер С. Міхельсон) явила приклад досконалого володіння моножанром. Вона створила найповнішу ілюзію повноцінної вистави з декількома персонажами, наділивши кожного з них яскравою індивідуальністю і характерними рисами. Героїні — молодій панночці, в непевні часи початку ХХ століття, пощастило стати акомпаніаторшею вокальної прими. Ця розповідь про те, як увійшовши до дому співачки, ставши майже членом родини, дізнавшись про її особисту таємницю, дівиця хоче зруйнувати цей світ, її їсть заздрість і прихована неприязнь. Все це Євдокимова перетворює на віртуозний феєрверк перевтілень і сценічних ескапад. Своєю грою акторка демонструє яскравий приклад театру вистави, переживання, ексцентрики. Вона клоунеса високого класу з необмеженими, сценічними можливостями. Дуже виразна пластика, оригінальна манера гри, дивовижної краси оперний голос. І акомпаніаторка з’являлася перед глядачем таким злим генієм, талановитим, але не благородним, слухняним, але не щирим. Вона прагнула стати кимсь, але продовжувала існувати під ім’ям «Ніхто». Людська ущербність назавжди перекреслила все добре в її душі. Гра акторки зачаровувала. Вона немовби пурхала сценічною історією, лише злегка торкаючись слів тексту. Від цих дотиків вони немовби оживали, набували обсягу, перескакували з місця на місце, налізали, квапили один одного, одним словом, жили своїм, окремим життям, а акторка натхненно диригувала цим дивовижним і примхливим оркестром відчуттів.
Наймолодша учасниця фестивалю Александра Томась із Польщі в монодрамі «Актор» Р. Ленчика (режисер С. Мельськи) зіграла Агнєшку. Вона є дочкою відомого актора вроцлавського «Театру лабораторії», соратника Єжи Гротовського та Ришарда Цесляка. Грала емоційно, відкрито, незважаючи на молодість. У постановці використано листи Цесляка до дочки, її спогади, з чого вийшла зворушлива розповідь дочки, яка сумує за своїм батьком, який рано пішов у небуття. Вона емоційно передає, наскільки їй його бракує. Використовуючи ляльку, як персонаж, акторка вносить зворушливу ноту до стосунків рідних людей. Цікаві згадки і про Гротовського та його методи роботи з акторами, про творчу співпрацю з Цесляком. Молода акторка проводить думку про спадкоємність поколінь, пояснюючи тим самим схильність дочки відомого актора до мистецтва сцени.
Слід зазначити, що різноманітність творчих напрямків, що ось уже сім років представляються на фестивалі «Марія», доводить плідність ідеї знайомства глядачів саме з жіночою монотворчістю.
У білоруській виставі прозвучали слова: «Жінка, в тобі, як у землі — початок життя». А в акторці — початок театру. Цю думку Лариса Кадирова і поставила собі за мету стверджувати на фестивалі «Марія».
