Про один такий спосіб некримінального роблення грошей я дізнався ще
в 1990 році. Уявіть собі географічну карту України. На ній вказано точки...
ні, не залягання скарбів — розташування великих міст. Їх у нашій країні
близько 50. У кожному такому місті є декілька палаців культури, науково-дослідних
інститутів, інших громадсько-виробничих будівель. У ті часи, коли без перебоїв
діяли численні закупівельні комісії Міністерства культури, роботи номенклатурних
художників придбавалися сотнями — їх треба було кудись дівати. Музеї всього
вмістити ніяк не могли. Тому згідно з ленінським планом пропаганди і наочної
агітації шедеври плодовитих вітчизняних живописців розміщувалися в залах,
коридорах, кабінетах радянських держустанов. У такт лозунгу: «Мистецтво
— в маси», вищезгадані приміщення прикрашалися не тільки картинами пропащого
соцреалізму, але й пейзажами, натюрмортами таких класиків українського
мистецтва як Трохименко, Шовкуненко, Лопухов, Пузирков, Глущенко, Шишко,
Яблонська, Дерегус, Пламеницький. Згодом ці картини немовби вростали в
стіни і на них вже не звертали ніякої особливої уваги.
Минули роки. Перебудова принесла й гіперінфляцію. Пам’ятаєте, коли квиток
до Москви коштував 2 долари? У пік невідповідності цін в Україні й в світі
кілька досить відомих у художніх колах людей вирішили, що їхній час настав.
Вони почали їздити містами, відвідувати різні державні установи й шукати
ті самі, колись «розподілені» твори мистецтва. Домовитися про їхню купівлю
з директором, у якого голова йшла обертом від проблем, що навалилися, було
питанням навіть не часу — техніки. Справа в тому, що більшість картин знаходилася,
за іронією долі, на тому ж балансі що й, скажімо, столи та стільці, і списати
їх не становило ніяких труднощів. Скуповуючи в середньому по 25 доларів
за одиницю шедеври європейського значення, новоспечені моршани через три
роки, коли курс долара і українського карбованця стабілізувався, змогли
продати ці ж картини вже в середньому по 1000 доларів за штуку.
За деякими попередніми підрахунками, з колишніх радянських установ у
різних містах, у тому числі й у Києві, в пору смутного часу (1990—1993
рр.) зникло в невідомому напрямку близько 2 тисяч творів мистецтва.
Продавали національне надбання в основному за кордон, західним колекціонерам
через спеціальних агентів. За готівку, звісно. На Заході зараз дуже популярний
соцреалізм, та й просто добротний академічний реалізм у них у великій ціні.
А як вивезли? Питання наївне: виявляється, не існує обмежень на вивіз творів
мистецтва, створених після 1945 року.
Ви ще можете встигнути прикупити пару-трійку «Леніних за роботою» де-небудь
у провінції за дві сотні зелених. Але колишньої «шари» вже не передбачається.
До речі, ті хто прокрутив «дільце з соцреалізмом», нічого протизаконного
(за кодексом) не зробили.
