До нечисленних постійних величин нашого життя можна віднести жалюгідний стан українського балету. Він існує у міській ізоляції, плекаючи свої архаїчні, десятиріччями не оновлювані вистави і реформуючись, у кращому випадку, оригінальними нововведеннями, на кшталт "історичного балету національної орієнтації". Винахідливе століття модерного танцю, з його новою хореографічною ідеологією, пронеслося повз нас: український балет лише декларує наміри освоїти естетику, котра стала класикою років із п'ятдесят тому. Тож на тлі цієї маніфестаційної рутини будь-яке розбірливе й осмислене сучасне пластичне висловлювання виглядає революційною акцією.
Саме такий ефект мав кілька років тому хореографічний дебют Олексія Ратманського, соліста Національної опери і провідного на той час танцівника Королівського балету Вінніпега (Канада). Його мініатюра "Збиті вершки" викликала справжній скандал на Першому конкурсі ім. Сержа Лифаря. Балетна молодь була у захваті, метри обурювалися. Переказували залаштунковий анекдот про те, як початківця-хореографа покликав до себе в кабінет театральний начальник: "Почитали б, чи що, підручник естетики, юначе!" - "Якого року підручник ви мені порадите?" - парирував Ратманський.
Після блискучого дебюту Ратманський поставив "Вечір нових балетів" та одноактний балет Ігоря Стравінського "Поцілунок феї". У репертуарі Національної опери ці вистави надовго не затрималися, хоча провідна за статусом трупа країни випускає не так багато прем'єр. Суперечливий роман Ратманського-хореографа та Національної опери остаточно закінчився весною цього року, коли репетиції нового балету в його хореографії було припинено під тим приводом, що робота Ратманського з молодими артистами підриває творчу дисципліну і гальмує виробничий процес.
Київ обожнював Ратманського-танцівника. На наше нещастя, схожі почуття відчувають шанувальники балету в багатьох країнах світу, тому киянам більшою мірою доводиться обожнювати його заочно. І все ж ті, кому близький стиль Ратманського, світле світосприйняття, тонкий гумор і ексцентрика його балетних номерів, можуть втішитися, відвідавши балет "Візок татуся Жуньє", поставлений ним для трупи Київського дитячого музичного театру.
"Візок татуся Жуньє" (так називається картина французького примітивіста, "митника" Анрі Руссо) - однин з улюблених живописних творів Олексія Ратманського. Обожнює танцівник і музику Ріхарда Штрауса. Результатом поєднання цих пристрастей - імпресіоністичної музики і зворушливо-наївного живопису - став балет, під час якого персонажі картини немов покидають полотно і вирушають на чарівний пікнік.
Хореографічний стиль Ратманського можна визначити як "капричос" - примху, дивацтво художника, для якого справжнє задоволення перекладати на мову танцю найнесподіванішу ідею. Оживлений музикою простір картини населений потішними героями Руссо і цілковито фантастичними істотами - духами дерев, повітря і сну. Переходи з реальності у фантастику, з об'єму сцени у площину картини дозволили Олексію Ратманському поєднати модерн-балет з побутовою пантомімою, ігри з предметами - з класичними балетними прийомами. При цьому різні за стилістикою форми так гармонійно доповнюють одна одну, що балет залишає по собі дивовижно цілісне, легке і радісне відчуття життя-сну, життя-дива.
Балетна трупа Дитячого музичного театру складається переважно з молодих танцівників, хоча в її складі є й такі блискучі виконавці, як Сергій Бондур, Раїса Хилько, Андрій Вдовиченко, Володимир Биков. Артисти цієї трупи поєднують прекрасну техніку класичного танцю, драматичні здібності і потяг до експерименту. Тому Олексій Ратманський збирається продовжити з ними співробітництво. І поки "великий балет" Національної опери "відроджуватиме традиції і повертатиме імена", "Візок татуся Жуньє" зі своїми пасажирами продовжить чарівну подорож до сучасного танцю.
