ВЕРБАТІМ (від латинського «verbatim» — «дослівне», «промовлене») — техніка створення театральної вистави, що передбачає відмову від залученої ззовні літературної п’єси. Матеріалом для кожної вистави є інтерв’ю з представниками тієї соціальної групи, до якої належать герої запланованої постановки. Розшифровки інтерв’ю й становлять канву та діалоги В. (документальної п’єси).
В. зародився в Англії, в середині 1990-х рр., на хвилі сучасної драматургії, що зветься «New Writing» (російськомовний аналог — «Нова драма»). Найвідоміші тексти західної «нової драми» — «Shopping&Fucking» і «Відверті полароїдні знімки» Марка Равенхілла, «4.48 психоз», «Обчищені» Сари Кейн і «Вогнеликий» Маріуса фон Майенбурга. Жорсткі, наповнені насильством й неадекватними героями п’єси ставилися насамперед у британському театрі «Ройял Корт», що став полігоном нового драматургічного письма.
Саме представники цього театру привезли в Москву В. 2000 року у столиці Росії «Ройял Корт» спільно з Британською радою провів семінар «Документальний театр» (керівник — Саша Дагдейл). Нова технологія здобула достатню кількість прихильників, і в лютому 2002 року у Трипрудному провулку, в підвалі житлового будинку, було відкрито постійний майданчик документальної драми «театр.doc». Самі британці, до речі, стверджують, що натхненником В. був ранньорадянський театр «Синя блуза», де спектаклі (найчастіше в жанрі «огляду») також ставилися не за п’єсами, а за кожного разу новими сценаріями на актуальному матеріалі.
За рік «театр.doc» став культовою сценою Москви. Більш того, коло В.-руху значно розширилося: тепер це дійсно молоді (багатьом нема й 30) драматурги, актори й режисери, об’єднані навколо фестивалю молодої драматургії «Любимівка», «театру.doc» і Московського центру драматургії та режисури. Недивно, адже В. як альтернатива омертвілим репертуарним театрам дуже приваблива. Згідно з концепцією керівника «театру.doc» Михайла Угарова, тут показують драматичні історії, що не можуть йти на інших сценах внаслідок формату або внаслідок провокативності матеріалу, що порушує естетичні й етичні табу. Автори п’єс свідомо працюють з непростою аудиторією: бідними шахтарями, бомжами, потенційними самовбивцями або свідками самогубства, в’язнями, інвалідами війни, наркоманами, творцями скандальних телешоу, маргіналами всіх мастей. Найвідомішими є такі док-роботи.
«Велика жрачка» («verbatim з життя телевізійних діячів мистецтв»), автори — Олександр Вартанов і Руслан Маліков, прем’єра відбулася в лютому 2003 р. Після читання у вересні 2002 р. критика намагалася примусити авторів купирувати рясні матюки, але в результаті в програмці глядачів попереджають: «У матеріалі міститься ненормативна лексика, сцени сексу й насильства. Перегляд особам, які не досягли 18-річного віку — заборонено!» Вартанов і Маліков, самі колишні учасники знімальної групи одного скандального телешоу, потай записували на диктофон своїх колег, які, побачивши або почувши свої промови у виставі, відмовлялися вірити, що це говорили вони. Напружений, наелектризований спектакль розряджається грандіозною бійкою в прямому ефірі.
«Злочини пристрасті» — моновистава Галини Синькіної на матеріалі, зібраному нею в жіночій колонії суворого режиму — про жінок, що відбувають термін за тяжкі злочини, на які вони пішли через кохання.
«Солдатські листи» — документальний спектакль челябінського театру «Майстерня нової п’єси «Баби» (режисер — Олена Калужських). Інтерв’ю зібрані актрисами у жінок, життя яких пов’язане з армією: працівниць військкомату, матерів солдатів і інвалідів термінової служби, жінок- військовослужбовців.
«Перший чоловік», автор п’єси — Олена Ісаєва, режисер вистави — Олександр Веліковський, В.-інтерв’ю зібрані студентками майстерні режисури документального кіно (ВДІК). Героїні — три неповнолітні дівчинки — відверто розповідають про свою першу закоханість, і в результаті на перший погляд безтурботного базікання з’ясовується, що предмет їхньої пристрасті — їхній власний батько.
«Цейтнот», автор п’єси — Катерина Садур, режисер — Георг Жено («РАТИ», майстерня М. Захарова). Матеріал вистави зібрано у шпиталі, де проходять реабілітацію солдати, які воювали в Чечні.
«СНИ» — другий спектакль Івана Вирипаєва після його сенсаційного «Кисню» — про життя наркоманів.
Родові ознаки вистави В.: один акт, загальна тривалість не більше за годину, висповідальність інтонації, постійно підтримуваний стрімкий ритм — виглядають як такі, що в корені суперечать тому, що відбувається в класичному репертуарному театрі. Багато в чому це задається, звісно, самим матеріалом. Непригладженість і шокуюча відвертість того, що говорять герої п’єс В., навряд чи могла б бути конвертована в традиційний постановочний простір. На докір новій драмі може бути поставлена злободенність, надмірна соціальність, обмеженість методу, надто небезпечне наближення до межі між коном і реальністю, що згубило вже не один подібний почин. Однак В. сильний не соціальною, а етичною інтенцією: крізь нашарування побутових реалій, крізь матюки, обмовки й неправильності мови проступають біль, страждання й радості, властиві будь-якому персонажу життєвої сцени незалежно від ступеня його соціального благополуччя. Щодо самого методу, то в ньому, очевидно, відбуваються якісні зміни, він розвивається й практично, й теоретично; можна сказати, у В. надходять дедалі більші інтелектуальні інвестиції. Це підтвердила конференція «нових драматургів» (серпень 2002 р.), що ухвалила щось на зразок маніфесту, який значно розширив сферу застосування В. Ось деякі з його положень:
Мінімальне використання декорацій. Громіздкі декорації виключені; пандуси, кін, колони й сходи виключені.
Музика як засіб режисерської виразності (музика «від театру») виключена. Музика допустима, якщо її використання обумовлене автором у тексті п’єси або у разі її живого виконання під час вистави.
Танець і/або пластичні мініатюри як засіб режисерської виразності виключені. Танець і/або пластична мініатюра допустимі, якщо їх використання обумовлене автором у тексті п’єси. Режисерські «метафори» виключені.
Актори грають тільки свій вік. Актори грають без гриму, якщо використання гриму не є відмінною рисою або частиною професії персонажа.
Крім очевидних паралелей з «Обітницею цнотливості», що сформувала кінематографічну «Догму-95», маніфест В. має очевидні аналоги й у сценічній історії. Багато його установок перегукуються з принципами «бідного театру», якими керувався легендарний експериментатор, найбільший режисер минулого століття Єжи Гротовський. Однак Гротовський наголошував виключно на класичній драматургії, а основною метою його реформи було граничне виявлення й використання можливостей актора. В. же прагне оновити, скоріше, постановочну мову, в результаті виконуючи набагато масштабніше надзавдання.
Адже на батьківщині В, у Британії, документальна драма становить не більше як 5% усіх п’єс, що випускаються. Масовий успіх мав тільки скандальний феміністичний В. «Монологи вагіни». А в Росії В. відведена зовсім інша роль: він просто на очах стає масовою альтернативою, не лише театральною: на серпневій конференції вже демонструвалися й перші фільми, зроблені в подібній техніці. Близький до духу «дока» Євген Гришковець миттєво став театральною зіркою, його колишній театр «Ложа» зі схожою програмою мав хороші зарубіжні гастролі. Одним словом, гостре, жорстке зерно В. впало в Росії на більш ніж благодатний грунт. Судячи з того, що у В. швидко з’явилися свої знаменитості, свої актори, режисери, драматурги — процес давно вже вийшов за рамки модного захоплення. Можна говорити про формування радикально іншого, ніж раніше, русла в сценічному мистецтві, де знайшла собі вихід енергія постановників і драматургів, що взаємно відторгаються класичним театром. Театром, який у кращому разі допрацьовує ресурс ідей 20— 30-річної давності, докладаючи неймовірних зусиль для підтримки пошарпаних репутацій, а в гіршому — відверто й вульгарно розважає публіку.
Майбутнє В. — у тому, щоб не стати таким самим. Завдання майже нездійсненне. Але спробувати варто.
Проте в Україні навіть ще не пробували.
