Я завжди дуже боявся того дня, коли почну писати про Тебе в минулому часі.
Боявся з моменту, коли в дитинстві мене стривожив Твій гіркий плач — з Острівця телефоном прийшла сумна звістка, що не стало діда Мар’яна.
За рік, що минув з часу такого несправедливого батьківського відходу, мене все ще не полишає розгубленість, порожнеча і небажання вірити, що Тебе більше немає у Львові, в Києві, на Тернопільщині, немає ніде...
Я був переконаний, що Ти — непідвладний часу, режимам, ідіотам, а Твоє унікальне почуття гумору, енциклопедичні знання, безмірна доброта і наполегливість у доведенні справ до кінця завжди були та будуть для мене безмежними та вічними, як і Ти сам.
Картаю і картатиму себе за те, що ми не встигли...
Не встигли завершити нашу з Тобою розмову, якої мені так бракує сьогодні й бракуватиме завжди...
Не встигли порадитися і спланувати тисячі справ, за які Ти брався і робив із безмежним запалом...
Не встигли просто побути разом. Учотирьох із Мамою Наталкою, утрьох із братом Данилом, удвох із Тобою...
Не встигли полікувати Твої зболілі ноги, які боліли Тобі так, як колись Тобі боліли ноги і руки Твоєї Мами.
«Болять мені, мамо,
Ноги твої.
Болять мені, мамо,
Руки твої.
Печуть мене очі —
Ласкаві, сині —
І засніжені скроні твої
Голубині»
(З вірша «Матері», 1961 р.)
Не встигли написати Твої спогади і роздуми, які, переконаний, одразу ж виставили б на задвірки цього жанру багато з уже написаного до Тебе... І після Тебе...
Не встигли видати все те, що Ти творив, що так скрупульозно готував до друку, переписував, редагував і знову переписував...
Не встигли повною мірою передати нашим з Оксаною Северину і Дарці Твої знання, широчінь світосприйняття, безмежний оптимізм, а Тобі — їхню дитячу любов і увагу...
«Сей маєстат для мене —
найдорожче.
То знак століть. Усіх до себе зве.
Липневе сонце серце ополоще —
Тисячолітнє серце оживе, —
В тобі, в мені, в онукові моєму,
Що носить княже ймення Северин.
І, може він складе колись поему,
Що я не склав, невдячний
блудний син».
(З вірша «Чудо», 1997 р.)
Не встигли разом поїхати до Острівця, де живуть дві Твої старші сестри — Орися та Іванка...
Не встигли...
Але Все те, що Ти встиг зробити для української літератури, перекладацької справи, українського державотворення, Львова, дипломатії, знайомих і незнайомих Тобі людей, знаю, переживе покоління.
Твоя глибока і ніжна любов до Мами Наталки допомогла мені знайти мою прекрасну дружину Оксану, яка подарувала нам чарівних дітей, а Тобі — внуків.
Я не можу згадати хоча б когось із безлічі Твоїх друзів і просто знайомих, кому б Ти не встиг допомогти, вибивши квартиру, давши звання, повернувши визнання, захистивши від влади, допомігши влаштувати дитину на навчання...
Ти встиг збудувати не одну школу, музей, меморіальне місце, повернути українцям не одне незаслужено забуте чи затавроване ім’я. І не лише літературне. На власному прикладі Ти встиг винайти формулу справжнього державницького підходу до своєї Батьківщини, власного народу, вимогливості до самого себе...
Все те, що Ти встиг зробити для нас із Данилом, — назавжди з нами.
Назавжди зі мною, Тату, Твоя наука і Твої настанови, які не маю права порушити: шануй і підтримуй Брата, допомагай людям, працюй на благо України, слухай людей і вчися у них, бережи родину і дай своїм дітям усе, що можеш дати...
Я дуже хочу завершити все те, що Ти не встиг, Тату...
Мабуть, десь там, у височині, Ти прочитаєш ці мої безпорадні рядки, посміхнешся, як колись, і знайдеш у них не одну помилку, за які мені так боляче перед Тобою, Тату.
Маркіян, син Романа ЛУБКІВСЬКОГО
Із книжки «Спогади» Д.В. Павличка
Весілля
Була непроглядна, трьома дощами, що йшли поруч, занавішена листопадова днина 1965 р. Я сидів у хаті свого тестя Павла Хоми в селі Гущанки, що на Тернопільщині, дивився крізь вікно й думав собі: як добре, що мене з моєю «Волгою» не піймали дощі на болотяних, чорних дорогах Поділля. Втім, Богдана моя подала мені лист від Романа Лубківського: «Дмитре Васильовичу, прошу прибути на «моє весілє» (пише по-гуцульськи) в село Острівець, що біля Теребовлі такого-то числа». Я жахнувся. Треба вже негайно їхати! Роман жениться. Поглянув на годинник — весілля вже почалось! Богдана сказала, дуже сумно сказала: «Ти в поезії його хрещений батько, мусиш їхати, а я не поїду, не маю гумових чобіт, застрягну і втоплюся в калюжі!
Я поїхав сам. Двірники на лобовому склі бігали добре, але дощі прали й так густо били, що я не бачив дороги, їхав, дивлячись на придорожні будівлі, що їх пам’ятав. Тримався правого боку шляху, понад рови їхав. Зупинявся і, о диво — дощі зупинялись, а як тільки знову сідав за кермо, дощі зав’язували мені очі знову.
Про що ж я думав? Роман, можливо, пробачив би мені, якби не приїхав, але чи міг би я пробачити собі таку неувагу до мого друга, молодого поета? Захоплюватися його творами, чути в його характері щось надзвичайно близьке мені — й злякатися зливи, сховатися в Гущанках і слухати, як грають водою стріхи тихою оселі мого тестя? Ні! Я приїду до Острівця!
Приїхав — не знаю куди подітися. Мені відкрилося Романове село, знане, помітне, важливе в історії нашого визвольного руху. Тут, виявляється, діяла «Просвіта», працював видатний священик Платон Карпінський, член Наукового товариства ім.Т.Шевченка, який листувався з І.Франком. З його ініціативи на початку ХХ ст. в Острівці відкрилася чотирикласна початкова школа з українською мовою навчання. Платон Карпінський представляв Теребовлянський повіт у Національній раді Західно-Української Народної Республіки. В Острівці народився Володимир Гжицький, знаний український письменник, заарештований енкаведистами в Києві в 1937 р., довголітній каторжанин сибірський, який у п’ятдесятих роках повернувся до Львова, де працював його брат Степан Гжицький, академік, видатний біолог.
В Острівці народився Ізидор Борецький, архієпископ Греко-католицької української церкви в Канаді. Про все це я дізнався від Володимира Гжицького, який на весіллі в Лубківського сидів за окремішним столом у гроні моїх львівських друзів Ірини Вільде та Романа Іваничука. Дізнався й тут же почав це все забувати (на весіллі нічого не записував), але поступово упродовж усього свого життя я час од часу повертався до того образу Романового села, наповнюючи оповідь Володимира Гжицького про нього новими враженнями. Я зустрічався в Канаді з Ізидором Борецьким. Острівець — це плодовитий, живий острів у світовому океані українства.
Появившись у хаті Мар’яна Лубківського, батька Романового, я просунувся між людьми, підійшов до Гжицького, ми вийшли на двір, і цей пам’ятливий чоловік лаконічно, як воїн, розповів мені про Острівець і так закінчив свою оповідь: «Роман Лубківський вилетів із гнізда, що його будували видатні українські патріоти. Дякую вам, що приїхали до нього. Його твори вже вивищуються мудрістю і досконалою майстерністю слова над теперішньою українською поезією».
Заходжу до хати, переповненою гостями у куртках, з-під яких виглядають чорними нитками вишивані сорочки. Сідаю поміж ними на лавицю. Троїста музика грає в сінях. Дві скрипки, цимбали, бубон, а сопілки не чути. Я підхожу до столу, за яким сидить Роман з Наталкою, вони також у вишиваних сорочках, але не в куртках, а в гранатових костюмах. Стрічки на грудях білі, святкові, нема червоного кольору. За столом біля дружок сидить мати молодої. Наталка подібна до матері, я вперше бачу її, вона сяє великими кароокими очима, закличний усміх її проймає, тішить мене. Пробиваюсь крізь ряди гостей до її матері. Вона моя ровесниця. Гарна, але печальна жінка. Щось говоримо з нею, але не чуємо себе навзаєм. Весілля голосно співає. В хаті співає, а в стодолі на обійсті танцює. Там батько Романа порядкує, обіймаю його, вітаю, а він чимось незадоволений. Чи не забагато люду зібралося? Дві сестри Лубківського пробиваються до мене, просять до розмови з ними ще за одним поважним весільним столом. Дізнаюся від них, що молоді повінчалися вчора у Львові, ніхто про це не повинен знати. «Так, так, ніхто не повинен знати, — кажу їм, і ви нікому про це не кажіть».
Моя поява не зупинила ні на мить веселий гамір і настрій вже трохи захмелілої громади. Я побачив Володимира Лучука та Романа Кудлика, з пов’язками на рукавах. Це знак, що вони дружби молодого. Я вже сказав слово. Тепер хочу співати, як той вовк на весіллі у свого друга — сільського пса. Але знаю, що мені це робити ще не треба. Від стола, за яким сиділи письменники, відходжу, знайомлюсь з людьми. Знов пробиваюсь до Наталчиної матері. Вже знаю, що вона начебто вдова, все про неї тихенько розповіли ті ж такі сестри Романові. Чоловік її, воїн УПА, потрапив у полон до пайдьошників, перебував на засланні, а коли опинився на волі, не повернувся до своєї дружини. Значить, Наталка — сирота! Я повинен був про це сказати, але не сказав. А чому? А тому, що кваплюся. Взагалі, на весіллі не треба плаксивих промов. Романа й Наталку любить тут зібраний весільний народ, вони як діти цієї громади, а захоплююсь їхньою, мені рідною красою.
Що мене найбільше здивувало й втішило на тому весіллі? Пісні про Наталку! Очевидно, дві чи три дівчини з Острівця, чули десь ті пісні з уст народу, а тепер, обнявшись, ставши ближче до Молодої, вони заспівали, а весілля змовкло, слухаючи їх.
Як же тобі ти, Наталко,
Не жаль буде,
Як ця зима перебуде,
Літо буде?
Будуть дівки квіти рвати,
Вінки плести,
Через твоє подвір’ячко
Будуть нести.
А ти вийдеш ворітечка
Зачиняти,
Будуть тебе дрібні сльози
Обмивати.
А ще й так співали:
Ой, шли ми лугами,
Калину ламали.
Уже ж тобі, Наталко,
Не гуляти з нами.
Уже ж тобі, Наталко,
Дорога до Львова,
Де стоять високі мури,
Але чужа мова.
Ні калини, ані м’яти,
Лиш каміння чорне.
Де обійме тебе мати,
а Роман пригорне!
Добре імпровізували, гарно співали дівчата!
І я співав на тому весіллі, помагав людям Острівця, як тільки вони починали, а коли я починав, то вони зі мною, як організований хор співали. Роман підійшов до мене, поклав мені руку на плече, і співали ми разом, як парубки в Стопчатові, мої вчителі, златоголосі. А все козацькі пісні ми співали, а їх не переспіваєш на одному весіллі. Роман їх знав не менше од мене. Він як Молодий починав, я підхоплював слова і мелодію, голоси наші сплітались і зливалися в один голос, бо ж і в нього, і в мене баритоновий лад, що піднімався тяжко на висоти і легко спадав донизу. Взагалі ми з Романом любили співати вдвох, і тепер заспівали свою улюблену пісню.
Козак від’їжджає, а дівчина плаче:
— Куди їдеш козаче? Козаче,
соколо,
Візьми мене із собою,
На Вкраїну далеку!
— Дівчинонько мила, що
будеш робила
На Вкраїні далекій?
— Буду хуста прала, зеленеє
жито жала
На Вкраїні далекій!
— Дівчинонько мила, що ж ти
будеш їла
На Вкраїні далекій?
— Сухарі з водою, аби серденько
з тобою!
На Вкраїні далекій!
— Дівчинонько мила, де ж ти
будеш спала
На Вкраїні далекій?
— В степу, під вербою, коби,
серце, із тобою!
На Вкраїні далекій!
— Дівчинонько мила, чим ти ся
накриєш?
На Вкраїні далекій?
— Тебе вкриє слава, а мене та
чорна хмара
На Вкраїні далекій!
Тільки одну пісню на тому весіллі я думав заспівати сам. Представив її як пісню українців із Першої світової війни, назвав її автора (то був знаменитий Осип Маковей, друг І.Франка). Я мусів зробити таку передмову, щоб цей приписати минулому, хоч це була пісня моєї сотні УПА. І тут я вдруге здивувався цим весіллям, запам’ятав його назавжди. Мене підтримали найстарші гості, сивочолі дядьки з Острівця, мабуть, колишні Січові Стрільці або діти їхні, земляки мого друга Романа. І Роман заспівав разом із ними, разом зі мною. Тої миті я зрозумів, що моя доля визначила, знайшла для мене не просто побратима-поета, а людину від народження свого українську, виховану повстанською піснею.
Чи то буря, чи то грім,
Чи гуде хмаролім,
Що земля на сто миль
грає грізно?
То збирається в похід
Український наш нарід
В ряд ставай, щоб не було
запізно!
В ряд ставай, не барись,
Ні на що не дивись,
Чи до пекла підеш, чи до неба.
Кидай неньку стару,
Кидай дівчину й сестру,
Бо настала велика потреба!
Бо настав такий час,
Що умре кожен з нас
Не на ліжку в обіймах
з ганьбою —
Дух свободи жиє —
Україна встає
До останнього, смертного бою.
Чи то буря, чи то грім,
Чи гуде хмаролім,
Що земля на сто миль
грає грізно?
Від Кубані аж до гір
Чути голос «Позір»! —
В ряд ставай, щоб не було
запізно!
Над ранком, коли на сході почервоніло небо, весілля затихло, а я спав у якійсь хаті в Острівці, Роман прийшов до мене. Встаю назустріч, а він каже: «Дмитре Васильовичу, ходіть зі мною, я покажу вам те місце в центрі мого села, де стояв колись могутній хрест, на якій мій батько повісив синьо-жовтий вінок 1941 року, коли я народився, а Стецько у Львові проголосив самостійну Україну». Ні вчора, ні сьогодні Роман не усміхався, він був чимось пригноблений, засмучений, говорив змертвілим голосом. «Що з тобою?» — я спитався, хоч уже знав, що Богдан Горинь, мій і Романа Лубківського друг, був недавно заарештований. Вчора, коли я розспівався, мені шепнув Володя Лучук: «Богдана Гориня взяли, а ви співаєте, ніби нічого не сталося»! Роман сказав: «Я написав листа до партійної влади з просьбою звільнити Богдана Гориня». — «Хто ще, крім тебе підписав?» — «Ірина Вільде, Роман Іваничук, Емануїл Мисько, Роман Кудлик, Яків Стецюк» — «Тримайтеся! Ми про Горинів з Драчем написали Петрові Шелесту»! Тяжка була повесільна розмова з Романом Лубківським. На тому ж місці в центрі Острівця, де стояв колись хрест у синьо-жовтому вінку, я попрощався з другом моїм, мовчки зайшов у свою чорним болотом укриту машину. Відкрив двері й сказав: «Романе, я вчора говорив трохи з матір’ю Наталки. Бережи обох! Це велике твоє щастя! В моїй родині саме так сталося. Теща і дружина моя — як одна українська душа! Ти щасливий!».
Березень 2016 р.
