Мельник вважає себе диктатором і має власну концепцію Бога. Його культура, талант і моральні переконання дозволяють часто безапеляційно вести діалог із глядачем, вишкрябуючи найпотворніше в кожному з нас. Певно, саме тому після кожної вистави глядачі чекають на розмову з Мельником- людиною. І нехай експресія та естетика вистав Мельника виглядають застаріло, однак його самозречене препарування людської душі на театральному кону гідні подиву й поваги.
Вкотре перебравши на себе всю світову скорботу, М. Мельник ставить Достоєвського, потім — «Отелло» Шекспіра. І знову під збільшувальним склом митця опиниться те нице й велике, що зветься людиною. «Що потрібно, аби виник і існував такий театр?» — із цього запитання розпочалася наша розмова з актором.
— Аби виник такий театр, повинно збігтися багато обставин, але я б сказав, що це божественне призначення. Адже з самого народження, а може, до народження, в людині вже закладено, що вона буде робити в житті.
Я завжди відрізнявся від інших, я завжди внутрішньо відчував, що інакше сприймаю цей світ, що я об'ємніше дивлюся на ті чи інші речі. Я відчуваю себе провідником чи антеною концентрованої енергії, яка пронизує космос і перехрещується в мені. Зірвавши з себе шкіру й оголивши тіло, я приймаю на себе ці імпульси. І, можливо, без цього теж мій театр не міг би відбутися.
Ніхто ніколи не зробить театр, схожий на мій. Бо мій театр — це я. Кожна вистава в моїй голові, народжена мною, вилюблена, вистраждана, тому ніхто не може нав'язати мені матеріал для постановки. У мене це повинно заболіти. Мені цікаво творити. І лише Бог знає, яким трудом мені це дається. І поки мені вдається, я жартую, що бережу державні кошти — навіщо мені 20 акторів, якщо є особистість, яка здихає щовечора, щоб донести до кожного глядача якісь глибокі речі, філософське уявлення про світ. Я хочу зробити те, чого ще ніхто не робив. Я люблю непроторені стежки, ліс, у якому не понакидано битих пляшок, недоїдків, шкаралупок яєць.
І коли я помру, будуть писати про мій театр, яким він був. І я це знаю не тому, що я геній чи пророк, а тому, що це обов'язково буде.
— А чи будуть писати про сьогоднішній театр взагалі? Він вам подобається?
— Мені не подобається в сучасному театрі відсутність думки. Дивлячись сьогодні вистави, я розумію, як не треба робити. Я виходжу з театру розчарований, бо вже через 10 хвилин після початку вистави подальший хід подій мені вже зрозумілий до найменших нюансів. Але в своєму розчаруванні тішуся думкою, що сам би не зробив такого примітиву.
Людина мусить отримати в театрі шок, який спонукатиме її переглянути якісь речі в своєму житті, як після церкви. Я інколи дуже не люблю гумор. Замість того щоб серйозно поговорити про проблеми, які тягнуться з покоління в покоління, їх переводять на гумор. Це — не поодинокі випадки, а загальна тенденція. Владі дуже вигідно мати блазнів у мистецтві, коли ми сьогодні перетворюємо життя в загальнонаціональне бараняче ха-ха.
Натомість мистецтво вимагає від людини чітко визначеної моральної позиції. Лише за такої умови можна творити, інакше ти будеш кидатися в різні начебто модні шоу, роздуті грошима й рекламою, і перетворишся на духовного імпотента, продукуючи голубизну чи жовтизну.
— А вам не здається, що сьогодні, за обставин такого тяжкого життя, глядач охочіше піде на розважальні вистави, ніж на ваші, які потребують певної роботи душі та рівня духовного розвитку?
— Це неправда, що нині світ складніший. Людству набагато легше сьогодні, ніж 30 — 40, 100, 300, 500 років тому, коли війни не вщухали. Не треба себе обманювати. Всі проблеми від нашої безсовісності.
Звісно, якщо людина живе в підвалі, чи не має за що купити хліба, то як можна їй закидати, що вона не ходить до театру чи не розуміється на мистецтві. Про мистецтво можна говорити, коли в людини є за що їсти і є в що вдягтися. Але сьогодні і при низькому рівні життя люди цікавляться високими речами, ще не розтратили віру, надію, любов. І це дає надію, що більшість людей несуть в собі боже світло.
Коли я випустив «Ворота до раю», то не сподівався на успіх, але він прийшов. Проте ще більше я був здивований, коли на виставі раптом з'явилися стрижені, так звані бізнесмени. Я бачу, як вони змінюються після вистави, приголомшені відкриттям у собі чогось несподіваного. Я думаю, що люди заплуталися в якомусь павутинні і їм хочеться вирватися звідти. Бо в кожній людині є світло. У комусь воно жевріє, в іншому — палахкотить. Я вірю, що людство вийде з багнюки. Нас врятує страх, закладений в людині. Страх того, що в якомусь диявольському очманінні ми самі добровільно стрибнемо у прірву.
— Мабуть, все ж таки трапляються ті, хто не розуміє ваших вистав. Як ви ставитеся до критики?
— Спокійно, якщо той, хто критикує, побачив і спробував зрозуміти те, що я зробив. Бо я, на відміну від нього, роблю виставу не менше року. Це безсонні ночі, тортурні муки і велика насолода — знаходити якісь інтонації, нюанси, відтінки. Я чудово розумію, що в глядача є певні вимоги, коли він приходить на мою виставу, але й у мене до нього теж є свої вимоги. Розумієте, якщо суспільство й кожен зокрема, пристосовуючись до цього життя, натягає на себе десять, двадцять, тридцять шкір, щоб не так боліло, мені треба не лише познімати увесь одяг, а й зірвати шкіру до крові, аби увібрати увесь біль, що мене оточує. Адже не відчувши, я його ніколи не передам на сцені. Я так живу. Тому й вимоги до тих, хто приходить до мене, високі. Той, хто розуміє це — мій глядач, із ним ми однієї крові.
