Деякі дати, круглі і не дуже, потребують особливої уваги — хоча б унаслідок несправедливого устрою історії, що стирає з пам’яті досить значущі явища. Так, у серпні цього року минає рівно 15 років з дня заснування в Харкові культурного центру «Нова Сцена». Шкода, що ця назва навряд чи відома читачеві. Але ось декілька імен. Так, перший публічний виступ культового поета Сергія Жадана, дебютні виставки скандального фотохудожника Сергія Браткова пройшли в рамках акцій «Нової Сцени». Всесвітньо знаменитий фотограф Борис Михайлов також співпрацював з «Новою Сценою», проводив з ними провокаційні перформанси. Популярний репер на прізвисько Фагот («Танок На Майдані Конго») починав як фаготист у ведучої «новосценічної» групи «Казма-Казма»... Навіть цих імен було б достатньо. «Нова Сцена» була і багатожанровим, і всеукраїнським явищем — почавши діяти в Харкові, вона за 10 років поширила свою діяльність на найбільші міста України, а також переконливо заявила про себе в Європі: в Німеччині, 1993 року, вийшов диск груп «Нової Сцени», який являв собою добірку всього найбільш цікавого, що існувало на той момент у вітчизняній незалежній рок-музиці. Це був один із перших — і вкрай вдалих — виходів української сучасної культури на Захід, переконливий доказ існування України саме як європейської країни… А ще були й театральні роботи, і маса виставок, перформансів, концертів… Можна з упевненістю сказати — без «Нової Сцени» сьогодні багато чого з того, що ми бачимо чи слухаємо, просто не існувало б. Тому — пропонуємо інтерв’ю з Сергієм Мясоєдовим — людиною, яка, власне, і створила «Нову Сцену».
— Почнемо з визначення. Що таке «Нова Сцена»?
— Початково — чисто музичне об’єднання. Я це уточнюю, бо визначень було багато, найцікавіше написали в мене на бейджі в Кельні на презентації нашого компакту 1993 року: «Нова Сцена — Ініціатива». Я просто прозрів: як правильно люди оцінили ситуацію!
— А на твою думку?
— Скоріше, група друзів за інтересами...
— І як це починалося?
— У надрах харківського рок-клубу, який у другій половині 1980-х був досить могутнім рухом. Я там відповідав за молоді та експериментальні групи. Добрий був час, великого ентузіазму і надій... До 1988 року з’явилася нова кон’юнктура — пісні протесту під електрогітару, а наперекір цьому утворилося крило, яке вважали за екстремістське навіть у рок-середовищі.
— Екстремістське в якому розумінні?
— Просто люди хотіли грати музику заради музики, експериментувати. Восени 1988 року в мене виникла ідея провести фестиваль серед таких неформатних харківських команд, і я дав йому назву «Нова Сцена». Ми досить швидко почали отримувати масу інформації, слухали все, їздили скрізь, знайшли однодумців.
— Звідки ж, при тогочасній тотальній політизованості, у вас з’явилося так багато прихильників — тим більше в Харкові, який завжди здавався одним із оплотів радянського консерватизму?
— Тут потрібно зробити невеликий відступ і розповісти про феномен Харкова, оскільки місто дуже хитре. Спочатку воно було прикордонним, і вся місцевість навколо називалася Диким полем. Абсолютно нічийна, відкрита з усіх боків, що досі відчувається, простір, де можна випробовувати будь-які ідеї. ХIХ сторіччя дало Харкову розквіт купецтва. І цей купецький жир, який там наріс, революція якось розтрусила, але не до кінця. А за той час, що Харків був столицею України, в нього багато вклали, створили конструктивістську архітектуру, привнесли урбанізм. До 1960- х років Харків став потужною транспортною розв’язкою, з іншого боку — центром із безліччю ВНЗ і військових заводів, куди переїжджали працювати з інших міст. Тобто в 1970—80-і роки там існував помітний інтелектуальний прошарок. Але навіть це не все пояснює. На мій погляд, у цьому місті так багато дивних, навіть містичних речей... Так що не було великим одкровенням, що стільки людей почало серйозно вивчати сучасне мистецтво. Почасти це продовжувало й дореволюційну традицію, оскільки там жили й Хлєбников, і Маяковський, відбувалися футуристичні поезоконцерти... До речі, одна з останніх акцій, яку я зробив там у грудні 1996 року — фестиваль «Арт-шейк», і серед виступів рок-груп і ді-джеїв із Москви, Голландії, Англії був поетичний турнір — близько 15 поетів. Оцінював їх один із останніх футуристів, він був знайомий ще з Кручених, і цей дідусь виніс свій вердикт.
— І який?
— Що переміг Сергій Жадан. Це була його перша поява на культурному небосхилі України. І цей патріарх вручив Жаданові срібний перстень відповідно до традиції футуристів — тоді вони також робили турніри та вручали прикраси. Так традиція передалася... Однак повернімося в 1988-й. Перша «Сцена» пройшла в П’ятихатках, в основному з харківськими виконавцями. 1989 рік приніс дуже серйозне розчарування в плані рок-клубу. Я зрозумів, що в мене немає бажання брати участь у цьому розвалі, й почав організовувати власну структуру, яку зареєстрував як культурний центр у перший день серпневого путчу 1991 року. Була дуже забавна церемонія. Ми йшли й не знали, чи повернемося після того, як нам вручать ці свідоцтва, чи відразу в буцегарню відвезуть. Але тітка — по-моєму, другий секретар Фрунзенського райкому — суворим голосом нам сказала: «Товариші, час нині непростий, чим все закінчиться, ми не знаємо, але прохаємо вас не втрачати зв’язку з нашим райкомом, допоможемо, чим можемо». Після чого всі зітхнули й зрозуміли, що заарештовувати нас не будуть. Друзі мене зустріли, не пам’ятаю, пили ми чи ні, але визволення було дуже сильне... Ну а коли за 2 дні все завершилося обіймами в трамваях незнайомих людей — сам бачив — стало зрозуміло, що можна щось робити. Але перед цим 1990 року я встиг провести ще один фестиваль «Нова Сцена». Інтерес до нього був настільки великий, що нам без спонсорів вдалося всі витрати покрити за рахунок квитків. Ну а потім, чим далі ми рухалися, тим більше я розумів, що однією музикою не проб’єшся, хоча, наприклад, ще на фестивалі 1988 року відбулася перша персональна виставка Сергія Браткова.
— І як це виглядало?
— Звалили в фойє гору стільців, і всі роботи Сергія — фото і пару картин — виставили на цих стільцях. Дуже цікаве враження.
— Дiйсно, цікаво... І в які ж сторони ти вирішив розширюватися?
— З 1991 року в нас з’явилася театральна майстерня, пішли виставки... Ми мали маленьке приміщення, в якому час від часу проводили концерти, але в основному, звичайно, жили за рахунок зв’язків із іншими містами і розширення кола спілкування в Харкові. Через Браткова я познайомився з фотографами харківської школи — Сергієм Солонським, Борисом Михайловим...
— З самим?
— Так, ми були з ним в дуже добрих стосунках, і я навіть на одну з його виставок знайшов спонсора від «Нової Сцени» — це була спільна акція нас і галереї «АпДаун», яку відкрив Братков. Ми дуже тісно співпрацювали з «АпДауном», «Казма-Казма» (грали суміш року, барочної та середньовічної музики з відповідними текстами та театралізацією концертів. — ДД.), зокрема, брала там участь у акції з Михайловим.
— Досі пам’ятаю — голі музиканти в найбільш несподіваних місцях, шумові ефекти в усьому інтер’єрі і Михайлов як прихований диригент...
— Скоро я зрозумів, що зв’язків у колишньому СРСР недостатньо, потрібен прорив на Захід. І, як результат, 1993 року в Західній Німеччині на дуже доброму лейблі «What So Funny About?», який свого часу розкрутив «Айнштурцен Ньюбаутен» (знаменита група рок-авангарду. — ДД.), вийшов збірник українських рок-груп. Як показала історія, подібного більше не вийшло ні в кого. Нас дуже високо оцінили, на російському ТБ була передача «Вінілові джунглі», повністю нам присвячена, ми ввійшли як подія року в якісь їхні рейтинги в СНД. Відгуки були захоплені, момент тріумфу... Але, очевидно, ми трохи зарано все це зробили, нам забракло дихання. Так, наш диск отримав свої 4 зірки в престижному британському часописі «Sounds», багато похвальних відгуків, продалася якась кількість екземплярів, і навіть до Японії купили частину накладу, я зробив досить багато турів наших рок-груп до Польщі, Німеччини, Голландії, але це не переламало ситуації в комерційному плані... А свого роду апофеозом став фестиваль «Нова Сцена-3» 1992 року, який ішов 3 дні в трьох різних містах — Києві, Донецьку, Харкові, що зібрав 16 російсько-україно-американських проектів. Витратили ми багато сил, 9 місяців готувалися, знайшли-таки гроші, провели на доброму рівні, але страшенно вимоталися психічно й фізично. «Нову Сцену» почали цінувати на рівні міського управління культури, і я довго співпрацював з міською владою, вона навіть нам дала грошей пару разів. Я тоді спробував об’єднати різні напрямки, і 1994 р. вигадав ще фестиваль, — «Культ Модерну». Адже однією акцією привернути увагу ставало все важче, наша аудиторія постійно вимивалася. Упор було зроблено на культурні зв’язки, на багатожанровість і нові віяння.
— Тобто?
— Так, ми ще на початку 1990-х показали сучасний танець — контактну імпровізацію, яка лише зараз почала існувати в Україні. Багато сучасної фотографiї показували. Вперше в Україні провели Дні французького кіно. Вийшов такий творчий казан. І це допомагало шукати кошти — бо на окремі програми їх знайти було складно. Найбільшим «Культом» був другий, 1995-го року, який тривав 2 тижні, понад 50 акцій, понад 100 осіб запрошених. Театри з Австрії, Німеччини, Англії, Казахстану, Америки, Голландії…
— Досі пам’ятаю там театр імені Леся Курбаса зі Львова з прекрасною виставою за «Злочином і карою»…
— Ми з ними товаришували… Маргарита Терехова приїжджала зі своєю виставою — її перша режисерська робота. Цілий вагон декорацій, ледве розмитнили… Тобто калібр запрошених був досить серйозним, і 1995-й довго згадувався як подія культурного життя Харкова.
— І що потім?
— На жаль, це була вершина. На наступний «Культ модерну» нам відмовили у фінансуванні за день до відкриття, він пройшов дуже жужмом.
— Невже при всіх ваших досягненнях ніхто так і не запропонував вам допомоги?
— Взимку 1995-96 рр. у мене були добрі стосунки з фондом Сороса, вони обіцяли фінансову підтримку, з міським управлінням культури, яке давало приміщення... І в міськвиконкомі затвердили «Нову Сцену» як культурний центр. Він мав розташуватися в центрі міста, в приміщенні кінотеатру «Юність». Вже розробили план реконструкції, хотіли зробити 2 приміщення мультифункціональних, будівельники чекали початку робіт... Але шляхом інтриг на рівні обласного управління культури нас звідти дуже красиво виставили. Очевидно, вгорі думали, що в нас купа грошей і ми не хочемо ними ділитися. Все було затверджене, у мене зберігся дуже довгий лист підтримки з підписами театральних режисерів, заслужених артистів, ціла сторінка підписів — нічого не спрацювало. І це був сильний облом. А після проблем з фінансуванням на фестивалях 1996–97 рр. я зрозумів, що це безнадійно. Просто не залишилося ніяких резервів на те, щоб дотягнути до посадочних вогнів, грубо кажучи. Я зрозумів, що ще дуже нескоро, можливо, не в моєму житті щось станеться в цьому місті.
— Коли вичерпався твій терпець?
— Після фестивалю «Східний Експрес» 1997 р. «Нова Сцена» мала до нього завуальований стосунок. Відбувся він з ініціативи Соцпартії України, один їхній діяч вирішив себе попіарити й просто нас розвів, пообіцявши, що знайде багато грошей, і в результаті цього бюджету не було (типово для соціалістів. — ДД. ) Але ми зробили програму, хоча й зірвався цілий ряд заходів. Мабуть, найяскравішим і найскандальнішим був виступ групи «Лайбах» (група зі Словенії, яка прославилася похмурими пародіями на класичні рок-хіти. — ДД.) в Харкові. Я не міг нічого скасувати, довелося позичити грошей і провести на них концерт, а потім декілька років віддавати борги. Слава богу, у нормальних людей позичив. І після цього я покінчив із фестивальною діяльністю. Робив вечірки в нічних клубах, возив групи на Захід...
— Що «Нова Сцена» являє собою зараз?
— Це театральна студія, дуже активна, по 2-3 вистави на рік робить, просто рівень впливу вже не той. Вона входить зараз до міського театрального центру з трьома іншими студіями.
— А з музикою як?
— Спостерігається невелике пожвавлення. Група «Ельза» начебто записала програму, «Казма-Казма» після 12 річної перервиробить альбом «Демон самотності»… У мене взагалі є мрія — видати бек-каталог «Нової Сцени». Бо залишилося 12 альбомів різних груп, ніде не виданих... Але ситуація змінилася. Зараз Харків далеко не той, яким був у середині 1990-х. Там є люди, які захоплюються кінематографом, експериментують у музиці, але це все не має спільного центру ваги. Жадан намагався діяти схожим чином — 1998 року провів фестиваль «Апокаліпсис починається звідси», з’єднав музику, поезію і малярство... У Львові, до речі, проблем із мультикультурністю ніколи не було, це в Харкові такі спроби сприймалися як щось незвичайне. Люди ніяк не можуть звикнути, що вони живуть на території Європи.
— Давай-но про більш приємне. Який твій найяскравіший спогад?
— Їх було, звичайно, безліч. Одна поїздка з «Казмою-Казмою» на зйомки до Москви 1993 року чого варта!.. Приїхали ми на наступний день після того, як перестали стріляти з танків. Порожній Курський вокзал, порожні вулиці, під’їжджаємо до Шаболовки, яку оточено колючим дротом і мішками з піском, стоять солдати в касках і бронежилетах, з автоматами та кулеметами. За перепустками заїжджаємо і вже всередині бачимо ще три лінії оборони! Залізли ми в приміщення й там провели цілий день, бо розуміли, що вийти не можемо. Найсмішніше, що передача так і не вийшла.
— А щодо знаменитостей?
— Знайомство з Дженезісом Пі-Орріджем (найбільш суперечливий діяч західного рок-підпілля, фундатор міжнародного окультно-артистичного руху «Храм душевної юності». — ДД. ) в Берліні, 1996 року, під час гастролей групи «Фоа-Хока»... Це був його перший за 8 років приїзд до Європи після того, як його звинуватили в сатанізмі й вигнали з Англії. Ми потрапили на його концерт у сквоті «Тахелес». З нами була наша шанувальниця — ми ухитрилися заробити собі пару шанувальниць у Берліні — німецька акторка Діна Лейпциг, була свого часу коханкою Ніка Кейва (британська рок-зірка. — ДД. ), коли той жив у Німеччині в 1980-х. Пані з Західного Берліна, дуже рафінована, богемна, ніяких комплексів, ось і запропонувала: «Познайомимося!» І ми вламуємося прямо за сцену й починаємо спілкуватися з Пі-Орріджем, який був уже на грані зміни статі — ходив у жіночій сукні, з чорними губами, в панчохах, на високих підборах... І ти сміятимешся, про це ніхто не знає, але в мене була домовленість із ним про виступ в Україні. Навіть є від нього лист щодо цього — але він прийшов 1996-го, коли все вже було ясно. І ще з того, що могло статися, але не трапилося, — це неприїзд групи «Тhe Swans» (культові британські рокери 1980 90 х рр.— ДД. ). Концерт мав відбутися на великій сцені Оперного театру з декораціями з «Весни Священної» Стравінського, і це була б бомба! На жаль...
— Що ж залишилося після «Нової Сцени»?
— У мене складається відчуття, що нічого. Так, «Фоа-Хока» випускає компакти, їздить на Захід. Я знаю, що в багатьох досить серйозних музикантів, наприклад, у «Sonic Youth» (американські зірки незалежного року. — ДД. ) компакт «Нової сцени» перебуває на почесному місці. У Москві 2 альбоми «Нової Сцени» ввійшли до списка 100 найкращих альбомів російського року, у всіх енциклопедіях, які там виходять, про нас написано. Але як вплинуло... Наприклад, феномен групи «П’ятниця» з «Новою Сценою» ніяким чином не пов’язаний... Може, мине якийсь час, і мені вдасться видати каталог груп, які свого часу були дуже неординарними й залишаються такими досі. І, хто знає, може ці альбоми, коли вийдуть, вплинуть на нове покоління, на щось (зі сміхом) відкриють йому очі.
— Ми повертаємося до того, з чого почали. Виходить, що «Нова Сцена» — це один із експонатів химерного музею 1990-х?
— Так, це були дуже, дуже 1990 і. Ія не шкодую ні про що. Оскільки познайомився з дуже великою кількістю дуже яскравих, дуже талановитих людей, іноді навіть дуже відомих. Завдяки «Новій Сцені» вдалося зберегти свою індивідуальність, цей жорстокий час не розплющив, як багатьох… Тоді все залежало лише від людей, від того, наскільки вони хочуть чогось домогтися. Зараз вже гра за правилами йде, ми живемо в іншій системі. Тоді системи не було! Тоді був час свободи, і в цей час вдалося зробити неможливе, мабуть...
