Приголомшлива, хоча, на жаль, й очікувана новина — пішов з життя актор Тарас Денисенко (1965—2017). Після важкої хвороби, на 53-му році життя.
Він народився в кінематографічній сім’ї. Батько — видатний кінорежисер Володимир Денисенко, мати — одна з кращих українських актрис Наталя Наум. У фільмі батька «Високий перевал» Тарас і зіграв свою першу роль, ще 17-літнім. А у 20-ть, студентом ВДІКу, отримав головну роль у фільмі «Які ж були ми молоді» Михайла Бєлікова. Зіграв її феєрично, точно потрапивши у світ ретро, де стільки щастя бути молодим і стільки нещасть — від страшної хвороби подруги...
Денисенко стає чи не найзатребуванішим українським актором, одна роль за іншою. У 1991 р. у стрічці «Кисневий голод» Андрія Дончика він зіграв роль молодого українця, який в умовах тодішнього армійського побуту захищає свою людську і національну гідність. Відтепер Тарас Денисенко стає не просто актором, а символом українства у зламний, перехідний період. Тож прихід до ролі Тараса Шевченка у фільмах «Тарас Шевченко. Заповіт» та «Поет і Княжна» був цілком закономірним.
На початку 1990-х — ще одна феєрично-казкова романтична роль у фільмі «Фучжоу» Михайла Іллєнка. То непросто було зіграти химерного хлопця, що падає в українське життя з якихось гамерик, аби переколошкати те життя, наповнити його чаром небес і відчуттям постійного дива... Тарас усе те зіграв, ще раз довівши свій акторський суперклас.
Доводив і пізніше. Не тільки в кіно. Якийсь час він працював на телебаченні і одного разу приїхав до мене у музей, на кіностудію, аби розпитати про Довженка. Це не було інтерв’ю, це була суцільна інтелектуальна насолода. Він стільки усього знав і стільки розумів... У нього, на щастя, були учні, у нього, як і в батька, був ще й педагогічний талант.
Йому неминуче мала трапитись у житті режисура. І зрештою, він поставив фільм — «Мій хлопчику», два роки тому. Бути б продовженню, а тільки в ньому вже сиділа страшна хвороба.
Він пішов на «високий перевал» — за своїми батьками, за Тарасом Шевченком, якого пережив по віку, хоч і не набагато. В оте «фучжоу» дивне і ні на що не схоже, де поетам комфортно і де стихає їхній біль у грудях від непроминущого кисневого голоду. До Івана Миколайчука, що упокоївся поруч Тарасових батьків і який так само колись зіграв молодого Тараса...
Ой поспішив, Тарасе, поспішив. Навіщо? Батьки би зачекали, допоки скінчиться твоя молодість. А тепер...
Тепер розслабимось і поплачемо, хай сльози омиють цю страшну і непоправну втрату, яку Україна, дай-то Боже, коли-небудь усвідомить.
Прощайте, дорогий Тарасе. Тільки все одно, не полишайте нас.
«День» висловлює найщиріші співчуття Тарасовій родині.
