Мені пощастило познайомитися із Софією Михайлівною Ротару ще коли вона робила перші кроки на професійній сцені, а саме — після її тріумфального виступу на Всесвітньому фестивалі молоді й студентів у Софії. Відтак, були перші виступи у передачах Чернівецького телебачення, де я працювала тоді помічником звукорежисера, звукозаписи пісень до розважальних музичних передач «Камертон доброго настрою» та до музичного фільму Романа Олексіва «Червона рута», які робив один із найкращих на той час звукорежисерів Василь Стріхович. Можу сказати, що Софія Михайлівна — людина замкнута. Почути її одкровення про особисте життя, сім’ю чи оцінку роботи колег — велика рідкість. За понад 40 років сценічної діяльності довкола неї не було шокуючих пліток чи скандалів. Її особисте життя ніколи не було темою для публічних обговорень на сторінках газет чи у світській хроніці. Не використовувала артистка особисте життя і як рекламу, для постійного підігрівання уваги до своєї творчості чи популярності. Проте, незважаючи на відсутність цих сучасних рекламних піар-технологій, про Софію Ротару говорять і пишуть постійно, на її концертах завжди аншлаги.
«ВОНА ОБОВ’ЯЗКОВО БУДЕ АРТИСТКОЮ»
Софія Ротару почала співати у шкільному хорі. Її першим учителем був батько Михайло Федорович Ротар. Водночас співала й в церковному хорі, але це не вітали у школі. А одного разу навіть пригрозили виключенням із піонерів. На той час це було серйозно, адже батько був чи не першим серед односельців, хто вступив до лав КПРС. Перший успіх прийшов до юної Софії 1962 року, коли після перемоги у районному конкурсі художньої самодіяльності вона взяла участь в обласному огляді. Проте говорити, що зі шкільної парти вона мріяла стати співачкою, артистка не наважується й сьогодні. Бо в юності, окрім співу, вона захоплювалася театром і відвідувала драматичний гурток. Серйозно займалася спортом, особливо легкою атлетикою. «Це вже коли була старшою і співала з нашим сільським оркестром народних інструментів, почали з’являтися такі перші думки, — зізнається Софія Михайлівна. — А от батько... Пригадую, як одного разу, ще у дитинстві, коли до нас у село приїхали професійні артисти, він привів мене до них і з гордістю сказав їм: «Це моя дочка. Вона обов’язково буде артисткою». Він завжди вірив у нас, своїх дітей. На жаль, нашого батька вже немає з нами».
«У нас у родині всі гарно співали, але так як вона — ніхто, — розповідав мені пізніше, нині вже покійний, Михайло Федорович Ротар. — Пам’ятаю, як Соня, ще зовсім крихіткою, вперше вийшла на сцену Новоселицького районного Будинку культури. Наші односельці довго їй аплодували і не могли наслухатися, який у неї красивий голос. А коли Софія підросла і вже вчилася у школі, то нас уперше запросили до Чернівців. Смішно, але коли нас із дружиною викликали, ми їхали, затамувавши у душі страх. Але, як з’ясувалося, нас запросили привітати з першою перемогою дочки. Вона стала лауреатом республіканського фестивалю народних талантів, а земляки, тоді за чарівний голос, обдарували її званням «Буковинський соловей».
І це було перше визнання її як співачки, яке прийшло до неї 1964 року.
«Пам’ятаю, як після мого першого виступу на республіканському фестивалі народних талантів народний артист СРСР, наш земляк Дмитро Гнатюк сказав: «Це майбутня знаменитість. Запам’ятаєте мої слова». Батько тоді просто сяяв від радості, мовляв, «а що я вам казав!» — сміється Софія Михайлівна.
«СОФІЯ ЗАВОЮВАЛА СОФІЮ!»
Саме тоді школярку Софію Ротар підмітив композитор Степан Сабадаш. У своїх спогадах він розповідав: «Ми з нею з одного району — Новоселицького, вона — з Маршинців, я — з Ванчинця. Допоміг їй вступити до Чернівецького музучилища без вступних іспитів. Вона була дуже здібною дівчиною. Справжній самородок, талант від Бога».
Перші професійні кроки на сцені юна Ротару робила з народним оркестром під диригуванням Євгена Журби. «Вона, — згадує викладач Чернівецької дитячої музичної школи № 1 Іван Харчан, — наспівала молдавську народну пісню «Чобенаш», яку з її голосу Євген Трохимович записав, аранжував для оркестру і ввів до програми концерту музучилища, де Софія Ротару здобувала тоді освіту».
Новий великий успіх принесла їй участь у міжнародному фестивалі молоді й студентів у Софії ув1968 році, де за виконання української пісні «На камені стою» та молдавської «Чобенаш» одержала золоту медаль та звання лауреата. А болгарська преса, прихильно відгукуючись про її виступ, навіть пустила в обіг крилатий вираз — «Софія завоювала Софію!» Після успіху музичного фільму «Червона рута» Ротару стала професійною співачкою й перейшла на роботу до Чернівецької філармонії, де її чоловік Анатолій Євдокименко створив ВІА «Червона рута». А вже у 1973 та 1974 роках Ротару здобуває міжнародне визнання — перші місця на фестивалях «Золотий Орфей» у Бургасі та «Бурштиновий соловей» у Сопоті, на якому виступала з піснею «Водограй» В. Івасюка. 1974 року остаточно визначаються й тодішні пріоритети її творчості — лірика Володимира Івасюка та драматичні пісні Євгена Мартинова.
«У ВСІХ ТВОРЧИХ КОЛЕКТИВАХ ЧЕРНІВЦІВ БУЛО ПРОВЕДЕНО КОМСОМОЛЬСЬКІ ЗБОРИ, НА ЯКИХ ЛЮДИ МАЛИ ЗАСУДИТИ НЕГІДНУ ПОВЕДІНКУ КОМСОМОЛКИ СОФІЇ РОТАРУ»
Стрімкий злет на естрадний олімп не був таким безхмарним для юної буковинки, як може здаватися на перший погляд. Шалена популярність пісень у її виконанні, присвоєння звання заслуженої артистки УРСР та міжнародне визнання — все справляє враження вдалої творчої долі. Тоді, дійсно, мало хто знав, скільки нервів, духовних, творчих і фізичних сил пішло в Софії Ротару як у людини і співачки, крізь які терни вона пройшла, щоби залишитися «зіркою»!
От як згадує про той період в житті родини сестра Лідія: «Пам’ятаю, як з армії повернувся брат Толя. Це було напередодні Нового року. Він приніс додому величезну ялинку, що залишилася вдома до Старого Нового року. Про це стало відомо начальству, і за підтримку старих обрядів нашого батька виключили з партії, а брата Анатолія — з комсомолу. Це було не тільки важким ударом по репутації батька, але й шоком для всієї родини. Хто не жив у селі, той не зрозуміє, що означало в ті роки виключення з партії. Який це мало тоді резонанс не тільки в селі, думаю, не треба пояснювати. Не допомогли ні медалі та ордени, якими наш батько був нагороджений за Велику Вітчизняну та за тяжку працю бригадира в колгоспі, не вплинули ні прохання Соні на рішення партійних функціонерів. Нічим не зміг допомогти в цій ситуації й брат чоловіка Софії — Валерій Євдокименко, який працював тоді в партійних структурах Чернівців. Батьки важко пережили це приниження, але їх більше хвилювала подальше наша доля. І не безпідставно. На тлі всенародної любові й популярності у слухачів, визнання далеко за межами України сестру почали звинувачувати мало не в націоналізмі, тому що, за порадою народної артистки РСФСР Едіти П’єхи, Соня до свого прізвища додала букву «у».
«До речі, Ротару — наше справжнє прізвище, — говорить молодша сестра Софії — Ауріка. — Наше село, яке належало колишній Бесарабії, приєднали до Радянського Союзу. Наш рід по батькові ще з давніх румунських часів мав властиве закінчення на «у». 1944 року батько разом з усіма молодими буковинцями йшов на фронт уже не як Ротару, а як Ротар, бо військовий писар в усіх документах записав його прізвище на свій розсуд: Ротарь — російською і Ротар — українською. Тоді на помилку писаря не звернули особливої уваги, ба більше, батько не міг навіть припустити, що в майбутньому саме вона може болем відбитися на долях його ще ненароджених дітей. Соня зуміла залишити за собою наше справжнє прізвище: спочатку як сценічне, а пізніше у паспорті та інших документах зробила необхідні зміни. Подібне при радянській владі зробити було, ой, як складно. Я ж так і залишилася Ротар, як і наші батьки».
«До цих проблем додалися нові. Гастролюючи три місяці в Німеччині, Угорщині й Чехословаччині, Соня не сплатила вчасно комсомольські внески. І відразу нові обвинувачення посипалися на її голову. А в українській пресі з’явилися негативні публікації, — згадує сестра Лідія. — Чиновники місцевої влади намагалися знищити її морально. За розпорядженням місцевої партійної влади у всіх творчих колективах нашого міста було проведено комсомольські збори, на яких люди мали засудити негідну поведінку комсомолки, заслуженої артистки УРСР Софії Ротару. Правда, далеко не всі комсомольці-працівники культури виконали цю вказівку обласного партійного керівництва. А скільки запланованих гастролей за кордоном не відбулося через амбіції місцевих чиновників та партійних босів! Ставлення буковинських чиновників до людей творчих професій узагалі й, конкретно, до Соні було визначальним у прийнятті рішення переїхати.
А чого варта була тяганина з переїздом Соні в Крим?! Як грубо і брудно перешкоджали чиновники і тодішнє керівництво філармонії передачі костюмів! Робили все, щоб назва колективу «Червона рута» залишилося за чернівецькою філармонією.
У пресі тоді також бурхливо обговорювався її переїзд. Майже у всіх публікаціях влада мотивувала його тим, що Софії не підходить тутешній буковинський клімат. Про справжню ж причину воліли мовчати. Не є таємницею, що співакам не завжди легко виступати в Чернівцях. Це правда, оскільки в нас надмірна вологість. А з голосовими зв’язками мають проблеми всі виконавці, не тільки буковинські. І вони майже завжди пов’язані з великими навантаженнями, а не з кліматичними умовами. А от від чого Соня страждала, так це від бронхіальних і легеневих хвороб. Але причиною того, що вона виїхала з Буковини, справді, була ця конфліктна ситуація.
— Софія Михайлівно, ваші шанувальники пам’ятають, як ви завжди йшли своїм власним шляхом — за радянських часів співали українські та молдавські пісні, які тоді були не дуже в пошані, а сьогодні преса, особливо буковинська, вам іноді докоряє, що ви багато співаєте російських і молдавських пісень, і взагалі, працюєте в Росії, а це, мовляв, не личить українській зірці...
— Я підходжу до кожної пісні тільки з позиції талановитості. Якщо мені принесуть пісню українською мовою, і твір буде мені до душі, стане «моїм», я виконуватиму його так само, як і пісні Володимира Івасюка, який був моїм композитором. Не знаю, як би склалася моя творча доля, та й не тільки моя, якби ми розминулися з ним як із композитором. Мені здається, деякі автори також помиляються, вважаючи, що нібито пісня стає популярною лише тоді, коли її виконує відомий співак. Досить згадати яскравий приклад — пісні Володимира Івасюка. Їх співали всі, й завдяки цим пісням здобули популярність В. Зінкевич, Н. Яремчук і я, а також ансамблі «Смерічка», «Червона рута». Мені прикро, але я розумію, що такі пісні, які створював Володимир Івасюк, не народжуються щодня. Можливо, це й є однією з основних причин, що у моєму репертуарі обмежена кількість пісень українських авторів.
Хоча... Завдяки моєму синові Руслану, який нині замінив у роботі мого чоловіка, народного артиста України Анатолія Євдокименка, я познайомилася з молодими українськими авторами. І можу сказати, що сьогодні в Україні є багато талановитих композиторів, які можуть і повинні зробити популярною сучасну українську естрадну пісню.
«Я МОГЛА Б ПОЗАЗДРИТИ ТАЛАНТУ!»
— Сьогодні у вас за плечима 40 років творчої діяльності, ви — лауреат численних престижних фестивалів і премій, народна артистка України, Молдови та СРСР, Герой України, а кому ви завдячуєте своїм становленням?
— Своїм становленням як співачки завдячую насамперед тим жінкам, з якими працювала в рідному селі Маршинці. Як старшій у сім’ї мені частенько доводилося підміняти маму і працювати в полі. Саме в цих жінок я навчилася розуміти сенс життя. У важкі хвилини від них — простих і великодушних — я отримувала допомогу. У цьому середовищі я знайшла для своїх майбутніх пісень найлюдяніші, найглибші й щиріші ноти. Саме в ці роки й сформувався мій характер. І, звичайно, великий вплив на цей процес мали наші батьки. Саме вони були нам взірцем у житті. Вони навчили нас володіти сільськими ремеслами. І коли, наприклад, мій брат Євген покинув естраду (він був солістом ВІА «Орізонт»), завдяки батьківським урокам праці він не залишився за лаштунками життя. Оскільки вміє робити все, бо з дитинства навчений сільській роботі.
У Лідії в Чернівцях є свій ресторанний бізнес, дача і присадибна ділянка, на якій у неї ростуть не тільки квіти, а й усіляка городина, яку вирощували батьки. Ауріка на своєму підвіконні київської квартири вирощує прекрасні помідори. Батьки прищепили нам повагу до селянської праці. Любов до рідної землі ми успадкували від батьків.
— У середовищі шоу-бізнесу панують інтриги й заздрощі?..
— Єдине, чому я могла б позаздрити, — це таланту. Але він — від Бога, комусь дано більше, комусь менше. А взагалі я вважаю, що заздрість у собі треба гамувати, вона роз’їдає й спустошує душу.
— Чи хотіли б щось змінити у своєму житті та що для вас поняття «щастя»?
— Ні! Незважаючи на всі труднощі, які випали на мою долю, я — щаслива. Бо все, про що я в юності мріяла, — збулося. Якби мені випав шанс прожити життя спочатку, то прожила б його так само. Для мене щастя — це гармонія. Я не уявляю себе без роботи, сина, онуків, моєї великої родини, моїх слухачів. Єдине, що я би повернула, то це всіх своїх рідних і близьких, яких, на жаль, немає зі мною. Але я знаю, що це не в моїх силах...
